Окреме складне питання: якою саме інформацією володіли київські літописці кінця XI — початку XII ст. про слов’янські племена VIII—X ст.? Чи справді існували усні перекази про їхнє минуле, чи такі оповіді лише пояснювали в анекдотично-легендарній формі причини етнографічних відмінностей мешканців різних регіонів Русі в XI—XII ст.?
Описана в «Повісті минулих літ» етногеографічна картина включає назви племен з різними суфіксальними моделями утворення: на -ане/-яне (поляни, сіверяни, древляни, бужани, волиняни, полочани); -ци (тиверці); -ичи (уличі, дреговичі, кривичі, радимичі, в’ятичі); безсуфіксні (дуліби, білі хорвати). Перша група об’єднує мешканців територій, згаданих у самому літописі й відомих з інших джерел як «землі»: Польска, Деревска, Сѣверска, Волыньска; «бужани» та «полочани» утворені від гідронімів[9]; форма ж «тиверці» передбачає існування міста або регіону «Тивер». На прикладі легенди про походження радимичів і в’ятичів від двох братів-«ляхів»: Радима і В’ятка, сам літописець демонструє розуміння суфікса -ичі як патронімічного[10], щоправда, не наводить аналогічних легенд для решти племен. Нарешті третя, безсуфіксна, група етнонімів повторюється у Балкано-Дунайському регіоні, через що історики не раз ставили під сумнів належність згаданих племен до східнослов’янської групи або й узагалі їх проживання в рамках майбутнього давньоруського ареалу.
Деякі географічні прив’язки племен у літописі викликали бурхливі дискусії дослідників. Наприклад, літопис у різних місцях локалізує на р. Буг дулібів та бужан, в обох випадках зазначаючи «де нині волиняни» («після них волиняни»). Чи означає ця редакційна поправка, що «волиняни» — лише назва мешканців сучасних автору земель Волині; чи, може, племінного союзу, у який згодом увійшли дуліби та бужани; чи взагалі на Бузі послідовно проживали три різні племені — дуліби, бужани та волиняни? Уличів і тиверців літопис також садовить по Бугу, але, швидше за все, іншому — Південному. Щоправда, Новгородський І літопис молодшого зводу знає як град уличів Пересічень, тотожний за назвою давньоруському місту південніше від Києва. Це змусило автора стверджувати, що уличі (угличі) проживали спочатку вниз по Дніпру, а потім переселилися у межиріччя Південного Бугу і Дністра. В’ятичів літопис розселяє по Оці, не згадуючи про значно більший ареал розселення слов’ян у Подонні, відомий за археологічними даними.
Небагато допомагають у розв’язанні проблеми й іноземні джерела, плутана і фонетично спотворена інформація яких, проте, слугує нескінченним ресурсом для здогадів та інтелектуальних вправ істориків. Надзвичайно складна для інтерпретації латиномовна пам’ятка IX ст. — т. зв. «Баварський географ» — містить деякі назви племен, що віддалено нагадують східнослов’янські: Zuireani (сіверяни?), Busani (бужани?), Unlizi (уличі?), Velunzani (волиняни?), Ruzzi (руси?). Але якщо сусідство Ruzzi поруч з Caziri (хозари) справді виглядає закономірним, то решта «східнослов’янських» етнонімів виявляються розкиданими в переліку між племенами Центральної Європи і Прибалтики, змушуючи згадати факти подібності назв племен у різних частинах слов’янського світу (наприклад, дуліби, поляни, севери, серби, хорвати, смоляни тощо). Використанню «Баварського географа» як повноцінного джерела заважають і різні варіанти реконструкцій слов’янських етнонімів з латинських форм, адже дослідники східних і західних слов’ян вбачають у них зовсім різні назви.
