військом потерпало від недостатнього контролю. В свою чергу, нестача
урядників негативно відбивалася й на цивільному управлінні, очевидним
підтвердженням чого є зміни адміністративних меж полків і сотень, що мали на
меті, шляхом зменшення їхньої території, підвищити ефективність управління.
Про головні старшинські посади в козацькій армії раннього періоду ми можемо
судити, в першу чергу, з договірних статей і трактатів. В цих джерелах їхні
обов’язки практично не згадуються, але контекст їх згадок в документах і обсяги
жалування, опосередковано вказують на місце в загальній ієрархії.
344 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в
тюркском и славянском мирах. — Казань, 2018. — С.117.
151
З-поміж генеральних старшин військовими функціями були наділені
генеральні обозні та осавули, але жоден з них не мав суцільної повноти влади
над козацькою армією, як інститутом, або окремими її формуваннями (відділами,
корпусами). Кожен урядник мав обмежену сферу компетенції: обозний
відповідав за постачання, артилерією і логістичне забезпечення війська, осавул —
за мобілізацію, розвідку та організацію бойових дій. Таке механічне розділення
сфер управління, скоріше за все, було результатом того, що самі уряди мали
різне походження. Обозний (praefectus castrorum) був запозиченням з практики
коронної армії, а осавул — зі степової тюркської традиції. Обидва урядники,
таким чином, мали статус головних помічників гетьмана у воєнних питаннях345.
Об’єднаннями козацьких полків зазвичай командували наказні гетьмани,
що вказує на те, що в козацькій практиці, цей уряд мислився як більшою мірою
політичний і лише в другу чергу військовий. Це особливо помітно по
персоналіях наказних гетьманів, котрі очолювали формування, що воювали поза
межами гетьманату. У XVII ст., коли йшлося про коаліційні походи та війни,
вони наділялися ще й певними дипломатичними повноваженнями. Натомість
пізніше командування кількома об’єднаними козацькими полками зазвичай
доручалося комусь із реєстрових полковників. На відміну від охотницького
війська, в козацькому так і не витворився уряд генерала, хоча він, здається, був
добре знайомий як з річпосполитської, так і з московської практики, де вони
з’явилися у XVII ст. Якісь невиразні згадки «генеральства» знаходимо в текстах
дуже різних за жанровою приналежністю 346. В універсалі М.Миклашевському на
маєтності в Стародубському полку від 13 липня 1704 р. він згадується як вірний
слуга «гетманови и отчизнѣ на високих урядах енералских и полковницких» 347.
Про Миклашевського відомо, що перед набуттям свого останнього уряду
(стародубського полковника), він був генеральним хорунжим та осавулом 348. В
“Спецификаціи оффицеровъ моихъ...”, укладеній в грудні 1719 р. гетьманом
345 Сокирко О. Козацький Марс. — С.213-214.
346 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 109-110.
347 Універсали Івана Мазепи. 1687-1709. — Київ-Львів, 2002. — С. 440.
152
П.Орликом у Бендерах, вперше з’явився власне ранг генерала: два “Енералъ
Адютанти” гетьмана — Г.Герцик і Ф.Мирович349. Втім, подальшого поширення в
Гетьманщині ані цей варіант генеральського рангу, ані інші так і не отримали.
Ключову роль у військовій управлінській ієрархії грали полковники, воєнні
функції яких не були чітко окресленими. Гетьманські універсали та
імператорські укази, котрі затверджували на полковництві, згадували про них у
доволі обширних, але туманних формулах350. У XVIII ст. з’явилася практика
видачі полковникам верховною владою спеціальних інструкцій 351. Військові
функції полковників, які початково були для них головними, після утворення
Гетьманщини доповнилися численними обов’язками й клопотами по
адміністративному управлінню територією полку, організацією судочинства,
збору податків і повинностей і т.д.352. Поступово сфера цивільного управління
стала основною, витіснивши військові питання на периферію. Уряд полковника
перетворився не просто на впливову адміністративну посаду, але й набув
вагомих політичних прерогатив, котрі часом навіть переважали вплив ієрархічно
вищої від них генеральної старшини. Полковницька спільнота у Війську
Запорозькому творила той політичний клас, із інтересами й амбіціями якого
гетьманська влада мала рахуватися в першу чергу 353. Наприкінці XVII ст.
посідання полковницької посади гарантувало її тримачеві ще й чималі
матеріальні вигоди, а самі полковники за рівнем статків, часом не поступалися
348 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С. 53-58.
349 Україна-Швеція: На перехрестях історії (XVII — XVIII ст.). Каталог міжнародної виставки. — К., 2008. — С. 136.
350 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII — XVIII в. — К., 1884. — С. 79-80.
351 Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. — Одесса, 1909. — С.69-70.
352 Там само. — С.79-80.
353 Горобець В. Полковник Війська Запорозького та його влада //Український історичний журнал. — 2014. — №4. — С. 50-56, 60-70.
153
навіть гетьманам354. Посідання полковницького уряду залежало не від
результатів вільних виборів на козацьких радах, а від давності роду кандидата,
його сімейних і службових пов’язань, прихильності гетьманів і російських
вельмож355. Полковництво перетворилося на напівзакриту корпорацію, доступ до
якої людей, що не належали до спадкових домів козацької аристократії, був
практично неможливим356. Полковники часто делегували вирішення більшості
практичних задач по керуванню полком, як військовим формуванням, до рук
полкової старшини та сотників. Опосередкованим свідченням цього була доволі
рідкісна особиста присутність полковників у війську й безпосереднє
командування своїм полком під час бойових дій357. Як показав аналіз участі
полковників у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., проведений О.Репаном,
лише 4 з 10 виходили в походи разом із своїми козаками, тоді як решта взагалі не
брала участі в жодній з кампаній 358. У війні за Польську спадщину 1733-1735 рр.
