Вій-ник

Велет ледь не задихнувся коли побачив число із багатьма нулями. Його перша бойова сутичка вийшла на диво прибутковою. Головне не звикати до цього у подальшого. Не кожний день можна отак от раптово збагатитись.

На ранок вони як було домовлено зібрались аби потренуватись у стрільбі з нової зброї. Велет привів із собою Шумен та познайомив дівчину із галдовником. Вчилися стріляти усі втрьох. Хмара розказував що першу партію револьверів тільки недавно випустили і планували розповсюдити її серед військових ворожбитів. На думку Драка такий розподіл здавався дещо не справедливим. У ворожбитів і так є з чим вступати у бій, а от простим козакам подібна зброя йо як знадобилась би!

Юрій нагадав хлопцеві що не всі ворожбити являють собою саме воїнів. Серед них багато тих у кого краще виходить лікувати, замовляти зброю, та іншим чином підсилювати прикріплений військовий загін. Не так вже й багато тих хто здатний показати щось вагоме у самому поєдинку.

— От візьми себе для прикладу, — казав Хмара. — Якби не твій унікальний талант, не твої невидимі нитки, то що б такого магічного ти міг показати у сутичці? Мовчиш? От і думай.

Варто визнати — зауваження слушне. Мало хто із чарівників міг кидатись вогняними кулями, пускати із рук блискавки. Отож револьвери могли значно підвищити бойову ефективність не навчених до подібних трюків ворожбитів. Шість замовлених куль то потенційно аналогічна кількість трупів із протилежної сторони!

Також Юрій наголосив що револьвери поки що являються стратегічним військовим ресурсом. Їх будуть робити тільки для регулярного козацтва. Спочатку забезпечать новою зброєю ворожбитів, а потім і решту козаків. Тільки після тотального переозброєння револьвери дозволять продавати цивільному населенню, і то тільки всередині Гетьманщини.

По суті Велет був одним із перших кому надали револьвер раніше терміну. Юрій зважаючи на свої заслуги теж міг випросити собі один такий, та не став цього робити. Він звик покладатись в бою на свої особисті здібності. Але від того щоб декілька разів стрельнути з нової для себе зброї не відмовився.

Шумен взагалі ніколи такої зброї в руках не тримала, і спочатку лякалась гучних пострілів, та потім звикла і навіть собі разок поцілила у каменюку що стояла на краєчку крутого берега. Мало того що не влучила так ще й руку ледве не вибила, впустивши револьвера. Більше стріляти не хотіла.

Раптом їхню забаву перервав церковний дзвін. Не зговорюючись вони повернулись у сторону Січі, та почекавши декілька секунд почули другий тривожний удар. Після третього усі їхні надії згасли, а серце, навпаки забилось сильніше.

— Велет, що це? — здивовано запитала Шумен.

— Біда, — напруженим голосом відповів хлопець.

Глава 11

На церковну площу в центрі Січі вони прийшли одними із останніх. Хоча і поспішали чим духу, проте дуже вже далеко забрались аби позайматись у пристрілці, та не заважати іншим. Площа бурлила, шуміла та гуділа як розворушений вулик. Людей на ній вистачало, проте вони уже розходились. Січовий отаман уже встиг виступити із коротким та дуже важливим оголошенням. Отож новоприбулим довелось перепитувати про те що сталось у тих козаків дістались сюди раніше.

Війна.

Отак одним словом можна описати те що очікувало Гетьманщину найближчого часу. Якщо ж говорити більш детально, то річ йшла про набіг на північний кордон країни з боку клятих песиголовців. Півгодини тому назад із січовим отаманом зв'язався гетьман та повідомив що передові пластуни дізнались про наближення ворожої навали до кордонів країни.

Старовинні перекази та казки говорять що песиголовці колись жили за Чорним морем, за землями далекої Османської імперії. Кажуть що вони і до цього часу там живуть, і навіть доволі непогано. Велет чув як один козак на Орлиці розповідав що подорожував у тих місцях, і божився що тамошні песиголовці давно відійшли від племінного ладу. Ніби вони створили власну невеличку державу. Вірилось у це насилу.

