Підсумовуючи аналіз шляхів розв'язання мовного питання після ухвалення резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», зазначимо таке. Наголос на правах української мови і реальні кроки в цьому напрямку були потрібні Кремлю як для посилення впливу на українське суспільство, так і для знешкодження боротьбистів. Слушність такого кроку визнавали й ті, кого навіть запідозрити в любові до української мови неможливо. Приміром, Артем (Ф. Сергєєв) у листі до В. Леніна від 12 червня 1920 р. відзначав: «Українізація міста, його наближення до села хоча б за мовою, розкацапування (мовою оригіналу — „раскацапывание“. — Авт.) міста — дуже корисне». У сенсі виконання завдання опанувати Україну мовні поступки виявилися доволі вдалим кроком. Образно кажучи, саме українська мова допомогла більшовикам розколоти не лише українське село, а й українську інтелігенцію. Але, за великим рахунком, принципової зміни у ставленні відряджених з Росії та місцевих русифікованих більшовиків до української мови як до «контрреволюційної» не відбулося. На цьому цілком слушно наголошував В. Затонський у написаних наприкінці 1920 р. (або на початку 1921 р.) «тезах з національного питання»: «У товщі партії [...] багато хто вбачає націоналізм у вживанні неросійської мови».
З іншого боку, українська мова та культура 1920 р. справді здобула більше прав у суспільно-політичному та культурному житті України порівняно з 1919 р. Після ухвалення резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» та низки категоричних пояснень Кремля з офіційного вжитку зовсім зникли твердження про «контрреволюційність» та «реакційність» української мови чи про її «несправжність». Русифікатори з владними мандатами вже не наважувалися виступати настільки відверто, як це було дотепер, а частина раніше нігілістично налаштованих щодо української мови діячів стали реально сприяти її розвитку. Одним із найяскравіших яскравих прикладів став X. Раковський, який затято намагався побороти тенденції до нехтування українською мовою. Ухвалені законодавчі акти з цього приводу стали першою ластівкою майбутньої політики коренізації.
«Нове бачення» місця української мови та культури потрібно було узгоджувати з уявленнями про національне питання та з комуністичною фразеологією часів першої спроби комуністичного штурму. У пригоді стала марксистська «діалектика». Затонський так обґрунтовував об'єктивну зумовленість «україножерської» політики періоду 1919 р., яка подекуди мала відголосок і 1920 р.: «Саме тому, що Україна, українська культура, її будівництво неможливе в буржуазних умовах, саме тому доводиться об'єктивно сказати, що той самий Баженко, який гостро вороже ставився до всього українського, — він фактично будував українську націю в нових формах. [...] Об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював — от хто фактично збудував Україну». Тих же, для кого українське слово було саме по собі однією з найбільших цінностей, більшовицький режим до влади не допускав, а їх організовані одиниці (українська кооперація, Учительська спілка, «Просвіти» тощо) нещадно викорінював навіть за політики офіційного сприяння розвитку української мови та культури.
Земельна лібералізація
vs посилена продрозкладка й комнезами
Земельне та продовольче питання. Навчені гірким досвідом масових селянських повстань у «куркульській» Україні, більшовики вирішили відступити від намірів швидкого перетворення села на комуністичний лад. Насамперед це стосувалося шляхів розв'язання найважливішого на той час для селян земельного питання. Від продрозкладки влада відмовитися не могла — втрата нею функції годувальника міста могла спричинити крах більшовицької влади. На початку грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція РКП(б), наголосивши, що «основні принципи продовольчої політики (державна заготівля хліба за твердими цінами, примусова розверстка)» зберігаються, визначила за потрібне «її проведення пристосувати до умов українського села». Була визнана потреба передати поміщицькі землі безземельним та малоземельним селянам. Особливо наголошувалася потреба «полишення справи об'єднання у комуни та артілі на вільне вирішення самих селян, з суворим покаранням місцевої влади за всілякі спроби внести сюди основу примусу».
Затверджений 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом новий земельний закон забороняв відводити землю під радгоспи «без цілковитої переконаності в доцільності їх створення». Всі поміщицькі, казенні, монастирські й церковні землі передавалися в користування селян. Передавалася також частина земель радгоспів, організованих 1919 р. на базі поміщицьких маєтків. Норми зрівняльного поділу визначалися відповідно до місцевих умов. Закон визнавав недоторканними форми землекористування, що зберігалися на той час (подвірну, хутірську, відрубну, общинну). Коли землі бракувало для наділення за встановленою нормою, її мали брати з державного фонду або від радгоспів і цукрових заводів. У розпорядженні цукрових заводів залишилася тільки третина землі, відведеної їм 1919 р. У результаті аграрних перетворень українське селянство одержало 13 193 тис. десятин землі додатково до дореволюційного фонду землекористування 19 396 тис. десятин. Це рішення посилило ілюзії селянства щодо більшовицької влади та істотно знизило його повстанський потенціал 1920 р.
Розподіл поміщицьких земель відбувався за принципом зрівняльності. Однак незабаром цей принцип було поширено і на селянське землекористування. Влітку 1920 р., вже з допомогою комнезамів, про які буде згадано далі, почалася масштабна кампанія — похід на куркулів. У звіті Наркомзему за 1920 р. відзначалося: «Весна і літо нинішнього року пройшли під знаком ліквідації куркульства: ділили землю, реманент, худобу, майно. Поряд із політичним розгромом куркулів відбувалося й економічне знекровлення міцного селянського господарства». Зрозуміло, що такий розгром супроводжувався масованою пропагандистською кампанією з використанням агіток.
