Крім так званої ассекурації, яка проголошувала загальні засади функціонування союзу, Дьєрдь II Ракоці намагався нав'язати українській стороні ще й так звані кондиції, які деталізували зміст угоди. Але проблема полягала в тому, що запропоновані угорцями умови ставили Військо Запорозьке в залежне від трансільванського князя становище. Спроба нав'язання кондицій зустріла різко негативну оцінку з боку гетьманського уряду Богдана Хмельницького.
Загалом варто зауважити, що шлях до формалізації союзницьких стосунків Гетьманату з Трансільванським князівством був дуже й дуже непростим. Адже, хоч сторони й об'єднувало бажання спільно воювати з Яном II Казимиром (щоправда, переслідуючи при цьому різні завдання й цілі), але було чимало й роз'єднуючих чинників. Передусім налагодженню рівноправних союзницьких стосунків заважала надмірна честолюбність князя Дьєрдя II Ракоці. Незважаючи на очевидну мілітарну перевагу Війська Запорозького над Трансільванською державою, князь волів трактувати гетьмана Хмельницького не як рівного собі володаря, а як залежного від себе правителя. Дьєрдь II Ракоці, характеризуючи устрій козацької України й порівнюючи його з устроєм Трансільванії, звертав увагу на те, що «ми є абсолютний володар — ніщо, крім смерті, не може змінити нашого становища, і правимо ми персонально. У них же справа стоїть інакше: збереження гетьманства або зміна його залежить від доброї волі підвладних, і гетьман не має персональної влади». І вже на цій підставі він вважав себе таким правителем, що стоїть на щабель вище за значно могутнішого у військовому відношенні Богдана Хмельницького.
Цікаво, що на невідповідність декларованих трансільванським правителем політичних претензій щодо України та реального стану справ звертали увагу іноземні спостерігачі, які справедливо зауважували, що за своєю військовою потугою Ракоці може зрівнятися хіба що з деякими впливовими козацькими полковниками, але аж ніяк не із самим гетьманом...
Окрім різного роду церемоніальних непорозумінь, серйозним каменем спотикання виступали й територіальні претензії трансільванського князя на землі Галичини, які Хмельницький сприймав як сферу свого впливу і, навіть більше, потенційний територіальний набуток козацької України. Суттєво ускладнювала становище української сторони на переговорах щодо майбутнього західноукраїнських земель та обставина, що шведський король, будучи зацікавлений у посиленні позицій протестантських правителів у Європі, підтримував саме територіальні претензії кальвініста Ракоці, ігноруючи прагнення свого потенційного союзника Хмельницького. Аби схилити Дьєрдя II Ракоці до антипольського воєнного союзу, шведський король погодився передати йому Белзьке та Руське воєводства, частину Поділля, а також Перемиську та Сянокську землі, на які претендувало керівництво Війська Запорозького. Передбачаючи негативну реакцію Хмельницького на ці домовленості, Карл X Ґустав доручив своєму послові Ґотару Велінґові якимось чином пом'якшити невдоволення козацької старшини від передачі трансільванському князеві Червоної Русі, населення якої сповідувало «грецьку віру».
Знаючи про такі серйозні територіальні запити трансільванського князя та їхню підтримку з боку шведського монарха, Богдан Хмельницький проігнорував прислані в першій половині 1656 р. пропозиції Карла X Ґустава щодо укладення шведсько-українського союзу, натомість запропонувавши зачекати з вирішенням справи, «доки засвітить бажане літо».
Гетьман, будучи досвідченим дипломатом, розумів, що інколи найбільше, що може зробити корисного державний діяч для своєї країни, так це... нічого не робити. Вступ у війну проти Швеції Російської держави, що з дня на день мав стати реальністю, неминуче мусив був вплинути на позицію шведського короля. І так воно, власне, і сталося. В умовах воєнного протистояння з Москвою на переговорах з представниками гетьмана Хмельницького шведське керівництво стає значно поступливішим. Це можна пояснити інтересом шведів укласти військово-політичний союз із козаками. Скажімо, уже в травні 1656 р. Карл X Ґустав писав Хмельницькому, що виникли нові обставини: «Порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо». Тому Карл X Ґустав пропонував якнайшвидше надіслати повноважних послів оформити приязнь. У звіті державній раді 17 липня 1656 р. король категорично заявив: «Що стосується козаків, то ми маємо намір спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода».
Перший план поділу Речі Посполитої та участь у ньому України
Тим часом ще 11 серпня 1656 р. розпочалися шведсько-трансільванські переговори про воєнно-політичну співпрацю. Тривали перемовини понад три місяці й завершилися 6 грудня укладенням Раднотського договору. Завважмо, що договір виходив за межі звичайної двосторонньої угоди, бо передбачав принципову зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Європи. Згідно з досягнутими домовленостями сторін, Річ Посполита як суб'єкт міжнародної політики мала перестати існувати. Насамперед остаточно відійти в історію мала Люблінська унія 1569 р., що завершила об'єднавчий процес між Короною Польською та Великим князівством Литовським. Останнє мало продовжувати свій історичний шлях як окреме державне утворення, а ось землі Корони Польської підпадали під владу раднотських союзників. Зокрема, Карл X Ґустав мав отримати Пруссію, Куяви, північну частину Мазовії, Жмудь, Інфляндію та Курляндію. Курфюрст Бранденбурзького маркграфства Фрідріх Вільгельм І отримував Великопольщу. За литовським князем Богуславом Радзивіллом «зарезервувалось» Новогрудське воєводство. За українським гетьманом закріплювалися Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. А під владу трансільванського князя мали перейти решта коронних земель, у тому числі й давня польська столиця Краків з належними до нього землями Малопольщі, а також західноукраїнські воєводства Корони Польської, на які також претендував і уряд Хмельницького.
