Оскільки головною метою татарських наїздів було захоплення ясиру, при тому важливо було по можливості ухилитися від прямого зіткнення з ворогом, татари велику увагу приділяли розвідці — як до початку кампанії, так і під час самого походу. «Визначивши похід на ворога, Хан обирає певне число досвідчених людей, нерідко з татар, але найчастіше з черкесів п’ятигірських, або ж із тих, які вважаються майстерних шпигунами і провідниками в інших країнах і найкраще знають місцевість, шляхи та переходи. Прибувши на кордон, вони негайно відправляються в найближчі місця і в усіх напрямках. Про все розвідують і особливо дбають про захоплення полонених. Захопивши їх, вони зараз приводять їх до Хана, який, вживши тортури, легко дізнається таким чином про стан країни, куди відправлені були шпигуни».
Наїзди на Русь часто відбувалися взимку, коли населення краю не могло легко розпорошитися по сховах за межами поселень. Для походу вибирали зазвичай сніжну зиму: татарські коні не мали підков, і змерзлий ґрунт, не вкритий снігом, міг попсувати їм копита.
Згідно з Бопланом, орда виходила в похід великим військом. Перед походом відбувався в Криму перегляд війська. Через Дніпро й інші ріки татари переходили вплав, і то особливим способом. Татарські коні були привчені перепливати великі простори — татарин плив поруч із конем, тримаючись лівою рукою поводів і гриви коня, а правою веслуючи; сідло, одяг і зброю складав на оберемок трощі, прив’язаний до конячого хвоста. Степ татари проходили вже встановленими шляхами, що вели вододілами, минаючи всякі річки.
Боплан описує похід 80-тисячної (тобто очолюваної самим ханом; кількість, беручи до уваги попереднє обговорення оцінок мобілізаційної потужності Кримського ханства, перебільшена; крім того, треба взяти до уваги, що сам Боплан ніколи не був свідком такого ханського походу-сефері) орди однією величезною колоною: татари йдуть широким фронтом, по 100 вершників в одному ряді, тобто 300 коней, бо кожний татарин вів по два вільні коні, щоб як що до чого їх змінювати. У глибину таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней; коли ряди йшли тісно, то така армія займала від 10 до 15 км, а то й більше. «Це дивовижа для того, хто бачить це вперше, бо 80 тис. вершників має більш ніж 200 тис. коней, які вкривають степ густіше, ніж дерева у лісі… Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається, росте й росте все більше і водночас ізближається і наводить страх і на найвідважніших». Татари просувалися вперед дуже швидко, але щогодини давали коням короткий відпочинок.
У віддалі двох-трьох миль від ворожого кордону орда зупинялася у зручному та безпечному місці й тут відпочивала два або три дні. Тут татари готувалися до бойових дій, і командувачі «ділять [орду] на три загони, дві третини мають складати один корпус, третина ж розділена на два загони, з яких кожен утворює крило, тобто правий і лівий фланги».
Після цього головний корпус рухався щільною масою разом зі своїми фланговими загонами поволі, але безупинно, причому і вдень і вночі, даючи коням не більш ніж одну годину для того, щоб поїсти, і не заподіюючи ніяких спустошень в краю, аж поки не заглибиться у ворожі терени на декілька десятків, а іноді навіть і сотень кілометрів: «всіх поселян, що зустрічаються на шляху, під страхом покарання смертю Хан наказує вбивати, для того щоб полонені не могли як-небудь втекти від татар до своїх і повідомити їх про кількість ворожого війська. Тільки жінок і дітей не вбивають і не ловлять, і не чіпають ніякого добра, для того щоб ним не обтяжити війська і тим не уповільнити походу». Після цього татари зупинялися і укладали кіш. Від головного корпусу висилали вже згадані крила, на відстань вісім-дванадцять миль. Кожне крило, що могло становити до 8—10 тис. чол., теж поділялося на десять чи більше загонів по 500—600 татар, і вони розбігалися на всі сторони. Такі загони нападали на села, оточуючи їх, встановлюючи з усіх боків наглядові пости. До обов’язку таких постів входило розведення і підтримка великих вогнищ для освітлення терену вночі, щоб можна було захопити якомога більшу кількість люду, що думав сховатися від татар уночі. Такий «експедиційний відділ» проводив грабунок місцевості протягом семи-восьми днів, у всякому разі не менше трьох днів.
На місце тих загонів, що повернулися до коша, виходили два нові 10-тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш повертався назад у кримські степи, вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися іншими околицями; як слід по такому поході залишалася широка витоптана смуга, вже згадуваний не раз «татарський шлях». Були три головні шляхи: Чорний — між Дніпром та Південним Бугом, Кучманський — між Південним Бугом і Дністром та Муравський — між Дніпром та Дінцем. З гирла Дунаю вів до Галичини Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головні шляхи мали багато другорядних відгалужень та переходів.
На відміну від зимових наїздів, у походи влітку орда йшла кількома колонами. Татарське військо вирушало в похід, поділяючись на колони по 6—6,5 тис. воїнів у кожній, яку очолював ага. При цьому загальна кількість війська була, як уже згадувалося, тісно пов’язана з посадою головнокомандувача. Так, кримський хан вирушав із військом, яке поділялося на дванадцять колон. Калга-султан мав військо, поділене на вісім колон, нуреддін-султан — на шість колон, ханський візир, вільні султани, прибережні аги командували військами, що йшли поділеними на 5 колон.
