Кореспондент газети «Новий час» сприйняв промову Желенського як «прояв агресивності стосовно до адвокатів захисту, обвинувачених та деяких свідків під арештом»[541]. Це зауваження може стосуватися, зокрема, і того факту, що Желенський продемонстрував суду такі унікальні документи, як-от лист із конфіскованого архіву Сеника, в якому Бандера (в липні 1933 р.) дорікнув члену ОУН Горбовому, його адвокатові на Варшавському процесі, за нехтування «організаційною роботою»[542]. Кореспондент також відзначив, що під час виступу, з метою додаткової виразності, Желенський застосовував різні інтонації та жести. Підсудні слухали його уважно, особливо коли він показував на них пальцем[543].
Адвокат Бандери Горбовий, якому дали слово після чотириденних виступів обвинувачення, почав свій виступ із зауваження, що такі злочини, як убивство Перацького, «завжди розглядалися як політичні злочини, а не як звичайні злочини. Теоретично, політичний злочин — це спроба внести незаконні зміни в соціальні відносини і правову систему, які зараз існують… у разі успішної зміни влади цей вчинок перестає бути злочином»[544]. Коли Горбовий почав міркувати про польсько-український конфлікт 1918р., голова перервав його аргументом, що такі питання не мають жодного стосунку до процесу. Згодом Горбового так само перервали, коли він спробував викласти погляди Бандери щодо мови судового процесу[545]. Розуміючи, що суд не терпітиме історичних або політико-лінгвістичних дебатів, Горбовий поставив риторичне запитання: «Що пов’язує моїх клієнтів з цим вчинком?» І відповів: «Коротше, нічого». Він стверджував, що обвинувачені не винні, а були заарештовані й опинилися на лаві підсудних заради потурання громадській думці. Звинувачення, за його словами, побудоване на ненадійних матеріалах, як-от інформація, здобута від інформаторів, імен яких не розкрили. Коли він почав говорити про свободу як про «найбільший скарб людини», його знову перервали[546]. Наприкінці свого виступу Горбовий намагався переконати суддів у тому, що вони не повинні вірити Малюці і не повинні брати до уваги його свідчення, бо у цього звинуваченого стався нервовий зрив, — тому не варто покладатися на правдивість його слів[547]. Зрештою, він спробував спростувати твердження про те, що Мацейко вбив Перацького, пославшись на шматочки тютюну, знайдені в пальті, залишеному вбивцею. За словами Горбового, Мацейко не курив, тому що ОУН забороняла це, а також тому, що він хворів на туберкульоз. Отже, підсумував Горбовий, Мацейко не міг убити Перацького[548].
Однак найабсурднішою у промові Горбового була заява про те, що ОУН не вбивала Перацького, тобто не здійснювала злочин, у якому її представники зізналися ще у жовтні 1934 р. Проте, за словами Горбового, якщо ОУН убила міністра, то Бандера, який знав, що його засудять до смертної кари, «проявив би своє національне почуття» і не приховував би мотиви злочину[549]. Він також стверджував, що ОУН не могла скоїти цього злочину, бо ОУН ніколи не чинить убивств за межами «українських етнічних земель»[550]. Горбовий закінчив свою промову закликом виправдати всіх своїх клієнтів, за винятком двох: без сумніву, членом ОУН був Качмар-ський і були «обставини, які переконують суд у тому, що Бандера також належав до ОУН». Втім, він попросив пом’якшити вирок Бандері, тому що його клієнт не визнає себе винним[551].
Захисник Шлапак, який виступав після Горбового, спробував висунути ще своєріднішу аргументацію. По-перше^ він сказав, що «дивна доля, яка переслідувала українців цілу вічність, привела цих дванадцятьох чоловік до зали суду»[552]. Потім він заявив: «якщо в результаті стихійного лиха все буде втрачено і залишаться тільки акти цього процесу, тоді з їхнього змісту можна буде відновити історію кількох років незалежної Польщі»[553]. За це висловлювання його оштрафували на 300 злотих. Після цього він сказав, що дванадцять обвинувачених опинилися в залі суду тому, що вони хотіли створити українську державу. За словами Шлапака, цій справі вони присвятили свою «молодість, свободу і навіть життя». Шлапак почав цитувати польського поета Юліуіпа Словацького, але його знову перервали і попросили говорити по суті[554]. Тоді він натякнув, що у Карпинця не було навичок і засобів для створення вибухового пристрою і що прокурор Желенський знає, де його насправді виготовили, але приховує цю інформацію від суду. За цей випад його знову оштрафували на 300 злотих[555].