Автори вказаного звіту Наркомзему визнавали, що ліквідація великих селянських господарств підривала продуктивні сили села, але відзначали політичну необхідність таких кроків. Так, нарком землеробства УСРР Д. Мануїльський на сесії ВУЦВК висловився цілком відверто: «Зрівняльна аграрна революція призвела, звичайно, до розпорошення селянського господарства і з точки зору виробничої відкинула нас далеко назад. Але з політичної сторони це було необхідно: опорою на селі не могли бути міцні фермери, а повинні були бути незаможні селяни. Розпорошення землі повинно було сприяти падінню виробництва, але ці „витрати“ були необхідні революції».
Питанням виживання влади було здобуття продовольства. Першим кроком стало запровадження хлібної продрозкладки з урожаю 1919 р. Відповідний закон 26 лютого 1920 р. підписали голова вже відновленого Раднаркому УСРР X. Раковський і нарком продовольства Мирон Владимиров. Продовольча розкладка затверджувалася в обсязі 160 млн пудів. Найбільший тягар припав на хліборобні південні губернії. Хліб мав вилучатися у чотири строки: до середини березня — третина завдання, до кінця квітня — чверть, до середини червня — ще третина. До початку липня вимагалося виконати всю розкладку.
На перший погляд могло здатися, що держава тиснула тільки на більш-менш забезпечених селян, оскільки хліб вилучався в господарствах із площею засіву понад 3 десятини. Та якби запланована до першого строку кількість зерна не надійшла заготівельникам, як зазначалося в законі, «чи тому, що більш заможні селяни не виконають свого обов'язку перед Соціалістичною Державою, чи тому, що менш заможні селяни візьмуть на себе ганебну роль укривачів хліба у заможних селян», — розкладка мала поширитися на господарства з меншою площею засіву.
Приховувачам хліба загрожували покаранням аж до конфіскації майна. Поряд з каральними передбачалися стимулюючі заходи. 10 % обсягу розкладки у південних і Полтавській, і 25 % — в усіх інших губерніях залишалося у волосних коморах на потреби пролетаризованих верств села. Це повинно було забезпечити підтримку сільською біднотою кампанії вилучення хліба. У телеграмі до Сталіна в Харків Ленін високо оцінив цю особливість здійснюваної в Україні хлібозаготівельної кампанії.
Хлібна розкладка з урожаю 1919 р. не була виконана. За оцінкою X. Раковського, до 1 липня вдалося зібрати близько 25 млн пудів. 24 серпня було ухвалено закон про продрозкладку з урожаю 1920 р. Розмір залишився той самий — 160 млн пудів. З 2 вересня 1920 р. до 20 лютого 1921 р. було зібрано 52 млн пудів.
Однак не лише хлібом харчується людина. Слідом за хлібною надійшла черга й інших розкладок. 26 березня було опубліковане положення «Про обов'язкове постачання худоби для потреб держави». За рік селяни мали здати державі за суто символічними «твердими» цінами 10 % наявної великої рогатої худоби (218 838 голів), по 30 % овець та свиней (відповідно 902 425 та 799 977 голів). Половину річної норми потрібно було здати до 1 серпня. 20 серпня було ухвалено нове рішення про постачання худоби, згідно з яким «у порядку розкладки» влада в період з 1 серпня 1920 до 1 серпня 1921 р. мала намір відібрати у селян 8 % великої рогатої худоби у віці старше 3 років, 70 % — у віці до 3 років, 25 % наявних овець та 20 % свиней старше 4 місяців. Власників молочної худоби наркомпрод УСРР зобов'язав здавати державі від 3 до 6 фунтів (залежно від губернії) тваринного масла від кожної корови. За непоставку передбачалися кари: подвійне обкладання, реквізиція корів, арешт винних.
Продрозкладка поширювалася на дедалі більшу кількість продукції. Дійшла черга не лише до свійської птиці, за несвоєчасну здачу якої передбачалося примусове стягнення в потрійному розмірі та арешт, а й до картоплі і навіть меду, для якого в липні ввели розкладку, а в серпні її розміри підвищили у два рази. Покарання за невиконання було суворим. Так, у прикладі з картоплею зазначалося: «У тих випадках, коли власники не здають в установлені строки належної за розкладкою картоплі, остання підлягає примусовому і безкоштовному відчуженню в розмірі всього виявленого у власника запасу. До власників, які запекло приховують свої запаси, відповідною владою застосовуються найбільш суворі методи впливу аж до конфіскації всього майна та передання винних до суду Ревтрибуналу». Вагому допомогу в здійсненні продовольчих реквізицій надали владі комітети незаможних селян, що прийшли на зміну існуючим 1919 р. комбідам.
Комнезами. Щоб здійснити продрозкладку, яка охоплювала дедалі нові види продуктів, більшовикам потрібен був дієвий апарат насильства. Виконання продрозкладки полегшувалося відмовою від створення комун і радянських господарств, у результаті чого селяни змогли отримати давно омріяну землю. Але цієї поступки було замало: без «жовтневої революції на селі», тобто без розколу села, опанувати його не було можливим. Для цього владі потрібно було здобути там надійну опору. В Україні біднота не становила більшості серед селян і мала серед них досить низький авторитет. Адміністративне усунення з рад навіть середняків зводило б нанівець усі пропагандистські переваги радянської влади і призвело б до збільшення спротиву селянства більшовицькій владі. Усвідомлюючи ці українські реалії, українські компартійні керманичі вирішили створити паралельні сільським радам владні центри, у яких усі важелі впливу зосереджувалися б у руках бідноти, що фактично не виробляє сільськогосподарської продукції. Своє юридичне оформлення ці ідеї отримали в ухваленому ВУВЦК 9 травня 1920 р. декреті про Комітети незаможних селян, підтвердженому рішенням IV Всеукраїнського з'їзду рад (16—20 травня 1920 р.).