Наїзд проводився із максимально можливою швидкістю: татари прагнули заскочити супротивника зненацька, щоб він не зміг наздогнати татар під час відступу, щоб відбити здобич і полонених. Вийшовши в степу, татари ділилися на безліч дрібних загонів, які розходилися на всі боки по краю. При дальшому просуванні татарські загони ділилися все більше, зменшуючись до десятка вершників, причому ці менші загони в степу просувалися так, щоб не зустрічатися один з одним до певного моменту: за словами Боплана, татари «знають степ так само добре, як лоцмани — морські гавані».
Уздовж свого шляху татари залишали невеликі загони-сторожі: «У різних місцях вони залишають вартові пости, які складають начебто більш-менш значні резерви. Коли перша із цих сторож помітить ворога, то вона починає поспішно відступати, намагаючись таким чином навести ворога на загін, що перебуває у засідці, але якщо вороже військо велике, тоді вони з надзвичайним поспіхом біжать до свого головного війська».
Дехто з сучасних дослідників — апологетів Кримського ханства висловлює думку, що, коли здобич було узято, татари проявляли про неї своєрідну турботу, «що природно», наводячи при цьому свідчення XVІІІ ст., що належало де Тотту: «п’ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і з 20 волів — звичайна здобич однієї людини — його мало утрудняє. Головки дітей виглядають з мішка, підвішеного до луки сідла; молода дівчина сидить попереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати — на крупі коня, батько — на одному із запасних коней, син — на іншому; вівці й корови — попереду, і все це рухається і не розбігається під пильним поглядом пастиря. Йому нічого не варто зібрати своє стадо, направляти його, піклуватися про його продовольство, самому йти пішки, щоб полегшити своїх рабів». Але така ідилічна картина суперечить свідченню з XVІ ст.: «Положення полонених у татар дуже сумне, бо їх мучать голодом, наготою, а простого звання людей сильно б’ють батогами так, що нещасні самі бажають собі смерті. Багато хто з них під впливом такого поводження з ними татар і по дурості кажуть, начебто вони є шляхетного походження і що у них є знатні друзі й багаті родичі й обіцяють їм величезний і неймовірний викуп; але татари, цей варварський, безбожний, жадібний, голодний і жорстокий народ, бажаючи збільшити з кожним днем кількість викупу всякого роду обманами і муками, забиває їх у кайдани і мститься їм ще з більшою жорстокістю».
Татари нерадо ставали до відкритого бою з ворогом, бо їхнє легке озброєння не дуже було до того придатне. Кримський хан, дізнавшись від шпигунів про місце знаходження значного ворожого війська, «ніколи не вступає у відкриту битву, але обережно і повільно посувається з військом; якщо переконається, що у ворога сильний і численний загін, то повертає трохи вбік, в місця більш населені, але безпечні, і, з незвичайною швидкістю спустошивши їх мечем і вогнем, стрімко захоплює здобич і йде до своїх кордонів. Якщо ж після цього бачить, що супротивник не може його переслідувати, то в колишньому порядку, але обережно іде з військом до самих своїх володінь».
Однак якщо кримські воєначальники відчували, що перевага на їхньому боці, місцевість сприяє діям їхньої легкої кінноти і є високі шанси на перемогу (або ж супротивник примушував їх прийняти бій), вони наважувалися на бій. Однак і тут вони прагнули діяти так, щоб із найбільшою ефективністю використовувати свої головні козирі — швидкість, маневр і масовану стрільбу з лука. Як писав Герберштайн, татари «дуже сміливо вступають у битву з ворогом… це, одначе, буває недовго: вони вдаються до удаваної втечі і, дочекавшись зручної миті, пускають стріли у своїх переслідувачів, потім, раптово повернувши коней, знову вдаряють на розстроєні лави ворогів. Коли їм доводиться битися у відкритому полі та ворог є на відстані польоту списи, то вони вступають в битву не стрункими рядами, а кружляють навколо ворожого війська, охоплюючи його з усіх боків, щоб точніше і вільніше метати в нього снаряди. Вони наступають і віддаляються в дивовижному порядку… Цей рід битви за своєю подібністю з танцями називається у них танцем».
Татарське військо було надзвичайно дисципліноване: сучасник відзначає, що татари «надзвичайно швидко вміють шикувати свої ряди і пересувати їх, ці ескадрони такою мірою привчені слухатися не лише наказів своїх начальників, але досить одного помаху булавою або навіть змаху руки, щоб привести в порядок розпорошених» татарських вершників.
Треба відзначити, що так само, як і в комплексі озброєння, тактика війська Кримського ханства відійшла від ординського моделі XIV — початку XV ст. Зміни були серйозними й стосувалися перш за все «малюнка» самого бою. Було відкинуто традиційну схему дій кочової кінноти на полі бою, що включала в себе три основні фази — стрілецький бій із луків, тарановий удар важкої і середньої кінноти «в списи» і, нарешті, добивання знесеного та змушеного до утечі супротивника холодною зброєю. Ця схема не працювала, тому що змінився комплекс озброєння кримських татар. У кращому разі з трьох фаз залишилося тільки дві, перша і остання. Та й сама татарська кіннота, швидше за все, діяла на полі бою в змішаних бойових порядках — перший ряд бойового шикування займали краще озброєні й захищені воїни, а інші татари ставали за ними.
Разом із тим під впливом турків кримські татари в другій чверті XVI ст. взяли на озброєння класичний османський «Дестур-і-Румі» — бойове шикування, ядром якого був «зарбузан арабалари», тобто табір із возів, оснащених легкою артилерією (фальконетами-зарбузан), усередині якого знаходилися стрільці-тюфенгчі (як османські яничари, так і набрані з числа підданих кримського хана). Не виключено, що цей крок було зроблено під впливом тяжкої поразки, якої зазнали кримські татари від ногаїв у 1523 р.