Коли османи зрозуміли що не можуть змісти на своєму шляху вільнолюбну козацьку державу, вони вирішили поберегти власні війська та покласти непомірну воєнну ношу на плечі охочих до кровопролиття песиголовців. Морем переправивши декілька тисяч цих істот вони постарались провести їх подалі від своїх власних володінь, і там залишити. Племена із сильними воїнами, що могли плодитись ледь не як саранча, стали справжнім випробуванням як для Гетьманщини, так і для низки сусідніх держав. Особливо для Речі Посполитої та Московського Царства.

Великою працею, та ріками крові, але козаки змусили напівдикі племена песиголовців, розуміти де проходить кордон Гетьманщини. Звісно, інколи кочові племена, накопичували кількісний ресурс, і забували про старі криваві уроки. Щось подібне, певно, мало місце і тепер.

Знову наплодилось їх стільки що пустка по котрій вони кочують уже не може прогодувати таку кількість воїнів. Певно, їх давно би знищили, якби песиголовці не виявились такою зручною буферною зоною між двома великими державами.

Домовитись із песиголовцями неможливо. Велету не доводилось бачити живого песиголовця. Ті козаки які сходились із ними в сутичках, відзначали що істоти ці мало схожі на розумну расу. Їхнє суспільство має великий культ особистої сили. Кожний пес, бажає прославити себе як великого воїна, тому війна для цих істот то не щось страшне, а майже рідна стихія. Вони не відають жалю по відношенню до людей, і навіть до самих себе. Песи, справді більше нагадують кровожерливих хижаків, що навчились ходити на задніх лапах, а в верхніх тримати зброю.

І тепер головне питання полягало в тому, яку кількість песиголовців їм варто очікувати на своїх кордонах. Якщо повідомлення про навалу дісталось Хортиці, то значить справи кепські.

— Ти знав? — запитав хлопець Хмару, варто було тільки першим тривожним думкам пронестися у його голові.

— Велет, ти що? Звідки б я мав про це дізнатись? Кажу ж тобі, останній час я провів на східному кордоні. А на Хортицю повернувся аби трішки перепочити.

— Вибач, я просто хвилююсь за Оленку, — повинився молодий ворожбит.

— Гаразд, хлопче. Думаю мені варто знайти своїх товаришів, та обговорити наші подальші плани.

— Ти хочеш вирушити туди?

— Особисто я уже відпочив, — криво посміхнувся галдовник. — Проте це не те рішення котре я би міг прийняти самостійно. Пораджусь з іншими.

Драк, впіймав Юрія за руку та напружено подивився тому в очі.

— Пане, Хмаро, я... вірніше, якщо ви все ж вирішите йти в похід, я... я б хотів піти з вами.

— Велете, ти ж ще не пройшов навчання. Я не знаю чи...

— Так, я знаю, — відмахнувся Котик. — Та ви знаєте чому я не всиджу на місці.

— Розумію-розумію, — Юрій прикусив нижню губу, та рішуче кивнув. — Поговори зі своїм наставником, якщо він дасть добро, то розшукаєш мене.

Більше нічого не слухаючи, Хмара зірвався з місця та зник в натовпі. Велет чортихнувся, та потер перенісся. Його ж так і не встигли закріпити до якогось конкретного наставника. І що тепер робити.

— Велет, я не зовсім зрозуміла що сталось, — нагадала про себе Шумен.

Роздумуючи куди бігти, та кого смикати, хлопець паралельно розповів дівчині про те що сталось, і про те що він теж хоче вирушити у військовий похід. Причина банальна. Він хвилювався за сестру. Адже їхнє село розташовується на самісінькому кордоні із клятими песиголовцями. Вислухавши Драка, майя не очікувано але твердо повідомила того що піде із ним. Спочатку ідея дівчини йому не надто сподобалась, але пригадавши як хвацько та розправилась зі зграєю вовків, він зрозумів що суперечити дівчині просто не може. Тягарем вона йому точно не стане, і про себе подбає. Тому більше не роздумуючи хлопець потягнув дівчину шукати Лисика — той найближче підходив на роль його наставника. Хоча б тимчасового.

