Протягом Першої світової війни відбулася радикалізація вимог національних рухів народів Австро-Угорщини. Якщо до війни більшість національних партій залишалася лояльною до Габсбургів, мріючи хіба що про автономію своїх народів, то в 1918 р. здобуття незалежності для своїх країн стало головною вимогою для чехів, хорватів, поляків та українців. Останній рік війни показав відмінність у тактиці, якої дотримувалися габсбурзькі поляки й українці в досягненні цієї мети. Під боком галицьких русинів була Наддніпрянська Україна, представники політичної еліти якої зуміли відмежувати власні органи влади від впливу метрополії, обстояти незалежність УНР, за допомогою Центральних держав повернути собі контроль над більшістю її території та встановити більш-менш стабільний політичний режим. З огляду на це політики західноукраїнських земель віддавали перевагу легальним методам боротьби.
Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами від 9 лютого 1918 р. містив додаток, згідно з яким, за наполяганням української сторони не пізніше 20 липня 1918 р. австрійський уряд зобов’язався утворити окремий коронний край на українських землях Східної Галичини та Буковини з власними сеймом та конституцією. Австрійські русини тріумфували: на східному кордоні Галичини існувала незалежна Україна, а решта українських земель мала бути виділена в складі Австро-Угорщини в окремий український коронний край. Після оприлюднення маніфесту цісаря Карла І «До моїх вірних австрійських народів», у якому було обіцяно перебудувати монархію на федеративній основі, у Львові 18 жовтня відбулися представницькі збори українських послів до парламенту та крайових сеймів Східної Галичини й Буковини, єпископату та делегатів українських політичних партій, які обрали Українську національну раду (УНРаду) на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому ж маніфесті від 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила українську державу на українських землях Австро-Угорщини з кордоном по Сяну, ухваливши «поробити заходи, щоби се рішення перевести в життя».
Позиція ж поляків в останній рік Великої війни не виглядала такою виграшною. Хоча в листопаді 1916 р. імператори Австрії й Німеччини проголосили окреме Польське королівство з власним урядом, воно існувало лише на землях, відібраних у Росії. До того ж там зберігалася окупаційна адміністрація — німецьке Варшавське й австро-угорське Люблінське генеральні губернаторства. Коменданта Легіонів польських Юзефа Пілсудського, який запротестував проти відсутності поступок у «польському питанні», німці відправили за ґрати, а самі військові формування розпустили. Поляки дуже болісно сприйняли Брестський договір: соціалісти оголосили загальний страйк, у Львові та інших містах відбулися акції протесту; через передачу Холмщини й частини Підляшшя до складу УНР польська преса охрестила договір четвертим поділом Речі Посполитої; на знак протесту проти Брестського миру рештки Легіонів польських залишили свої позиції в Буковині й перейшли на російський бік фронту. Чи не єдиним успіхом легальних методів боротьби поляків за свої інтереси став політичний тиск на Відень. Так, у листопаді 1916 р. їм удалося витребувати в цісаря обіцянку широкої автономії для Галичини без її поділу на дві частини (це призвело до саморозпуску Загальної української ради на знак протесту). А за півтора роки тиск польських політиків змусив Відень затягувати з ратифікацією Брестського договору — його рішення так і не вступили в силу ані в частині утворення українського коронного краю, ані в частині передавання Холмщини й Підляшшя до складу УНР.
Водночас поляки намагалися вирішити питання розмежування з Україною й шляхом двосторонніх переговорів. На початку жовтня 1918 р. до Києва прибули дипломати Польського королівства — надзвичайний посол С. Ванькович та військовий аташе Ю. Клееберґ. У розмові з міністром закордонних справ Української Держави Д. Дорошенком С. Ванькович висловив побажання встановити кордони між двома державами без втручання Австро-Угорщини та Німеччини. 7 листопада 1918 р. відбулася зустріч польського посла з гетьманом П. Скоропадським, під час якої сторони домовилися вирішувати будь-які питання шляхом переговорів. 19 жовтня було ухвалено рішення про створення в Польщі посольства Української Держави; законом від 6 листопада 1918 р. передбачалося заснування генерального консульства України у Варшаві та віце-консульства в Лодзі. Однак поки Україна була незалежною, а Польща — під повним контролем Центральних держав і поки такий стан речей утримували за допомогою німецьких та австро-угорських військ, українці чудово розуміли свою перевагу в питаннях встановлення кордонів. У результаті українсько-польські переговори в жовтні — листопаді 1918 р. не мали жодних результатів.
У цих умовах поляки здійснювали нелегальну підготовку для насильницького усунення влади німців та австрійців. На польських землях Росії, Німеччини й Австро-Угорщини під час війни активно діяла Польська організація військова (ПОВ) — найбільше підпільне формування антиокупаційного спрямування. Активно діяли в цьому напрямі парамілітарні організації, студентська молодь і бойові загони політичних партій. Уже навесні 1918 р. члени ПОВ розробили план визволення польських земель з-під окупації: оскільки в німецько-австрійському альянсі слабкішою була Австро-Угорщина, польські підпільники розраховували розпочати повстання в австрійській зоні окупації Польського королівства, яка мала стати своєрідним П’ємонтом. Звідти польські сили повинні були вирушити на визволення німецької зони окупації, а після цього мала настати черга Галичини.
