Вій-ник

* * *

— А чому тебе назвали Велетом? — потягуючи люльку, запитав моложавий козак із короткою борідкою.

Велет облизав язиком солені губи, та злегка смикнув лівим мізинцем. Ніж що висів прямо у повітрі по ліву ж руку від хлопця піднявся догори.

— А чого ви питаєте? — в свою чергу спитав хлопець.

Моложавий, цього дня виконував дещо посередню роль між його наставником та екзаменатором. Він же, до речі казав що постійного вчителя для хлопця майже знайшли. Драк чув це уже майже на протязі двох місяців, від того самого моменту як прибув до Хортиці, тому слабо у це вірив. Весь цей час, старші ворожбити перевіряли його навички, шукали прогалини у його знаннях, та обмірковували хто б із них краще за все підійшов на роль наставника.

Сьогоднішній вчитель змушував Котика сидіти на берегу острова, на самісінькій спеці та тримати у повітрі десяток його метальних ножів. Робити подібне в рази складніше аніж просто смикати ті на себе. Велет не міг пояснити це, та в нього було таке відчуття ніби це неприродньо. Жив у його селі один хлопчина що вмів писати паличкою на піску, тримаючи ту не в руці а пальцями ноги. Дивлячись на нього Драк завжди відчував щось подібне, тільки в рази слабше.

— Та не схожий ти на велетня, вже вибачай, — розсміявся козак, та відпив холодної води із глечика котрий до цього стояв на траві поруч із ним. — Статурою не вдався, хех.

Моложавий козак, котрий назвався Лисиком, робив це ніби навмисно. Хоча чому "ніби"? Він чесно попередив про свої наміри ще із самого початку. Старший ворожбит збирався робити усе аби вивести учня з рівноваги. Саме це попередження, чесно кажучи досить сильно допомагало хлопцеві триматись, та не нервувати. Хоча час від часу так і хотілось плюнути на все та запустити в нахабного лежебоку чимось важкеньким! Той сидів у затінку, попивав холоденьку воду та потягував люльку. Тобто насолоджувався життям на всю глибину кишені.

— Чи ж ти народився здоровим, а до сього часу так всох як квітка без води? — все продовжував насміхатись Лисик.

— Мене так назвали на честь прадіда, — скрипнув зубами юнак.

— Справді? То він певно був видатним козаком?

Велет смикнув вказівним пальцем правої руки та трішки підняв один із ножів.

— Ні, він чумакував свого часу. В торгівлі деяких успіхів досяг, аж поки не втратив ногу, при сутичці із турецьким загоном, — заспокоївшись промови він.

Лисик хмикнув та на деякий час замовк, зовсім втративши інтерес до розмови. Та зрештою мовчав не довго.

— А сестра твоя? Вона як, у прадіда статурою вдалась?

Драк знову нахмурився та опустивши руки, впустив ножі.

— Вона до нього ніякого відношення не має, — дивлячись прямо у вічі наставника, процідив хлопець.

Моложавий козак, видихнув хмарку диму та знизав плечами. Мовчки він спостерігав як Котик встав з місця та підійшовши до своїх речей, витяг із торби бурдюк з водою. Лисик дав учневі півгодини на відпочинок, та опісля того озвучив деякі свої здогадки що турбували його певний час.

— Знаєш хлопче, вдається мені що ти можеш більше аніж показуєш.

— Довше сидіти прямісінько під сонцем? — фиркнув той. — Та навряд чи це в моїх силах!

— Ех, пощастило тобі, що я такий добрий. Натрапив би ти на нашого отамана, ото знав би як сперечатись із старшими, — досить філософськи промовив Лисик.

— Та що ж він такий звір? — з цікавістю спитав Котик. Він уже не вперше чує як Арсена Головатого виставляють ледь чи не нелюдом котрим.

— Це тобі потрібно на власній шкурі перевірити. Хоч раз із ним зустрінешся чи може словом перекинешся, так і зрозумієш що то за людина. Та ти мене з теми не збивай, про що я там тобі розповідав?

— Про те що я можу викладатись більше, — з кислим виразом на обличчі промовив Велет, але одразу ж додав: — на вашу думку!