Молодий козак вислухав Велета з кислим виразом на обличчі. Вочевидь в нього власних переживань вистачало аби розбиратись із намірами учня. Прикинувши і так і так, Лисик відбрехався тим що прохання хлопця поза межами його компетенції, і тому послав його до свого начальства. Козак трохи старший за Лисика, вислухав Драка, і почухавши голову відіслав хлопця до свого начальства. А те перенаправило його далі. І так тривало доти поки якимось магічним чином Велет із Шумен не опинились перед непримітним невеличким куренем.

І він добре знав кому той курінь належить, навіть якщо ні разу не бачив власника на свої очі. На мить він згадав останню розмову із Корелею. Вірніше один епізод із неї, одну репліку, котру осавул вирішив доцільним озвучити.

"Чуєш малий, часто люди які створюють жахливе враження насправді зовсім інші, багато з них дуже добрі просто не дуже вродливі. Так от, Арсен майже такий випадок, лишень навпаки, він гірший за будь-яке враження яке створює. Бійся малий і будь обачним." — сказав він тоді.

Якою це людиною потрібно бути аби про тебе говорили подібні речі? Хлопець не знав. Вочевидь найближчим часом йому доведеться дізнатись це особисто. Відкинувши зайві думки, Велет пропустив Шумен, та зайшов слідом.

Злегка здригнувшись від стуку різко закритої двері юнак придивився до єдиного чоловіка, що сидів неподалік на лавці в одних шароварах і палив тютюн закривши очі. Той наче і не виглядав страшним. Середнього зросту, не такий широкий та м'язистий як ті козаки що він бачив раніше, Арсен Головатий мав звичайну круглу, звичайного розміру голову з сивим чубом, обернутим навколо вуха декілька разів, тож Велет припустив, що прізвисько той отримав за гострий розум, а не за незвичні пропорції тіла. Єдине що його виділяло так це напрочуд товсті жили, що йшли від кожного м'язу та на диво чиста шкіра. Такої шкіри Велет не бачив навіть у дівчат, жодної плями лише глибокі як ущелини зморшки на обличчі теперішнього голови Кола, та мозолі на руках де шкіри торкається руків'я шаблі.

Так і не знайшовши нічого страшного у сухорлявому старому Велет вже хотів гмкнути, щоб привернути його увагу, але закляк, коли той піняв повіки. Арсен Головатий мав сірі мов метал очі, які глибоко сиділи під густими, майже білими від сивини, бровами і погляд цих очей справді викликав у хлопця страх. В ньому не було злості чи гніву або якоїсь погрози, погляд козака був позбавлений жодної емоції. Абсолютно спокійне обличчя і жахливий байдужий погляд ось що лякало в старому найбільше. Велет би так дивися на молоток, або навіть ні бо той є інструмент, скоріше так він дивився на припас чи як інколи казав Віт "ресурс", щось, що вже обраховане та належить використанню. Замість відношення в очах була лише мовчазна сіра пустота яка наче затягувала молодика в себе.

— То це ви, моє нове поповнення? Учень Віта, чи не так? І гостя із далекого континенту?

Голос Головатого вирвав Велета із запаморочення, але різанув по нервам своєю чужістю, нелюдскістю. Спокійний та тихий, з чітким вимовлянням кожної букви тенор ніби мав лише одну інтонацію. Хлопцю здалося, що так могла би говорити комаха, яка б вимахала до людського розміру і навчилась говорити їхньою мовою.

— Так.

— Т-так, пане, — судячи із голосу Шумен вона теж не на жарт перелякалась від першої зустрічі із Хортицьким отаманом, та головою Кола характерників.

На протязі довгої паузи, що почалась після відповіді, старий вперся в Велета своїм холодним зором, не виказуючи жодного відчуття. Немов тверда кам'яна статуя, не ворушачи жодним м'язом козак роздивлявся парубка. Прикривши на мить очі, він повільно повернув голову у сторону напруженої дівчини та почав розглядати вже її.

