— Ми були воротами до Києва, — казав отець Андрій.
Перша група російської військової техніки зайшла в центр міста вранці 27 лютого і зайняла позиції на вулиці Вокзальній. Звідти розосередилася й почала стріляти навмання. Один залп влучив у церкву Святого Андрія, залишив у її зовнішніх стінах глибокі рани. Насосну станцію, яка подавала в місто воду, пошкодило вибухом. Однак ту першу хвилю навали швидко відбили. За кілька годин увірвалися українські бійці та знищили російську колону за допомогою ударних дронів і ручних гранатометів, лише каркаси російської техніки курилися поруч зі школою. Перемога дала мешканцям кілька додаткових днів для евакуації, і багато хто через саморобний міст вирушив пішки до Києва.
У перші дні березня росіяни повернулися в значно більшій кількості, і почалася місячна окупація Бучі. У місті залишилося кілька тисяч мешканців, багато літніх; вони ховалися в будинках або в підвалах. Постачання води та електрики не було, на початку весни температура здебільшого опускалася значно нижче нуля. Священник інколи ходив до церкви — взяти свічок або помолитися; вряди-годи залишався там на ніч. Одного дня дорогою додому він натрапив на групу російських солдатів — вони ходили від будинку до будинку, вибивали двері, витягували людей цілими сім’ями на вулицю. Загарбники облаштували на перехресті блокпост, на кожному розі поставили бронемашину. Отець Андрій вирішив не повертати назад. Пішки наблизився до солдатів, показав руки.
— Вони запитали, що я роблю, — згадував пізніше священник. — Я відповів, що ходив за їжею, свічками. «Вам, хлопці, свічки потрібні? Ось тримайте».
Росіяни взяли свічок і відпустили протоієрея.
Це сталося ще на початку окупації, перші підрозділи росіян були дисциплінованіші, мали кращий вишкіл та поводилися менш жорстоко, ніж наступні загони. Мешканці навіть пригадують, як солдати з перших підрозділів приносили їжу місцевим лежачим старим.
— Перші росіяни, що зайшли, були не такими лютими та безсоромними, — розповідав отець Андрій. — Людей обшукували, так, змушували роздягатися.
Чоловікам наказували роздягатися догола, шукали татуювання — росіяни асоціювали їх із військовою службою та прихильністю до «неонацизму». Навіть тризуб, державний символ України, могли трактувати як ознаку екстремізму.
— Заходили до будинків, виводили мешканців, забирали їхні телефони та переглядали відзняті світлини, номери, за якими робилися дзвінки тощо. Боялися, що наші люди передають інформацію військовим.
Дехто й передавав. Ще на початку березня українські бійці переховувалися в підвалах Бучі та координували засідки.
Інтенсивність боїв зростала, росіяни зазнавали важких втрат і звіріли. Почали катувати цивільних, убивати їх навмання. Стріляли в тих, хто вийшов шукати їжу чи дрова; тіла залишали серед вулиці. Багатьох забирали в приміщення для допитів, катували, страчували. Відкривали вогонь по кожному, хто наближався до блокпостів, розставлених по всьому місту.
— Чоловіки, жінки, діти. Росіянам було однаково, — згадував отець Андрій.
Одну жінку розстріляли, коли вона під’їжджала до блокпоста. Мешканці витягли її з авто, поховали тут таки, на газоні біля тротуару, позначили могилу реєстраційним номером з авто, щоб загиблу могли пізніше ідентифікувати. Нести тіла на цвинтар було надто небезпечно. На другому тижні вторгнення видовище і сморід смерті стали нестерпними, і член міської ради запитав отця Андрія, чи не можна ховати людей у братській могилі на церковному подвір’ї. Священник погодився. Від моргу до церкви було лише кількасот метрів.