— А, точно. Хоча ти мене не так зрозумів. Я мав на увазі дещо інше.

— Справді, і що ж?

Лисик задумливо покусав нижню губу, та зі вдаваним старечим кряхтінням підвівся на ноги.

— Ходімо, хочу дещо перевірити.

Старший колега повів юного ворожбита до січових воріт. Залишивши його обабіч він наказав не підслуховувати, та пішов про щось домовлятись із вартовими. Ті похмикали, та зрештою на задум Лисика пристали.

— Гаразд, — промовив той повернувшись. — Завдання просте. Тобі потрібно буде дещо підняти. Та не просто так.

Ворожбит зав'язав Котику очі, на наклав на нього якесь замовляння, спочатку попередивши аби він не противився. Тільки після цього він підвів хлопця до чогось та вказав в яких місцях потрібно торкнутись. Саме таким чином, через дотик, Велет зазвичай причіплював свої невидимі нитки до ручок ножів. Хлопець так не зрозумів до чого він торкався. Певно в тому була провина накладеного наставником замовляння.

— Якщо ти готовий то підіймай, тільки не високо, — наказав Лисик.

Велет мовчки смикнув двома пальцями, та як і завжди відчув себе так ніби намагається почесати п'яткою потилицю.

— Ох ти ж дідько!

— Та малий не промах!

— Велет, справжній велет!

Здивований гомін голосів за його спиною дещо збив концентрацію. Та штука котру він утримував у повітрі злегка опустилась, але хлопець уже натренованим способом підняв її на колишнє місце. Лисик змусив усіх замовчати та почав випитувати у Велета про те як той себе почуває. Хлопець підозрював що коїться щось незвичне але чесно відповідав на усі запитання. Як і годину назад, із ножами він почував себе не дуже зручно утримуючи щось у повітрі, але окрім того нічого нового він сказати не міг. Для чистоти експерименту моложавий козак змусив велета тримати вагу доти доки він зможе це робити.

Добре хоч цього разу він стояв у затінку і сонце не обпікало його, ніби намагаючись спалити дотла. Подібне можна було терпіти. От він і терпів, десь із півгодини. Міг би і довше, та раптом почув досить знайомий голос:

— Гей, Велет тебе що як підйомний механізм використовують? — весело запитав чоловік.

Велет вільною рукою зняв з голови пов'язку та глянув у сторону нового діючого лиця.

— Пане Хмаро! — радісно викрикнув хлопець.

І справді. У відкриті січові ворота проходив його давній приятель — Юрій Хмара. Позаду нього крокувала двійка його напарників по заячому загону. Та з ними Драк знався не так добре, а от Юрію був радий наче рідному, хоча вони із ним теж не так вже й довго подорожували разом. Проте сам спосіб хлопець пам'ятатиме ще довго! Не кожного дня маєш змогу кататись на спині величезного вовка!

— Привіт хлопче, — посміхнувся галдовник підходячи ближче. — Так що ти тут робиш? Мені здавалось на ворота ставлять тільки старших ворожбитів.

— Прошу пробачення, — втрутився у їх розмову Лисик, та кивнувши кудись на кам'яну стіну додав: — Я просто дивлюсь на що здатний наш новий рекрут, от і все.

Велет разом із Юрієм перевели погляд туди куди вказав чоловік. Галдовник тільки задоволено кивнув, одразу зрозумівши усю суть прави. Котик же так і застиг соляною статуєю самому собі. В першу мить він не повірив у те що побачив, тай у другу теж. Адже не міг він насправді утримувати у повітрі величезний кам'яний блок що слугував важливим елементом у запірному механізмі січових воріт?! Просто не міг!

Певно відчувши думки хлопця камінь зірвався і гучно вдарився, упавши донизу. Всі хто стояв поруч відчули вібрацію землі що вдарила їм по ногам.

— Бач хлопче, я ж казав що ти здатний на більше, — самовдоволено промовив Лисик.

— Та ні... — зам'явся Велет. — Я не...

— Так-так, непогано як для новачка. — посміхнувся Хмара. — Головне не зазнаватись а й надалі працювати над собою.