Відразу після підписання трактатів із представниками Дьєрдя II Ракоці один зі шведських послів Ґотар Велінґ отримав наказ Карла X Ґустава на від'їзд до Чигирина. Наказ зобов'язував посла довести до відома керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за гетьманом три колишні воєводства Речі Посполитої — Київське, Чернігівське та Брацлавське. Що ж до західноукраїнських земель інструкція містила завуальовану дипломатичну відмову: «...коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Русі, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити».
Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексія Михайловича поставив трансільванському князеві Дьєрдю II Ракоці вимогу вивести війська з Польщі, погрожуючи інакше виступити на захист поляків. Одночасно царські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи цим дієву військову допомогу Польщі. Хмельницький же, навпаки, 10 січня 1657 р. надіслав на допомогу трансільванському князеві експедиційний корпус на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем. Такі дії відверто суперечили умовам Віленського перемир'я Російської держави та Речі Посполитої і недвозначно свідчили про повне його ігнорування українською стороною.
У той же час на переговорах зі шведським послом козацька старшина наголошувала, що «з трансільванським князем та з обома господарями — молдавським і волоським, утворено союз», сповіщала про надання в допомогу Ракоці сильного козацького війська на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, проте нібито відбувалося це все «не на основі нового союзу з ним, але тому, що довідалися про його союз з королем». Але від підписання угоди на запропонованих Карлом X Ґуставом умовах козаки відмовилися. Згідно зі звітом Велінґа, приєднання Війська Запорозького до Раднотської коаліції та підписання союзної угоди зі шведським королем було можливим лише за умови визнання за гетьманом «права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею». Посол був переконаний, що, коли б він мав таку декларацію, скріплену підписом і печаткою Карла X Ґустава, «то можна було б легко покінчити з союзом». Утім шведський посол такої декларації не мав — отож й угода підписана не була. На неї сторонам довелося чекати ще близько року.
«Сміливим Марс допомагає». Сподівання та тривоги кінця 1650-х
«Скоро вітатимемо Вас у Варшаві».
Участь козацьких полків у здобутті столиці Корони Польської
Початок 1657 р., вочевидь, породжував у керівництва Гетьманату неоднозначні відчуття та сподівання. З одного — вельми свіжою залишалася образа від укладення Російською державою сепаратного за своєю суттю Віленського перемир'я. Віленський інцидент не лише демонстрував зовнішньополітичну вразливість Козацької держави, а й загалом ставив під сумнів ефективність існуючої моделі зовнішньої політики уряду Хмельницького. З іншого боку, на противагу російсько-польському зближенню прискореними темпами формувалася антипольська Раднотська коаліція, куди активно запрошували й козацьку Україну, обіцяючи при цьому неабиякі політичні зиски й територіальні набутки. Повноцінна участь Чигирина в Раднотській коаліції, звичайно ж, компенсувала б втрату інтересу Москви до продовження війни з Польсько-Литовською державою. Проте на заваді входженню України до цього об'єднання стояли як позиція царського уряду, так і принципові розбіжності в питанні належності західноукраїнських земель, на які претендувала і козацька Україна, і Трансільванське князівство. Досягнути компромісу в територіальній суперечці з трансільванським керівництвом не вдавалося, а вже одна участь у переговорах з раднотськими союзниками загострила до критичної межі взаємини з Москвою. А крім непорозумінь у цьому питанні, українсько-російські стосунки неабияк затьмарювали конфлікти на білоруських землях і вперте небажання Чигирина виконувати накинуті в березні 1654 р. в Москві обмеження гетьманського суверенітету.
Неабияку тривогу викликало й суттєве погіршення здоров'я Богдана Хмельницького. Наскільки серйозними були проблеми в цій царині — видно вже хоч би із заяви самого гетьмана, котрий в розмові з російськими дипломатами якось навіть стверджував, що близько року возить за собою на про всяк випадок домовину. Отож, усе вказувало на те, що 1657-й має всі передумови для того, аби стати для України ще одним доленосним роком її буремної історії...
Кинутий у січні 1657 р. заклик гетьмана Хмельницького спільно зі шведами та угорцями воювати Корону Польську мобілізував до походу близько 20 тисяч козаків. Загальне командування військом у поході було доручено колишньому київському полковнику й генеральному судді Війська Запорозького Антону Ждановичу, а допомагати йому мали не менш досвідчені козацькі воєначальники — полковники Іван Богун, Федір Сербин та Сулименко.
