Як і Вільгельм, численні з цих осіб королівського рангу перебували в екзилі. З часом до них приєдналися й інші монархи. Радзивил провадив час у Франції за грою в поло з королем Альфонсо, який покинув Іспанію після проголошення республіки у квітні 1931 року. Альфонсо прибув до Парижа приблизно в той же час, що і його двоюрідний брат Вільгельм, і посів неабияке становище серед іноземних королівських осіб, що мешкали в місті. Російський великий князь назвав його «мужнім володарем у Європі». До цієї ж думки схилявся і Вінстон Черчиль. Альфонсо справді був чудовим спортсменом (не лише у поло, а й у гольфі та тенісі) і спонсором футбольних клубів (серед яких був і мадридський «Реал»); до того ж, він був батьком десятьох дітей (сімох у шлюбі) і спонсором трьох фільмів (порнографічних). Як і його кузен Вільгельм, він полюбляв, як казали його сучасники, моторувати[194].
Контраст між гетеросексуальністю іспанського короля та поширеною серед видатних парижан гомосексуальністю часом спричинявся до кумедних ситуацій. Одного разу Альфонсо сидів у театральній ложі зі своєю дружиною та Сержем Дяґілєвим, головою трупи Ballets Russes і осередком гомосексуального культу палких прихильників. Альфонсо дав Дяґілєву сигару, та балетмейстер, як виявилося, не вмів курити. Він підпалив сукню королівської дружини[195].
Історію сигари переповів неймовірно продуктивний французький журналіст Мішель Жорж-Мішель. Мандрівник та бонвіван Жорж-Мішель знав Вільгельма змалку і причисляв його до десятків своїх видатних друзів. Він товаришував із найрізноманітнішими паризькими знаменитостями, аристократами та arrivés, чоловіками й жінками, гомосексуальними й не дуже. Він був автором зчисленних пліткарських статей у газетах, часто написаних із наміром посприяти політичній чи мистецькій кар’єрі своїх фаворитів, а також десятків книжок. Серед назв його романів були такі, як Перська троянда, На вечірці у Венери, Богемія опівночі, та П’ятий шлюб Княжни Соні. Ця ж чуттєва тональність була притаманна його писанням як журналіста й автора подорожніх нотаток.
Жорж-Мішель був надзвичайно втішений Вільгельмовою присутністю в Парижі. Він всіляко підтримував Вільгельма, знаного у Франції як «Archiduc Guillaume de Habsbourg-Lorraine». Можливо саме під впливом Жоржа-Мішеля, чи принаймні з огляду на славу, яку могла принести преса, Вільгельм дозволяв згадувати своє габсбурзьке ім’я у таких статтях. У Анг’єні він бодай удавав, що живе «incognito», під українським іменем Василь Вишиваний. У Парижі він знову дозволив собі бути Габсбургом, якого Жорж-Мішель та інші власне під цим іменем ввели в новий світ пресових знаменитостей. Саме Жорж-Мішель 1934 року написав зворушливу статтю про татуювання свого приятеля[196].
Близькість блакитного якоря і голубої крови, нерозривність між низькими вподобаннями й високим народженням і вихованням — ці риси були притаманні Вільгельмові та його Парижу. Полишивши спроби зберегти політичну анонімність, він дозволив собі сексуальні необачності нового штибу, чи принаймні нового масштабу. Вільгельм завжди любив чоловіків — можливо, ще в школі, ймовірно, в окопах і безперечно — у випадку зі своїм секретарем та камердинером. Та в Парижі він ризикував видати себе за того, ким насправді був.
У деяких із його сексуальних ескапад були задіяні інші аристократи, з якими його бачили, коли він увечері виходив із rue des Acacias одягненим у жіночий одяг (принаймні так повідомляла преса). Поліція завважила, що частим соратником у нічних походеньках Вільгельма був член королівського дому Іспанії, який називав себе Фернандо Дукалем — і майже з певністю був доном Фернандо де Борбоном і де Маданом, графом Дуркальським. Хоча гомосексуальні зв’язки у Франції не були заборонені законом, щодо дона Фернандо однаково вдалося добитися вигнання з країни. Однак найчастіше Вільгельм полюбляв вирушати на походеньки міськими нетрями. Схоже, він не вчащав до краще знаних гомосексуальних клубів у Парижі, таких як Carrousel чи Madame Arthur’s на Монмартрі. Натомість, за повідомленнями паризької поліції, він був «habitué» у «maisons spéciales» (чемний французький термін на означення гомосексуальних борделів)[197].