— Ви насміхаєтесь наді мною? — підозріло скосив погляд хлопець.

Юрій хлопнув рукою по плечі молодого ворожбита, та поміняв тему розмови:

— Ти ще довго сьогодні будеш зайнятий? Нам би поговорити, та це не до спіху. Ми з хлопцями тільки з дороги, тож хочеться відпочити.

— Розумію. Знайти вас вечером?

Обговоривши місце зустрічі старі знайомі розійшлись. Чи то пак Юрій пішов селитись в один із куренів, а Лисик повів свого учня тренуватись далі. Він знову змушував його підіймати каміння, та на цей раз менших розмірів. Виходило кепсько. Котик стомився, а крім цього його збило з пантелику те що він зміг підняти каменюку вагою в дві з хвостиком тони. Аби зробити подібне, вартові на воротах використовували спеціальний важільний механізм. А він просто взяв та підняв його. Дивовижа та й годі!

Зустріч із Хмарою теж внесла свій вклад у думки хлопця. Останні і без того метались всередині його голови як навіжені, а тут зовсім з глузду з'їздили. Лисик швидко зрозумів що нові вправи його учень виконує спустивши рукава. Моложавий ворожбит не став сердитись. Сказав що має обдумати усе що сьогодні побачив, та відпустив Велета.

Ворожбит просто лежав на тому місці де його залишили та дивився у небо. Полохливі думки покинули його голову. Він просто спостерігав за тим як небом плинуть рідкі хмаринки. Своєрідна медитація принесла плоди. Драк просто прийняв нові відомості про свої сили як належне. Хлопець завжди відчував що всередині нього дрімає щось страшне. Величезне та моторошне. Коли прокинулись його здібності, хлопець ледве не придушив неповинного ні в чому Лаза. І те що ледь не сталось завжди лякало його. Та легкість з якою він отримав контроль над життям чарівної тварини, не могла не бентежити його. Відтоді хлопчик намагався тримати внутрішніх демонів під контролем. За сталевими дверима власного розуму. Десь дуже глибоко всередині себе.

Можливо це справді вплинуло на нього куди як сильніше аніж він міг вважати? Адже він і на гадці не мав що може підіймати настільки важкі речі. Та питання в тому, а чи намагався він раніше тренуватись подібним чином?

Ні, звісно що ні.

Надвечір як і було домовлено Велет пішов шукати старого знайомого.

Хмара запропонував зустрітись в шинку, що розташовувався в межах зовнішнього міста. На думку Велета всередині було занадто галасно і людно, та Юрій від того, здається, тільки задоволення отримував.

Вони поговорили про різні дрібниці. Велет не вдаючись у подробиці розказав про своє навчання на Орлиці. Про Шумен, тим паче, й словом не примовився. Хоча він і довіряв Юрію, проте мав чіткий наказ від Корелі, не розповсюджуватись на цю тему. Адже чим менше людей знало про історію дівчини, тим менш вірогідний шанс того що непотрібні балачки потраплять в потрібні вуха.

Хмара певно маючи ті ж накази від свого начальства, про власну службу розповідав також доволі скупо. Чоловік тільки згадав що останні декілька місяців патрулював з товаришами східні кордони Гетьманщини.

— А я от на рік ще тут залишусь і до наступної зими планую додому повернутись, — поділився планами хлопець.

— Зрозуміло-зрозуміло, — хмикнув Юрій. — Та ти про заплановане надто не базікай, а то воно завжди якась напасть станеться що зіпсує усе в останню хвилину.

— Це точно, — важко зітхнув Драк, що вже устиг пересвідчитись у вірності цих слів.

— Я про що з тобою поговорити хотів? — тим часом Юрій вирішив завести розмову про головне. — Пам'ятаєш при яких обставинах ми познайомились?

— Ще б пак! Таке незабудеш!

— Свій перший бій я теж пам'ятаю у всіх подробицях, — посміхаючись промовив галдовник. — Тим більш незручно я себе відчуваю через те що був змушений відібрати у тебе законних хабар.

— Он ви про що, — нарешті зрозумів Велет. — Не переймайтесь, я тільки спочатку сердився. А зараз все чудово розумію. Інколи здоровий глузд буває сильнішим за звичаї.

