У міжвоєнний період Галичина з Волинню перебували у складі польської держави, але довоєнна історія цих земель, релігійна ідентичність і рівень націоналістичної мобілізації населення суттєво відрізнялися. До Першої світової Галичина належала Австро-Угорщині, а більшість українців ходили в греко-католицьку церкву. За Габсбургів почалося політичне й культурне пробудження галицьких українців. Волинь натомість була у складі Російської імперії, більшість населення становили православні, а національне відродження збіглося з буремними подіями революції 1917 року і ще буремнішою громадянською війною. Польська влада по-різному ставилася до цих двох регіонів. Поляки вважали Галичину колискою українського націоналізму й намагалися убезпечити Волинь від галицького впливу. З цією метою вони заохочували переселення поляків на Волинь та встановили внутрішній кордон між регіонами, що ускладнювало галицьким організаціям діяльність на Волині.
Михайло Коржан написав коротку записку про спроби організації перейти «сокальський кордон» і популяризувати націоналізм на Волині у другій половині 30-х років. Проникнення ОУН на «північні території» [тобто на Волинь] полягало в коротких нелегальних курсах для волинської молоді, на яких симпатиків організації ознайомлювали з принципами інтегрального націоналізму й засадами підпільної роботи. Коржан активно влаштовував такі курси в Почаєві, релігійній столиці краю, де розташовано знаменитий монастир. Близько ста п’ятдесяти нових членів, здебільшого молодь, яка пройшла курси в Почаєві, Луцьку, Крем’янці та інших містах, вступили до лав ОУН. Коржан з товаришами добре розуміли, що далі будуть неминучі арешти й суди. У травні 1939-го, після двох років слідства, Коржану присудили дванадцять років виправних робіт. Це був майже рекордний вирок за порушення «сокальського» кордону і пропаганду націоналізму на Волині. Одній людині дали тринадцять років; п’ятьом, разом з Коржаном, — по дванадцять, ще одного засудили до меншого терміну. Один оунівець помер у в’язниці ще до суду в результаті голодування[193].
Коржану, Бандері, подружжю Ребетів та іншим оунівцям, ув’язненим у 30-ті роки, Друга світова війна відкрила шлях на свободу і дала надію визволити країну. У вересні 1939-го, за кілька місяців після оголошення вироку, Коржан був уже на волі. Волинь опинилася під радянською владою, і Коржан з іншими членами проводу ОУН переїхав у німецьку зону. До пакту Молотова — Ріббентропа німці були ворогами Радянського Союзу, і оунівці вважали їх союзниками в боротьбі за майбутню українську державу. Коржана призначали головою ОУН на Перемишльщині. Сам Перемишль підпорядковувався радянській владі, але сусідні, переважно українські, села на лівому березі Сяну опинилися під контролем німців. Коржан та інші члени бандерівського крила встановили зв’язок з німецькою розвідкою. Він поєднував роботу в крайовому відділі ОУН з керівництвом мережею українських агентів абверу. Саме там під керівництвом Коржана Мирон Матвієйко вивчав основи розвідувальної і контррозвідувальної роботи[194].
Після проголошення бандерівцями незалежності України в червні 1941-го Коржан уникнув арешту і пішов у підпілля. 1944-го він вирішив повернутися до релігії, і його висвятили на священика православної церкви. Коржан одразу став однією з найвпливовіших фігур — митрополит Полікарп (Сікорський) призначив його начальником консисторії, головного адміністративного органу церкви. Після війни о. Коржан поєднав стару професію з новою і, не полишаючи духовного сану, очолив контррозвідку все ще єдиної бандерівської фракції. Мирон Матвієйко, як і Іван Кашуба, знову опинилися під його рукою. Матвієйко згодом свідчив, що в ці роки Коржан підтримував зв’язки з американською розвідкою, постачав їм оунівські матеріали та інформацію про життя організації, давав характеристики її членам, американці, мовляв, дуже цінували його послуги[195].