Вранці 10 березня під чистим блакитним небом на подвір’я церкви заїхав жовтий екскаватор і викопав довгий глибокий рів. Вантажівка з моргу привезла тридцять три трупи в чорних мішках. Кілька чоловіків, серед них місцевий агент із нерухомості, затягнули тіла в рів, поклали рядком. Молитов на могилі не правили, по закінченні встромили в землю лише просту мітку[151].
— Зрозумійте, — казав мені отець Андрій. — Ми тоді не могли думати про похоронні обряди. Думали лише про те, як вижити.
Наприкінці березня священник, вийшовши з дому, побачив, що росіяни покидають Бучу. Позбавлені припасів та виснажені, вони завантажували машини речами з будинків місцевих мешканців — телевізорами, комп’ютерами, навіть посудомийними машинами — і вирушали на північ у бік Білорусі, тим самим шляхом, яким приїхали. Те, що залишили по собі окупанти, незабаром перетворить Бучу на уособлення воєнних злочинів: десятки розкиданих по місту мерців; чоловік поруч із велосипедом, жінка, убита на своєму городику; одні присипані землею лише настільки, щоб не стати здобиччю для зголоднілих собак; інші залишені гнити просто неба — тижнями, доки Кремль не відмовився від плану захопити Київ[152]. Намагаючись урятувати репутацію, Міністерство оборони в Москві 29 березня заявило, що російські війська виконали свої «головні завдання» у Київському регіоні та будуть перекинуті на інші ділянки фронту. Росіянам бракувало мужності визнати поразку. Однак світ її бачив. Збройні сили України за підтримки багатьох тисяч цивільних корегувальників, добровольців, поліціянтів, пенсіонерів, озброєних мисливськими рушницями, та підлітків з дронами змусили одну з найпотужніших армій світу відступити.
Втрати з обох боків були жахливі. Прокремлівська газета в Москві, посилаючись на засекречені дані російської армії, повідомила наприкінці березня, що 9 861 російський солдат загинув на полі бою в Україні, а 16 153 зазнали поранень. Газета майже негайно видалила ці числа зі свого сайту, але вони підтвердили висновки західних аналітиків: за один місяць в Україні Росія втратила більше військових, ніж Радянський Союз — за десять років війни в Афганістані[153]. У перші тижні навали чимало населених пунктів у передмістях Києва пережило важкі бої, коли захоплювали вулицю за вулицею, але в усій області росіяни ніде більше не знищили стільки цивільних, як у Бучі. Місцева влада пізніше знайде там 458 тіл, зокрема 12 дітей, у більшості — рани від куль чи снарядних осколків, у багатьох — сліди катувань[154].
Зранку 10 квітня на подвір’я церкви Святого Андрія заходили парафіяни; із півсотні людей минали братську могилу й збиралися на першу після відходу росіян недільну службу. Частину тіл уже ексгумували та відправили в морг для ідентифікації та гідного поховання. Тих, хто ще залишався в ямі, накривала товста плівка, захищаючи від зграї ворон. Отця Андрія, одягненого в пурпурову із золотом ризу, я знайшов у підвальній каплиці: він відправляв обряд, співуче читав молитви, вряди-годи робив ковток вина з келиха, хрестився. Після служби ми довго розмовляли, і він запропонував мені проїхати містом, побачити те, що сталося в Бучі, на власні очі. Численні шрами окупації, за його словами, знайти неважко.
На вулиці Вокзальній росіяни розмістили гарнізон у дитячому літньому таборі. Він називався «Променистий». Я зупинив авто перед ворітьми, біля яких стояв сторож із велосипедом. Бадьорий шістдесятип’ятирічний чоловік на ім’я Володимир Рослік погодився мені все показати. Табір на майже двісті ліжок приймав дітей віком від семи до шістнадцяти років. Вихователями працювали студенти з Києва, вчили дітей танців, малювання, футболу. Кінець кожної зміни святкували перед великим багаттям, де разом співали пісень. Рослік працював тут чи не пів життя, доглядав за спальними корпусами, робив ремонт; тепер от приїхав оцінити пошкодження після окупації та визначити, чи можна буде колись використовувати табір знову. Сторож мав сумніви. Фізичні пошкодження можна полагодити, але чи після окупації якісь батьки захочуть відправити сюди дитину? Сусід через дорогу вважає, що табір краще знести, адже, за його висловом, «це тепер місце вбивства».