Вільгельма вабила посполита манера, причому східна. Заклади, що їх він, за повідомленням поліції, «ретельно» відвідував, мали арабські імена на кшталт Халіфа. «Халіф» зручно лежав на лівобережній rue de Vaugirard, де вона огинає Люксембурзькі Сади — десь на середині шляху між Сенатом та перехрестям із rue Monsieur le Prince. У тогочасній Франції назви на кшталт Халіфа відсилали не лише до пригод та імперії, а й до переступу класових та расових меж. Вільгельм, здавалося, не просто полюбляв перетинати ці межі, а вважав свої сексуальні пошуки серед нижчих класів виявом людської щедрости. У цих закладах Вільгельм був знаний як Робер. У «Халіфі» він познайомився із сином робітника, з яким не припиняв зустрічатися. Крім цього, він найняв собі новим прислужником алжирця. Поліція вважала цього Моріса Нешаді «педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна»[198].
Це, мабуть, було правдою. Вільгельм завжди прагнув чоловіків — або в ролі батьківських постатей над собою, або в ролі слуг чи солдатів під собою. Він хотів бунтувати проти патріархів і коритися лакеям, що неабияк ускладнювало життя. Однак він знав, як поводитися з жінками. Якось одна журналістка відвідала його, поки він позував для портрету, і вирішила описати цей досвід. Її стаття «Спостереження за Його Цісарською Величністю Вільгельмом фон Габсбургом, який позує» була нічим іншим як суцільним затяжним сексуальним підкоренням. Авторка цитувала власні запитання до ерцгерцога, який був змушений нерухомо сидіти, поки вона на нього дивилася. Одне із запитань лунало так: «Чи ви колись наказували, мій пане, самим лише поглядом, не промовляючи ані слова? У ваших очах відчувається така сила». Таким був уплив Вільгельма на жінок. Він рідко прагнув цього впливу і ніколи його не коментував; але слід визнати, що часом він ним користувався[199].
Автор портрету зробив невелику кар’єру, малюючи коханців Полєтт Куйба. До цієї групи належав і Вільгельм. Полєтт і Вільгельм знайшли одне одного десь у Парижі на початку 1930-х років, можливо, у Монмартському напівсвіті, де бував Вільгельм і де сходила зоря Полєтт. Вона була ошуканкою, пройдисвіткою, коханкою, у ній було щось геніальне. Один спостерігач уловив два переважні погляди на неї, обидва слушні: «Одні вважають, що вона причинна, чи принаймні страждає на мегаломанію, тоді як інші бачать у ній особу, обдаровану вищим розумом». Вільгельма приваблювали обидві ці іпостасі, й він бував із нею на людях, навіть дозволив зловити себе на тому, як цілує її. Вона стала називати себе його нареченою.
Вільгельм відзначався цілковитою наївністю щодо людей — такою, що властива лише пещеним аристократам. Полєтт була надзвичайно винахідливою, у такий спосіб, що дозволяв їй знайомитися з людьми, подібними до Вільгельма. Його походження було відоме всім, вона про своє розповідала цікаву історію. Стверджувала, що є племінницею французького політика Шарля Куйби, сенатора, міністра праці й міністра комерції. Попри політичну кар’єру, яка тривала не одне десятиліття, Куйба провадив друге життя під іншим іменем — як Моріс Букай, лівацький співець любовних пісень. Його молодеча книжка «Пісні кохання» вийшла у світ із передмовою поета-символіста Верлена. Крім «Пісень кохання», він був знаний за свої «Червоні пісні», «Аравійську симфонію», «Останні діви» і, нарешті (та, мабуть, найменше), за його «Прекрасні любовні походеньки Казанови».
Захопливе життя Шарля Куйби поєднало високе з низьким, політику французького Сенату в Люксембурзьких Садах із крикливістю монмартрських барів. Таке життя склало б цікавий спадок для його племінниці Полєтт — якби Полєтт справді була його племінницею. Однак вона нею не була — її сходження до вершини скандальної слави Парижа підштовхувала ще більш займиста суміш державної влади та романтичної експресії. Дівчиною з робітничого класу вона 1920 року пішла працювати на пошту, а потім обіймала низку секретарських посад у кабінетах урядових служб. Десь із 1927 року вона працювала приватною секретаркою низки заможних чоловіків — принаймні так описувала свою посаду, коли в неї про це питано. Вона друкувала, причаровувала і зваблювала, таким чином прокладаючи собі шлях до влади і багатства[200].