— Слушна точка зору, я радий що ти більше не сердишся. Та від того не перестаю почувати себе незручно. Саме тому я задіяв деяких своїх знайомих, і попрохав їх про невеличку допомогу, — Юрій хитро посміхнувся, та запустивши руку за пазуху, витягнув звідти невеликий згорток. — Тримай!

Драк одразу ж догадався що він знайде розмотавши подарунок. Реальність не обманула його сподівання. Розгорнувши тканину, хлопець широко розплющеними від захвату очима, роздивлявся знайомі по пам'яті обриси дивного пістоля. Хоча, а чи так знайомі...

— Він більший, — раптом промовив Котик. — Схожий пістоль, але не той що я зняв із того ящера.

Хмара тільки кивнув та підсунувши до себе сумку передав її співбесіднику.

— Оригінал всередині, як і все інше що йшло разом із ним. Всі ті чудернацькі ремінці. Справа в тому що ящери з якими ти зійшовся, дещо нижчі від звичайного козака. Будова їх рук теж дещо відрізняється. Через те виходить, що оригінальними револьверами можуть користуватись тільки юнаки якісь чи дівчата. Загалом ті в кого рука невеличка.

Не відкриваючи сумку, хлопець відклав її у сторону, та приміряв до руки ручку чудернацького пістоля. Справді, цей екземпляр сидів у руці як влитий.

— Револьвери, вірно? Так назвали ці пістолі?

— Саме так. Дивна назва, та я не цікавився з чим вона пов'язана. Головне що наші вмільці розібрались в їх будові. Виявилось що нічого складного чи неможливого там нема. Проста конструкція, але дуже вдала. Бачиш барабан випирає? Туди одразу можна вставляти декілька патронів. Шість, якщо бути точним. Розумієш який то вагомий крок вперед? Шість пострілів до перезарядки, замість одного!

— Це справді дивовижно, — погодився Велет. — Та ці як ти кажеш револьвери... вдалось з'ясувати чому вони не працювали у ящерів?

— Ще б пак! — чомусь розсміявся Юрій. — В них замість порошку з риталу, в якості горючої речовини в кулі була засипана якась незрозуміла штука. Наші так і не змогли зрозуміти що то таке. Воно взагалі відмовлялось горіти, уявляєш? На що сподівались ті ящери я просто не розумію.

— Вони виглядали достатньо здивованими коли зрозуміли що їхня зброя не працює, — згадав Велет. — Такого вони точно не очікували.

— Так, я пригадую, ти вже казав про це. Наші розумники розробили декілька теорій щодо цього, але всі їх слова то тільки пусті балачки.

Хмара відібрав у Велета револьвера, да більш детально розказав як ним користуватись, як за ним доглядати, як перезаряджати барабан, знімати та класти на запобіжник та про всі інші важливі дрібниці. Драк слухав уважно, та намагався все запам'ятати. Як виявилось окрім двох пістолів, у торбі що передав хлопцеві старший козак, також можна було знайти обладнання для відливу нових куль, та всі інші речі потрібні для догляду за револьвером.

Окрім всього цього добра, Хмара передав Котику розписку за якою той міг отримати у будь якого державного скарбника цілу купу золота! В одну мить на хлопця звалилось ціле багатство! Ну не те щоб неймовірне, але досить відчутне. Якщо раніше у хлопця кажучи відверто за душею нічого значного не водилось, то тепер при бажанні він міг непогано влаштуватись, в якомусь містечку. Можливо навіть у столиці він зміг би купити невеличкий будиночок.

Звідки такі гроші?

Частина з них являла собою грошову компенсацію за решту бойових трофеїв яких Велет так і не отримав із ящерів. Їх речі йому особливо і не потрібні були, тому Велет тільки радів що отримав замість них монети. Ну і ще він, як виявилось, заслужив нагороду від державної казни, та особисту подяку від гетьмана, за те що зміг не тільки зупинити ворожий загін, врятував життя невинним людям, але й добув для держави цінне спорядження. Більшу частину суми отриманої з рук Юрія, якраз і складала ця нагорода.