Коржан стояв ближче до Лебедя, ніж до бандерівців, хоча підтримував добрі стосунки з обома партіями, що й уможливило його розслідування в Мюнхені восени 1959-го. Коржан прибув до баварської столиці десь у середині листопада — у звіті ЦРУ він писав, що був на місці подій майже через місяць після смерті Бандери і повернувся до Парижа в січні 1960-го. У Мюнхені Коржан поговорив з багатьма провідниками й рядовими членами бандерівської фракції і двічі зустрічався з оберкомісаром Адріаном Фухсом, основним слідчим у справі загибелі Бандери. Коржан не збирався сидіти в Мюнхені довго, але наприкінці листопада або на початку грудня захворів і подав свій звіт незвично пізно. Звіт було написано українською мовою і потім перекладено англійською. Головний звіт датовано 22 грудня 1959 року, але в січні 1960-го, перед від’їздом у Париж, Коржан долучив до нього кілька додатків і поправок[196].
Документ називався «За лаштунками смерті Степана Бандери». Коржан виклав і проаналізував факти й чутки. З усіх версій смерті Бандери, що їх він почув у Мюнхені, п’ять здалися йому «більш-менш логічними». Усі ці варіанти Коржан детально розглянув та перерахував аргументи «за» і «проти».
Перша версія: у смерті Бандери винні бундесміністр Теодор Оберлендер і люди Райнгарда Гелена.
Друга: Бандеру ліквідував КДБ через те, що той підтримував збройне підпілля в Україні.
Третя: до вбивства причетний Мирон Матвієйко, він нібито був у Мюнхені незадовго до загибелі Бандери.
Четверта: вбивство організував Микола Лебедь.
П’ята: це самогубство в результаті отруєння ціанідом.
Коржан писав, що усі ці версії однаково ймовірні[197].
Коржан припускав, що причиною радянської кампанії з дискредитації Оберлендера (міністра, нагадаю, звинувачували у причетності до єврейської різанини у Львові в червні—липні 1941 року і вбивстві Бандери) було те, що він протидіяв спробам СРСР переконати керівництво Західної Німеччини визнати комуністичні уряди в Польщі й Чехословаччині. «Радянська версія примітивна, — писав Коржан, — і не витримує критики: якщо Бандера брав участь у львівських убивствах або в “Нахтігалі”, організованому на його прохання, то зрозуміло, що він боронив би проф. Оберлендера, щоб захистити себе». У контексті радянської версії Коржан розглядав і обід Бандери з Гайнцом Гере за день до смерті, але не знайшов підтверджень радянським версіям, що Бандеру отруїла німецька контррозвідка. Адріан Фухс із кріпо запевнив Коржана, що поліція допитала присутніх на обіді німців і виключила їх із кола підозрюваних. Оберкомісар припустив, що якби ціанід ввели під час обіду, то він подіяв би набагато швидше, а Бандера помер через цілу добу після обіду. На цій підставі і Фухс, і Коржан відкидали радянську версію про причетність Оберлендера й Гелена[198].
Існувало дві версії вбивства Бандери радянськими агентами. Згідно з першою, отруту йому ввели силою в під’їзді будинку. За другою, ціанід підклав хтось із наближених до Бандери людей. Першу версію підтримували соратники Бандери, вони заявляли, що незадовго до інциденту в будинку бачили двох незнайомців. Вони нібито ходили слідом за Бандерою кілька днів перед його загибеллю, навіть коли він збирав гриби в горах, а 15 жовтня чатували на нього в ліфті. Поліцейське розслідування, писав Коржан, не підтвердило цієї інформації, сусіди нічого не бачили, жодних сторонніх звуків, крім шуму падіння Бандери, на сходах не було. Чутки про двох незнайомців розпускали самі бандерівці — це вписувалося у версію героїчної загибелі їхнього лідера.