Першим її завоюванням став Жозеф Кайо, французький політик, пов’язаний зі скандалами, що вразили навіть Париж. Цей запальний бабій гордо походжав під час дебатів щодо тарифів на шовк, оскільки так багато знав про жіночу білизну. Він хизувався своїми численними коханками, а з деякими навіть одружився. За якісь п’ятнадцять років до того, як він зустрів Полетт, його перші дві дружини створили один із найперших крупних скандалів у мас медіях. Після того, як одна газета опублікувала листа від Кайо до його коханки, що згодом стала його першою дружиною, інша коханка, що тим часом стала другою, відомстила — не йому, а газеті. Анрієтта, друга дружина Кайо, вбила редактора Le Figaro шістьма пострілами з бравнінга.
Суд над Анрієттою Кайо, що розпочався у липні 1914 року, у той час називали справою століття. Він відволік увагу французької громадськости від кризи на Балканах, що вела Францію до війни. Мадам Кайо не заперечувала, що вбила редактора, але виправдовувалася тим, що не могла контролювати власної пристрасти. За її словами, від неї не можна було за таких обставин чекати самоконтролю. Суддя погодився з її аргументацією. Анрієтту Кайо виправдано 28 липня 1914 року, у день, коли Габсбурзька монархія оголосила війну Сербії. Не можна сказати, щоб Жозеф Кайо був обдарований почестями на початку Першої світової війни, але навіть так він спромігся ще погіршити свою репутацію. Його засудили за завдання шкоди державній безпеці Франції через те, що він передавав інформацію німцям. Та невдовзі його було амністовано — а тоді настановлено на чолі міністерства фінансів[201].
Таким було високе суспільство міжвоєнного Парижа, і таким був світ, із яким Кайо познайомив Полєтт. Він навчив її чимало з того, що жінці треба було знати про цинізм, лукавство та слабкість сильних чоловіків. Вона для нього була одним із пунктів невичерпного списку коханок; він для неї став першим прикладом досвіду, який вона відтак могла повторювати. Завершивши свою науку в Кайо, Полєтт, за інформацією французької поліції, розпочала стосунки ще з двома французькими політиками, Її вважали секретаркою і коханкою Анатоля де Монзі, лівого політика, приятеля Совєтського Союзу, на початку 1930-х років міністра освіти. Крім цього, вона, як гадають, була асистенткою й коханкою Моріса де Ротшильда, видатного члена французької гілки тієї надзвичайно багатої родини[202].
У якомусь сенсі зв’язки Полєтт стали Вільгельмовими зв’язками. Для того, щоб дістати те, чого він хотів, вона послуговувалася методами, яких він не зміг би собі уявити. Вільгельм, який сподівався здобути право постійно жити у Франції, тричі намагався отримати французьке громадянство. У всіх трьох випадках відповідні органи отримували листи або телефонні дзвінки підтримки начебто від де Монзі чи Кайо. Така підтримка була, можливо, не найкращою, з огляду на те, що перший був відвертим симпатиком Совєтського Союзу, а другого вважали прибічником пронімецьких поглядів. Та, зрештою, такими вже були урядові міністри в міжвоєнній Франції. Принаймні жінкою, яка назвалася секретаркою обох політиків і доправила листи та здійснила дзвінки, була, без сумніву, Полєтт. Поліція була змушена досліджувати минуле Вільгельма в умовах, що чимось нагадували політичний тиск. Голова поліції постановив собі дізнатися «правду про ерцгерцога, його роль та його сантименти» — непросте завдання! На щастя голови поліції, у справу втрутилося міністерство закордонних справ, яке порекомендувало не надавати Вільгельмові громадянства. Поліційні справи виказують довге розслідування минулого Вільгельма й містять як правдиві, так і неправдиві звіти інформаторів. Вільгельмові зашкодило те, що під час Першої світової війни він воював у Габсбурзькому війську. Найімовірніше, французьке міністерство закордонних справ, із його чіткою антиреставраційною політикою щодо Габсбургів, не хотіло створити видимости офіційної підтримки з боку Франції для Габсбурга з можливим політичним майбутнім[203].