особливим статусом виділялися полковники російського походження, яких
імператорський намісник князь Шаховський наказував зовсім не виряджати в
походи та інші службові «экспедиции», «понеже… высокий интерес больше
требует, дабы оные великороссийские полковники были от полков своих не в
дальнем отлучении»359.
354 Його ж. Соціальні аванси та матеріальні вигоди від посідання полкового уряду в Гетьманаті: ралець, чинш, «вина панська», «добровільні роботизни» та інші прояви публічної поваги //Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2017. — Вип.7. — С.80-98; його ж. Соціальні аванси та матеріальні вигоди від посідання полкового уряду в Гетьманаті: шляхетство, маєтності, соболі… //Український історичний журнал. — 2017. — №4. — С.20-37.
355 Його ж. Полковник Війська Запорозького та його влада. — С.56-65; його ж. Право вільної елекції полковника Війська Запорозького: козацькі традиції у випробуванні імперськими новаціями //Український історичний журнал. — 2015. — №5. — С.70-91.
356 Його ж. Старшина Гетьманщини: неслужбовий вимір службової кар'єри провідної соціальної верстви //Український історичний журнал. — 2012. — №4. — С. 52-66.
357 Сокирко О. Козацький Марс. — С.215-220.
358 Репан О. Іржа на лезі. — С. 42.
359 Бумаги Кабинета Министров Императрицы Анны Иоанновны : ч.3. (год
1734 //Сборник Русского исторического общества. — Юрьев, 1900. — Т.108. — С.
154
Воєнні функції полкової влади на нижчому рівні дублювали сотники й
підпорядковані ним сотенні правління360. Аналіз документів середини XVIII ст.,
свідчить, що сотники зазвичай особисто командували не лише своїми
підрозділами, але й полковими та зведеними командами козаків 361. Сотники,
котрі виходили в похід, тимчасово залишаючи підкомандні їм сотенні правління,
часто залишали їхнім членам спеціальні інструкції. Одна з них, видана в липні
1735 р. баришівським сотником С.Сулимою, наказувала «правящим сотнею»
старшинам «всякие государственние, полковие, сотеннние и кремѣналние дѣла
як правителямъ в сотні всей, справлятся безъ жадного умедлѣния, посяжки и
остановки. А бить би вамъ завсегда в трезвости, в безхмелии и жадними
непотребностями себе не забавлять...»362.
Отже, більш-менш впорядковану вертикаль власне військового
управління, з чітким розподілом функцій і обов’язків урядників, можна
говорити хіба з першої третини XVIII ст. Вперше вона була представлена в
«Степенном Малороссийских воинского звания чинов порядке» 1742 р., який був
долучений до «Прав, за якими судиться Малоросійський народ». Власне,
старшини козацького війська були виокремлені в ньому у окремий блок
«Войскового правления», поділений на 12 «степенничеств» (класів). До них
належали: генеральний обозний, генеральні осавули, генеральний хорунжий та
бунчужний, полковники, бунчукові товариші, полкові осавули та хорунжі,
сотники, значкові товариші, сотенні осавули та хорунжі, курінні отамани 363.
Кількість урядників, котра мала супроводжувати в поході мобілізовані козацькі
команди визначалася Військовою колегію та Генеральною канцелярією щоразу
для кожної воєнної компанії.
354.
360 Там само. — С.124-125.
361 Репан О. Іржа на лезі. — С. 44-47.
362 Сулимовский архив. — С. 74-75.
363 Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. — К., 1997. — С. 547.
155
В умовах Козацької революції та Руїни, коли через інтенсивні воєнні дії,
втрати в старшинському корпусі треба було швидко поповнювати, кадровим
резервом стає знатне військове товариство364. Кількісне збільшення війська,
ускладнення управління ним неминуче поставили питання про залучення до
управління більшої кількості старшин з-поза полкових і сотенних ієрархій.
Наприкінці XVII ст. ними стали представники верхівки козацтва, що «ходили»
під гетьманським або полковницьким «знаками» — бунчукові та значкові
товариші відповідно 365. Очевидно, практика утримання гетьманами й
полковниками почтів почала складатися ще в 50-х роках XVII ст. Імовірно,
ближче оточення реґіментарів первісно складалося з родичів і слуг-міністеріалів,
до яких часом долучилися представники знатних сімейств. Їхня служба, що
початково базувалася на особистих зв’язках, поступово набула характеру
публічного інституту, чільними ознаками якого, окрім походження, був цілий
набір імунітетів: перебування в поході при особі гетьмана/полковника, окрема
юрисдикція (підсудність гетьманському (власне Генеральному суду) або
полковницькому суду) й вилучення з-під влади полкових і сотенних
адміністрацій. Згаданий «Степенный порядок» малоросійських чинів 1742 р.
позиціонував ці чини досить високо: бунчукові товариші, що відносилися до 5
«степенничества» (класу) стояли в ієрархії одразу після полковників, а значкові
товариші, віднесені до 9 класу, йшли одразу за полковою старшиною366.