Виступаючи від імені Климишина і Зарицької, адвокат Павенцький ухопився за зауваження Рудницького про те, що мислення членів ОУН було хворим. Він не погодився з цим коментарем, але припустив: якщо це так, то звинувачені мають бути госпіталізовані, а не покарані[556]. На відміну від Горбового і Шлапака, в іншій частині свого виступу Павенцький дотримувався фактів. Він визнав деякі правопорушеня своїх клієнтів, зокрема контрабанду нелегальних газет з Чехословаччини, і просив про м’який вирок, бо, як він заявив, не було ніяких доказів того, що його клієнти діяли навмисно. За словами Павенцького, Зарицька допомагала Мацейку втекти до Чехословаччини, не знаючи, що вона має справу з убивцею Перацького[557]. Павенцький був єдиним адвокатом захисту, який заслужив похвалу за свій виступ від прокурора Желенського, але він був не єдиним із захисників, кого відзначили таким чином[558].
Ганкевич, наступний адвокат ОУН, вважав, що Мацейко не вбивав Перацького. Він стверджував, що така «могутня і квітуча організація, яку підтримують інші країни», не використовуватиме «недосвідченого і не зовсім інтелігентного хлопчика», яким був Мацейко[559]. За словами Ганкевича, Мацейко сказав Мигалю, що вбив Перацького, тільки тому, що був голодний та йому нікуди було йти. Мацейко розумів: ОУН допоможе йому, якщо він візьме на себе вбивство польського міністра[560].
Ганкевич також заявив, що причиною перебування Лебедя у Варшаві з 15 травня по 15 червня 1934р. були почуття його клієнта до Гнатківської. У день вбивства «ці молоді люди гуляли містом, оглядали визначні пам’ятки, читали»[561]. Той факт, що Гнатківська та Лебедь дали зовсім інші свідчення про цей день, адвокат пояснив тим, що Лебедь збрехав, бо хотів захистити свою кохану[562]. Адвокат назвав Гнатківську невинною жертвою, яка ніколи не належала до ОУН і опинилася на лаві підсудних, бо любила Лебедя, за що вони обоє і заплатили. Адже любов, за його словами, виявилася «циганською дитиною». Як і Горбовий, Ганкевич стверджував, що ОУН не вбивала Перацького і що немає доказів, які би підтверджували вину цієї організації. Він також наполягав, що неправильно не надати значення тому факту, що «сильні емоції викликані політичними мотивами… навіть можна сказати, психозом» і підштовхнули обвинувачених учинити злочин. Ганкевич закінчив свою промову закликом: «Ваші серця, Ваша честь, повинні застерегти вас від судової помилки»[563].
Захисники закінчили свої промови, і голова запропонував підсудним скористатися можливістю сказати свої останні слова. З двох обвинувачених, які вирішили говорити на суді польською, тільки Мигаль скористався пропозицією і виступив з промовою, в якій пояснив, чому він «зламався» після вбивства Бачинського. Він почав свій виступ зі спогадів про 1 листопада 1919р., коли його шкільний учитель попросив своїх учнів ніколи не забувати цієї дати, річниці створення ЗУНР, і заприсягтися завжди любити свою батьківщину. Мигаль сказав, що він завжди залишався вірним цій клятві. Але щось змінилося в ньому, коли він зрозумів, що Бачинський не був поліцейським інформатором, як його запевняли в ОУН. Йому наснився сон, у якому він побачив себе учнем, що пише текст присяги 1 листопада 1919-го, а поряд з ним — тіло Бачинського і діти Бабія, які гірко плакали[564].