До західнослов’янського ареалу безперечно належать описи слов’янських племен у арабського географа Аль-Масуді (помер 956/957), який, зокрема, згадує плем’я Дулана (дуліба?) з королем на ім’я Ван.джС.лаф, тобто чеського короля Венцеслава (921—929/935), а також для давніших часів — плем’я В.лінана з правителем на ім’я Мадж.к, яке за контекстом розповіді ніяк не може бути тотожним волинянам давньоруських літописів. Черпаючи інформацію про слов’янські назви з джерела арабо-іспанського походження, Аль-Масуді практично не мав даних про східнослов’янські племена, називаючи їх сукупно Сакаліба і Руси. У ряду інших арабських авторів X ст. є цікава згадка про найбільше місто слов’ян Ва._._.т (Вантіт, В.б.ніт), де перебуває цар слов’ян і де щомісяця проводяться триденні торги. Незважаючи на очевидну невідповідність рівню соціальної організації цієї частини слов’ян уявленням літописців і сучасної археології про в’ятичів, саме в їхніх землях дослідники намагаються найчастіше локалізувати це місто. Однак ім’я «царя сакаліба», яке фігурує у таких творах — С.вгт.м.л.к, — указує на великоморавського князя Святополка (871—894), тож і місто може бути столицею Моравії — Велеградом. Невизначеність географічних прив’язок та труднощі фонетичного передавання слов’янських назв в арабській літературі IX—XI ст. залишають широке поле для різноманітних гіпотез, однак роблять її все ж малоінформативною для формування надійної фактологічної бази.
Найбільш достовірним джерелом X ст. зі згадками назв племен східних слов’ян наразі вважається твір візантійського імператора Костянтина Багрянородного (945—959) «Про управління імперією». Інформатором візантійців виступав мешканець Русі, який добре знав топографію Дніпровського басейну і володів при цьому кількома мовами, зазначивши назви дніпровських порогів і слов’янською, і однією зі скандинавських мов. Зі слів інформатора греки записали назви й низки племен: крівітаіни / крівітці (кривичани / кривичі); лензаніни / лензеніни (лендзяни? / ленчани? / ленчанени?); вервіани / дервленіни (дервляни? / дервлянени), другувіти (дреговичі), северії (сівер), ультіни (уличани). Принаймні двоє племен — кривичі та «лензаніни» мали доступ до Дніпра, готуючи для русів човни-однодревки; з печенігами межували «лензаніни», деревляни та уличі. Шлях кружляння (тобто полюддя[11]) навколо «Русі» у вузькому розумінні (який зберігався і в XI—XIII ст. за трикутником князівств Київ — Чернігів — Переяслав), за Костянтином, становили «Славінії» «вервіан» (очевидно, деревлян), дреговичів, кривичів та северів (сіверян), а під «іншими слов’янами» — «пактіотами» (данниками) русів неважко вгадати принаймні радимичів, пропущених у цьому ланцюжку на шляху від кривичів до сіверян.
Важливість даних Костянтина Багрянородного важко переоцінити, адже це пряме підтвердження сучасником подій реалістичності картини розселення слов’ян та їхніх стосунків із Руссю у середині X ст., зображеної авторами «Повісті минулих літ». За одним істотним винятком — літописи не знають племені «лензанінів/ленчаненів», а Костянтин — «полян». Одна з реконструйованих форм «лендзяни» (від led — необроблена земля) тотожна давньоруському «ляхи», «мешканці Лядської землі», що закономірно викликало порівняння з «Польською землею» літопису та його твердженням про походження полян (щоправда, польських) від «ляхів». Від «ляхів» літопис виводив також генеалогію радимичів і в’ятичів. Інформатор Костянтина вживав паралельно форми «кривичі» та «кривичани», «деревляни» та «деревлянени», а також, очевидно, «уличі» та «уличани», маючи на увазі як самі племінні назви, так і мешканців відповідних племінних земель. Однак «лензаніни» мають бути утвореними не від давньоруського «ляхи», а від неіснуючих форм «лядчани», «ляшани». Та й, за логікою літопису, київські поляни у X ст. вже давно мали зватися «руссю», тоді як загадкові «лендзяни/ленчани» були данниками русів і мешкали південніше від них — саме там, де «Повість минулих літ» і Новгородський І літопис розташовували придніпровських уличів. Звідки ж там з’явилися «лензаніни»? Чи це сталося після переселення уличів на захід від Південного Бугу, чи вони самі були частиною уличів, чи, може, літописці просто сплутали два подібні етноніми? Списки Новгородського І літопису подають назву у формах Угличи, Углѣчѣ, Углицѣ тож не можна виключати, що «лензаніни/ленчанени» Костянтина називалися «угле(н)чанами» і не становили єдиного племені з «уличанами».