Рослік завів мене до адміністративної будівлі ліворуч від входу, тут росіяни зробили свій штаб. На підлозі — брудні матраци та недокурки; у головній кімнаті на верхньому поверсі — дивна колекція трофеїв, награбоване з тутешніх будинків: старий магнітофон, якась біжутерія, шкіряний портфель, усе не настільки цінне для солдатів, щоб, тікаючи, забрати з собою. В одній кімнаті росіяни залишили копицю волосся, зістриженого машинкою. На підлозі іншої лежали дві засохлі купи людського лайна.
— То була не армія, — підсумував Рослік. — То орда.
За рештками, що вони по собі залишили, було легко уявити звички цих істот. Деякі картини наводили на думку про підлітків, що випробовували межі власної жорстокості. В глибині табору перед фрескою на стіні — діти танцюють під сонцем — ми натрапили на авто вишневого кольору, яке російські солдати вочевидь украли. Авто на великий швидкості врізалося в пень і було понівечено так, що не підлягало відновленню. Багажник заповнювали пляшки з вином, переважно биті, хоча виднілась і одна ціла. Видовище було дуже яскраве, уявлялося, ми чуємо гучну музику з радіо та п’яний регіт солдатів, що закінчили свою розважальну поїздку в такий спосіб. Це аж ніяк не скидалося на витівку юних новобранців, що на ніч самовільно втекли до міста. Ні, усе відбувалося посеред їхнього імпровізованого гарнізону, командири не могли того не бачити. Помешкання командирів теж укривав бруд, мародерські трофеї та алкоголь. Ніщо і ніхто не стримувало цих чоловіків, жодної поваги до закону чи військової дисципліни. Керівництво просто дало їм повну волю щодо цього міста та його мешканців — і необмежену ліцензію на вбивство та знищення. Рослік стояв і лише мовчки хитав головою, тоді жестом покликав мене до підвалу, де знайшли тіла. Підвал розташовувався під одним зі спальних корпусів табору «Променистий»; сходинки, що вели вниз, були завалені сміттям від російських армійських пайків: засохлі макарони, порожні пакети з-під соку, бляшанки з-під м’ясних консервів. Рослік зупинився на нижній сходинці, глянув на мене, підвів брову, немов пропонуючи востаннє подумати, чи варто йти далі.
Задушливий тунель за дверима нагадував анфіладу з катівень. Одну від одної відділяли бетонні стіни, а перед ними розташувалася кімната для страт, стіни подірявлені кулями. У наступному приміщенні було темно. Світло від дверей сюди вже не сягало, і ми підсвітили собі мобільними телефонами. На дальній стіні великими чорними літерами виведено єдине слово: СЕНЯ. То було моє ім’я — радше, пестливе ім’я, яким мама називала мене з пелюшок. Від такого збігу я остовпів. Невже хтось із російських окупантів — чи їхніх жертв — позначив стіну нашим спільним ім’ям? Тут стояли два стільці, порожній глек і дерев’яна дошка — знаряддя для тортур водою, яку ллють знерухомленій жертві в обличчя. У наступну камеру росіяни принесли два пружинних каркаси для ліжка й притулили їх до стіни. Мабуть, прив’язували до них людей, припустив Рослік, а тоді пускали електричний струм від автомобільного акумулятора. У передній кімнаті знайшли тіла в цивільному одязі. Вони мали опіки, синці та рвані рани. Ми зайшли, посвітили телефонами на підлогу. Побачили калюжі запеклої крові, вона стікала по стіні у бруд. Поблизу однієї калюжі лежала флісова шапка з рваним отвором від кулі. Теж вкрита кіркою крові.