13 січня 1936р. голова оголосив вердикт. Усіх обвинувачених (іл. 96) визнали винними в належності до ОУН та в спільній організації вбивства (або в наданні допомоги вбивці під час втечі). Бандера, Лебедь і Карпинець були засуджені до смертної кари. Однак через резолюцію про скасування смертної кари, яку польський Сейм ухвалив 2 січня 1936 р., їхні вироки було замінено на довічне ув’язнення. їм також заборонили брати участь у виборах і позбавили деяких інших громадянських прав. Климишина і Підгайного засудили до довічного ув’язнення і позбавили громадянських прав на все життя. До тюремного ув’язнення і позбавлення громадянських прав (до термінів, зазначених у дужках) засудили: Гнатківську (15 та 10 років), Малюцу, Мигаля і Качмарського (10 та 12 років кожному), Зарицьку (8 та 10 років), Рака і Чорнія (7 та 10 років кожному)[565].
Після того як голова закінчив читати вирок, Бандера і Лебедь встали, злегка підняли праві руки в право-вскіс, трохи вище голови, — як вони навчилися цього в італійських та інших фашистів, — і крикнули «Слава Україні!» (іл.80). За таке дійство, яке зіпсувало останні хвилини засідання, обох молодих чоловіків вивели з зали суду[566].
Судовий процес набув політичного характеру, хоча від початку він не був показовим. Обвинувачені намагалися використовувати суд як політичну сцену. Ці спроби суворо зупиняли судці та прокурори, які, зокрема, вбачали призначення процесу у тому, щоб показати суспільству руйнівний, шкідливий і терористичний характер ОУН. Тим членам ОУН, які мали намір дати свідчення про злочини ОУН, дозволили говорити докладно, але перешкоджали тим, хто намагався захистити організацію або узаконити її мету. Вбивцю Перацького Григорія Мацейка не засудили, оскільки його не вдалося затримати. Проте низці провідних членів ОУН, причетних до вбивства, ухвалили суворі вироки, зокрема, три смертні, умовність яких мала політичне підґрунтя. Отже, польська влада й судова система завдали нищівного удару по керівництву ОУН і продемонструвала, що влада не буде поблажливою та суворо каратиме за будь-які дії, спрямовані проти держави.
Членство в ОУН у II Речі Посполитій вважалося злочином — це порушувало статті 93 і 97 Кримінального кодексу. Gazeta Polska писала, що належність до ОУН є злочином, бо ОУН прагнула відокремити «Східну Малопольщу, Волинь, Хелмську область, Полісся — тобто ті території, які протягом століть були нероздільно пов’язані з Польщею і де жило змішане населення: поляки та русини. Обидві гілки цього населення були виховані на польській культурі й цивілізації, й обидві завжди пишалися своєю “польськістю”»[567].
Крім рішення, оголошеного в суді в усній формі, також підготували «Обґрунтування для винесення вироку», згодом подане в письмовому вигляді. Судді написали, «що обвинувачені не перебували під впливом емоцій, бо вони планували це вбивство протягом досить тривалого часу, а потім підготували та скоїли його навмисне»[568]. На підставі вироку, Бандеру вважали «ініціатором змови»[569]. Він був «провідним членом ОУН», який дістав наказ від керівництва у вигнанні вбити Перацького і за чиїм наказом це зробив Мацейко[570]. Подібним чином про Бандеру написали у статті «Дух та ідея кримінального злочину: Степан Бандера», що з’явилася в Ilustrowany Kuryer Codzienny[571]. Dziennik Polski в статті «Список злочинів Бандери» назвав Бандеру втіленням ОУН та її злочинів[572].
Виняткову відповідальність за те, що така організація, як ОУН, існує та здійснює терористичну діяльність, газета Ilustrowany Kuryer Codzienny поклала на українське суспільство (у статті «Після суду… Русинське суспільство повинно відмовитися від політики ненависті і злочинів»). Аналізуючи «українське питання», видання відкрито ігнорувало той факт, що радикалізація українського націоналізму була наслідком внутрішньої політики Польщі та загальноєвропейського стану справ: «Давня тактика так званих “поміркованих” частин русинського суспільства виявилася катастрофічною. Водночас із засудженням ОУН вони хвалили “героїчний патріотизм” її членів, яким усе було прощено як “доблесним, хоча і збитим з пантелику молодим людям”. На честь терористів, страчених у результаті судових рішень, греко-католицьке духовенство служило панахиди. їхні портрети публікували в русинських газетах і легальній пресі українських партій — тих легальних політичних груп, які стосовно ОУН дотримувалися політики обережного мовчання, але щодня нападали на польську владу, яка взялася за ліквідацію ОУН. На совісті українських просвітників — величезний тягар відповідальності»[573].