— Мовчазні, — нарешті промовив він. — Це добре. Про ваше рішення відправитись у похід, та ще й у перших рядах мені уже доповіли. Єдина причина по якій я хотів зустрітись із тобою, Шумен, так це те аби задати тобі просте питання.

— Я с-слухаю, — ледь чутно промовила майя.

— Ти твердо впевнена йти з Велетом і не передумаєш?

Невеличка дівчина в дивному одязі її народу несподівано навіть для себе підняла погляд і у подивилась прямісінько в мертві очі Арсена із впертістю котрій ще повчитись людям більш дорослим.

— Не передумаю, — твердо але без виклику відповіла вона.

— Добре, тоді можеш іти готуватись в дорогу. Велет скоро до тебе приєднається.

Дівчина перемістилась із ноги на ногу та із запитанням подивилась на друга. Котик Ледь ворухнувши головою кивнув, і Шумен покинула курінь. Головатий втягнув у легені диму та затримавши його там випустив назовні. Прекрасно знаючи про той вплив який чинить на співбесідників його погляд, Арсен вирішив не лякати хлопця зайвий раз.

— Знаєш про що я хочу тобі сказати? — байдуже запитав він.

— Певно справа у Шумен, — не роздумуючи відповів Драк.

Для нього особисто у цьому проблеми не було. Він мав можливість переконатись що дівчина може не тільки за себе постояти але і його в бою підтримати. Але логіка Арсена, певно була дещо іншою. І її теж можна зрозуміти. Дівчина — представник нової, унікальної школи магії, і Арсен не може допустити аби вона померла до того як передасть Хортиці всі свої знання та вміння. Як голова Кола, Головатий просто зобов'язаний думати насамперед про свої обов'язки.

— Мовчазний та ще й розумний, — холодно промовив Арсен. — Тоді не бери близько до серця але знай, якщо вона не поверниться із цього походу, та покладе там голову, ти в такому випадку теж помреш. Цікаво знати як?

Арсен навіть не намагався лякати його. Голос чоловіка залишався абсолютно байдужим. Він просто озвучував звичні для себе речі.

— Так пане голово — відповів підліток.

— Я заріжу, — емоція вперше промайнула на обличчі характерника, кривою усмішкою неначе ламаючи його на частини та відкривачі великі, криві та жовті від тютюну зуби.

Хоч плечі хлопця й зціпило, а всередині душі панував липкий та мерзенний страх, але Велет не піддався своїм почуттям. Не показав на обличчі нічого. Тільки очі що блистіли в цей момент дещо по особливому, виказували його почуття. Якби його запитали, він не зміг би відповісти як саме це йому вдалось. Проте погрозу учень старого Віта сприйняв на подив легко.

— Добре, пане, — просто відповів він.

Арсен деякий час розглядав його своїми сірими, мертвими очима. Важко зрозуміти що саме він намагався знайти, та чи увінчалися його пошуки успіхом. Головатий закрив їх так що парубок навіть не збагнув коли те сталося. Наступне, що пам'ятав Велет — те як він вже стояв за закритими дверима споруди, стискуючи у руках письмовий дозвіл на похід, виписаний на нього та Шумен.

Тепер Велет розумів чому майже усі його знайомі давали Хортицькому отаману такі дивні оцінки. Назвати Арсена приємною людиною не наважився би ніхто хто мав за щастя спілкуватись із ним віч навіч хоч раз в житті. Відверто кажучи, Котик не знав чи можна називати голову Кола людиною. Адже той більше нагадував який складний механізм, що вміє розмовляти та мислити але не навчений проявляти емоції.

Підсумовуючи, хлопець зрозумів що має дякувати долі за те що до цього часу йому не доводилось спілкуватись із Арсеном. Залишалось сподіватись що подібні зустрічі у майбутньому не стануть надто частими. Велет не впевнений що в подальшому зможе триматися достойно та не показувати свого страху занадто явно.