Українці також не барилися: у вересні 1918 р. утворилася Українська військова організація; відбувалися конспіративні зустрічі українських старшин (офіцерів) австро-угорської армії; проблему державної належності Галичини активно обговорювали українські посли (депутати) австрійського парламенту. 27 жовтня УНРада видала ухвалу про організацію органів державної влади й місцевого самоврядування в українській державі. Рада планувала зібратися в повному складі 3 листопада, а 6 листопада провести загальні вибори до нових органів влади.
Швидкий розвиток подій наприкінці Першої світової війни перекреслив як українські, так і польські плани. 28 вересня з війни вийшла союзниця Австро-Угорщини Болгарія, яка тримала Македонський (Салонікський) фронт; у жовтні на чеських, хорватських, словенських землях активізувалися національні, а в Австрії та Угорщині — робітничі рухи. 29 жовтня «двоєдина монархія» заявила про готовність укласти мир з Антантою на будь-яких умовах, а 3 листопада підписала акт про капітуляцію в Першій світовій війні. Відбувся розпад Австро-Угорщини. 31 жовтня поляки — солдати й офіцери австро-угорської армії, члени ПОВ та патріотична молодь — роззброїли австрійські гарнізони в Тарнові, Кракові та інших містах Малої Польщі, де було оголошено про встановлення польської влади. Функції влади виконувала утворена 27 жовтня Польська ліквідаційна комісія — вона мала на меті перебрати від австрійців управління Галичиною й Тєшинською Сілезією. Комісія заявила, що «польські землі, які перебували доти в складі австрійської монархії, належать польській державі», і готувалася перебрати владу у Львові.
УНРада зволікала, лише декларативно засудивши прагнення Комісії поширити свій вплив на українські землі та закликавши всі державні інституції й місцеві органи влади не виконувати її розпоряджень. Українська парламентська репрезентація звернулася тим часом до австрійського прем’єра з вимогою наказати галицькому намісникові К. фон Гуйну передати владу у Львові українцям. Той погодився, але розпорядження до намісника не дійшло. Активніше діяв таємний Центральний військовий комітет (згодом — Українська генеральна команда), що складався з українських старшин львівської залоги та вояків легіону УСС. На чолі організації став сотник Д. Вітовський, популярний серед українських військовиків. 31 жовтня він розробив план захоплення Львова силами наявних у місті українських вояків австро-угорської армії. З огляду на відмову К. фон Гуйна передати владу українцям та повідомлення львівських газет про прибуття Польської ліквідаційної комісії до Львова вже 1 листопада голова галицької делегації УНРади К. Левицький віддав наказ Д. Вітовському виступити в ніч на 1 листопада.
Уранці 1 листопада 1918 р. відбувся український виступ у Львові — Листопадовий чин. Українці захопили чимало ключових пунктів міста, а над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Пополудні того ж дня австрійський намісник К. фон Гуйн офіційно (згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р.) передав владу на «українських територіях Галичини, Буковини й Угорщини» Українській національній раді.
Одночасно з підготовкою виступу у Львові Українська генеральна команда розіслала своїх кур’єрів до повітових міст із наказом перебирати владу. Уже увечері 1 листопада до Львова надійшли десятки повідомлень про успіх акцій зі встановлення української влади на місцях: у Підволочиську, Гусятині, Теребовлі, Золочеві, Бережанах, Галичі, Станиславові (сучасний Івано-Франківськ), Коломиї, Стрию, Самборі та інших повітових містах та містечках. Українським загонам у регіоні допомагало єврейське населення, яке бажало передусім забезпечити свої національні права за влади іншого народу.
5 листопада УНРада видала програмний маніфест, у якому окреслила подальші завдання: свобода й рівність громадян перед законом, рівність виборчих прав, земельна реформа, восьмигодинний робочий день. Того ж дня було видано заклик до українських вояків. Досить швидко сформувався й уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким (у грудні його замінив С. Голубович). У складі уряду працювало 14 державних секретарств (міністерств), «портфелі» у яких були поділені між провідними українськими політичними силами. На місцях владу тримали громадські й міські комісари та прибічні ради, які обирали на народних зборах і вічах; у повітових містах обирали повітові національні ради. Місцеві чиновники залишалися на місцях, якщо присягали на вірність українській державі.
13 листопада 1918 р. УНРада проголосила утворення держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) — і визначила її конституційні засади, прийнявши Тимчасовий Основний Закон. У цьому аналогу Конституції було стверджено: «В Народній Республіці не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні». У новій державі було залишено старі австро-угорські закони, якщо вони не суперечили інтересам України: державні діячі Галичини розуміли, що швидко видати нові закони неможливо. Для оперативної роботи було створено Виділ УНРади, а самою радою керувала Президія, яку очолив Президент Є. Петрушевич. Протягом кількох місяців у ЗУНР активно тривала законотворчість: було прийнято закон про доповнення УНРади представниками від повітів і великих міст (15 листопада 1918 р.), про тимчасову адміністрацію (16 листопада), про недоторканість членів УНРади (4 січня 1919 р.), про основи шкільництва (13 лютого), про мови (15 лютого). 14 квітня 1919 р. розпочалася аграрна реформа: мали бути здійснені експропріація землі великих власників і наділення безземельних і малоземельних селян землею на підставі приватної власності. Було також прийнято закон про скликання Сейму як законодавчого органу ЗУНР: парламент повинен був складатися з 226 послів із найбільш чисельних націй, що населяли західноукраїнську республіку: української, польської, єврейської й німецької. Однак частина цих законів не була реалізована — одразу після проголошення української державності у Львові розпочалася війна.