Ситуація, коли ми не можемо з упевненістю назвати навіть плем’я, яке мешкало південніше від Києва по Дніпру в середині X ст., відбиває об’єктивний стан нашої джерельної бази. Найпринциповіша ж різниця між літописом та іноземними свідченнями про слов’ян X ст. стосується оцінки соціального-політичного розвитку східнослов’янських утворень. Літописці називають їх «княжіннями», що стало головною причиною появи найпопулярнішої в радянський період концепції утворення Давньоруської держави шляхом консолідації ранньодержавних утворень слов’ян — «княжінь» — навколо Полянського з центром у Києві. Сам Літопис, а також арабські джерела й Костянтин Багрянородний, навпаки, протиставляють слов’ян Русі, підкреслюючи данницький характер взаємовідносин русів із навколишніми племенами. Давня дискусія істориків щодо істинності тієї чи іншої моделі традиційно точиться на уривчастих і переважно непевних згадках, в інтерпретації яких заздалегідь не може бути певності. Тож не дивним є намагання розширити доказову базу за рахунок іншого типу історичних джерел — археологічних.
Археологію часто помилково вважають безсловесним дорадником історії. Насправді інформативність пам’яток матеріальної культури завжди прямо пропорційна ступеню культурного розвитку суспільства. Якщо припустити на хвилину, що про Давню Русь не збереглося жодної згадки літописів та іноземних хронік, саме археологія розказала б про те, що наприкінці X ст. язичницька Русь прийняла християнство візантійського обряду та почала будувати кам’яні християнські храми за зразком візантійської архітектури. Археологія б правильно вказала найперший храм і назвала б ім’я його ктитора — князя Володимира, завдяки плінфі та монетам зі знаками-тризубами. З огляду на широкий ареал знахідок «геральдичних» підвісок археолог зробив би висновок про поширення влади князя Володимира на всю Русь і навіть на деякі сусідні з нею фіно-угорські та балтські племена. Час закладення цілої серії давньоруських міст і городищ розказав би про непересічні об’єми містобудівної активності Володимира та спорудження ним оборонної лінії на півдні. Давньоруські срібники дозволили б назвати й ім’я наступника Володимира в Києві — Святополка, а також іншого сина князя, який сидів на півночі — Ярослава. Князя Ярослава легко ототожнили б із князем Георгієм за нумізматичними і сфрагістичними знахідками; завдяки останнім вдалося б також правильно аргументувати початок удільного періоду й назвати імена багатьох князів і княгинь. Чимало розповіла б археологія про культурно-економічні зв’язки Русі, а завдяки корпусу берестяних грамот, який щороку зростає, — про грошові одиниці Русі, давньоруський іменослов і навіть про живу давньоруську мову. Яскраво змалювали б археологи і трагічний фінал Русі в середині XIII ст., щоправда, як це не дивно, не виявили б прямого винуватця погромів. Швидше за все, виникло б два напрями пояснення: один відстоював би масштабну феодальну усобицю, а другий, менш популярний, апелював би до пізнішого входження південної частини руських земель до зони золотоординського впливу, підозрюючи в нападі кочовиків.