Слідчі приділили багато уваги гіпотезі, що отруту підклав хтось наближений до Бандери. Цю версію рішуче заперечували бандерівці, вони навіть заважали Фухсу говорити з членами організації й підштовхували його до версії убивства. Коржан мав набагато кращий контакт з оунівцями і зміг відтворити останній день Бандери по хвилинах. Зрештою він виключив із кола зловмисників усіх, хто мав доступ до Бандери 15 жовтня — вважати їх головними підозрюваними резонів не було. Нез’ясованими лишалося близько двадцяти хвилин останнього дня Бандери. Дорога додому з Цепелінштрасе, де він висадив Євгенію Матвієйко після закупів на ринку, тривала хвилин сорок. Зазвичай на таку поїздка йшло не більше двадцяти хвилин. Коржан не знав, що Бандера робив решту часу. Після його смерті в торбі з покупками знайшли п’ять пучків кропу для маринування помідорів. Але Євгенія Матвієйко не пам’ятала, щоб він при ній купував кріп. Коржан попросив людей Кашуби проїхатися машиною Бандери цим маршрутом, але десять-п’ятнадцять хвилин все одно випадали з картини.
Список «внутрішніх» підозрюваних і у Фухса, і у Коржана очолювала Євгенія Матвієйко, але вони не вірили, що саме ця жінка підклала отруту. Початкові повідомлення про двох незнайомців у будинку Бандери було спростовано, тож лишалося загадкою, хто саме через Євгенію міг вийти на Бандеру. Коржан не виключав, що чекісти могли тиснути на Євгенію через її чоловіка Мирона Матвієйка. Він давно підозрював, що той працює під контролем КДБ, але не міг зрозуміти, навіщо убивати Бандеру, якщо ним можна маніпулювати через Матвієйко. Коржан також не знайшов підтвердження, що Матвієйко був у Мюнхені перед загибеллю Бандери. Гіпотези про причетність радянських спецслужб до смерті Бандери не мали сенсу. Те саме і з причетністю Лебедя. Коржан дуже добре знав мюнхенських лебедівців і вважав, що людей, спроможних на таку операцію, серед них нема.
Отже, чотири гіпотези відпали, і Коржан зосередився на п’ятій — самогубство. Цю версію підтримував мюнхенський господар Коржана Іван Кашуба. Коржану вона здавалася найлогічнішою з усіх, але він мав свою думку про мотиви вчинку. Кашуба казав, що Бандеру до самогубства підштовхнуло нерозділене кохання, а Коржан вважав, що нестерпна психологічна ситуація вдома. «У результаті важкого життєвого досвіду і через страх, що за ними постійно стежать, дружина Бандери майже втратила глузд, — писав Коржан. — Якби не той факт, що це дружина лідера ЗЧ ОУН, її відправили б у божевільню ще рік тому. Всі друзі Бандери знали про цю ситуацію… Дружина Бандери компрометувала його кроки. Виставляла його людиною безхарактерною, деспотом, садистом, аморальним і безчесним брехуном… Бандера, який вважав себе (і, ймовірно, був) героєм та користувався повагою членів своєї організації, для яких був “богом”, мусив терпіти наклепи й звинувачення з боку дружини, яка бачила в ньому просто людину, чоловіка й батька своїх дітей. Він не міг цього витерпіти. Людям, обізнаним з ситуацію, здавалося, що моральні тортури (у них часто звинувачували самого Бандеру) були настільки жахливі, що будь-яка нормальна людина давно б наклала на себе руки».
Коржан припускав, що Бандера прийняв ціанід калію, а час вибрав з тим розрахунком, щоб його смерть утвердила образ народного героя. У Мюнхені якраз гастролював радянський хор, а служба безпеки ОУН непокоїлася планами Москви ліквідувати Бандеру, тож у його смерті неминуче побачать руку Кремля. Інформацію на підтримку «найлогічнішої», за словами Коржана, гіпотези озвучив Іван Кашуба, який знав про родинну ситуацію Бандери з перших уст. Коржан написав, що, за словами оберкомісара Фухса, з яким він зустрічався у грудні, німецькі слідчі дійшли такого ж висновку. Коржан був настільки впевнений у своїй версії, що поставив на кін свою репутацію й кар’єру розвідника, написавши: «Якщо хтось доведе, що ситуація була іншою, ніж підсумовано в цьому звіті, я ніколи більше не вестиму політичну й розвідувальну роботу. Однак я упевнений, що помилки немає. Впевнений, що німецьке слідство, у якому працюють самі професіонали, дійде того самого висновку, хоча воно не мало всієї тієї інформації, яку мав я»[199].
