Iван Ужевич I Його Граматика

28 Див., наприклад, арраський рукопис.

У рукописі 1643 р. виникли терміни: gerundium (наприклад, панованА — dominandum) і participium absolutum (панүючи — dominando), а в рукописі 1645 р. відповідно: gerundium І (ковáнА — cudendum) i gerundium II (күючи — cudendo). Для дієприслівників минулого часу в обох рукописах терміни утворилися відповідно до латинської конструкції «орудний самостійний»: ablativus absolutus — [participium] absolutum. Наприклад: писавъши — scripto (verbo) (61б); написавши scripta (epistoła) (811).

Тут не можна відмовити авторові у продуманості, винахідливості щодо запровадження ним термінології для дієслівних форм. І хоч би як ми поставилися до його термінів для цих форм, зокрема щодо категорії виду, і до встановлення словотворчого зв’язку між останніми, слід визнати, що їх роль і співвідносність в описуваній ним мові він розумів і висвітлив чітко.

У текстах обох автографів можна знайти чимало інших тонких спостережень, якими автор окреслює граматично-стилістичні особливості мови своєї граматики у порівнянні, за звичаєм філологів того часу, не тільки з латинською, але й з церковнослов’янською (sacra lingua sclavonica — святою слов’янською мовою); принагідно з мовою поляків, живою мовою русинів (Ruteni), іноді з мовою богемів, моравів, далматів тощо.

Ось одне з таких спостережень (60а). Автор допускає в слов’янській мові конструкцію іменника в орудному відмінку при дієслові в пасивному стані і наводить приклад: «забилъсА ножомъ», вважаючи, що «ця конструкція має місце, коли хтось завдає страждання самому собі. Якщо ж [це страждання] завдає іншим, то зворот [такий] слід передати активним [зворотом], а саме, коли б я хотів сказати «я забитий тобою», то я скажу: «ты сь мεнε заби(л)».

«Мова ж свята слов’янська і латинська, — продовжує І. Ужевич, — звичайно, знає пасивну конструкцію з прийменником — ω(т) — а, ав: христосъ крεстисА ω(т) И’ώ[а]нна въ Іεрдáни — Christus baptisatus est ab Joanne in Iordane» (60б).

Неодноразові принагідні порівняння особливостей (а іноді і збігів) мови його граматики і церковнослов’янської, яку І. Ужевич часто скорочено називає «sacra lingua», мають місце в обох автографах. Найбільше уваги в цих порівняннях Ужевич приділяє дієслову, а в арраському автографі наводить усі форми дієслова глаголати в парадигмах з очевидною метою — виразніше відтінити специфіку церковнослов’янської мови (512 — 551) поруч з описуваною ним мовою.

В іншому місці автор приділяє увагу розходженням і збігам у дієслівних формах живих слов’янських мов поряд з церковнослов’янською (44 а, б; 701,2 — 711), особливо зупинившись на мовах поляків і русинів. Наприклад, при церковнослов’янській формі минулого часу писахъ поляки і русини, — зазначає І. Ужевич, — користуються формою писалεмъ, проте деякі русини, — зауважує автор, — вимовляють: писавъεмъ і писавεмъ.

З цього слід зробити логічний висновок, що коли форма писалεмъ є спільною для описуваної І. Ужевичем мови в його граматиці і польської, то формами писавъεмъ і писавεмъ Ужевич демонструє форми південно-західних українських говорів (наддністрянських, східнокарпатських, буковинських), один з яких, імовірно, був йому рідний. Зате форми інфінітива польської мови на ac’, uc’, ec’, ic’ — pisac’, czuc’, strzec’, bic’ (44a), — зазначає наш автор, — відрізняються від інших слов’янських: русинів, богемів, моравів — писати, чүти, робити, а також від церковнослов’янської мови: дεрзати, глаголати. А в формі дієприслівника читаючи (за термінологією І. Ужевича, дієприкметник самостійний в паризькому рукописі і герундій — в арраському) русини відрізняються і від поляків (czytaiąc), і від богемів, моравів та далматів (читáнци — czÿtaizi — 711) тощо.

Таким чином, на підставі навіть цих небагатьох прикладів слід зробити незаперечний висновок, що наш автор і тут розрізняє між собою: 1) мову, описувану в його граматиці, 2) церковнослов’янську мову і 3) живу мову русинів та 4) поляків.

Виявлені І. Ужевичем в обох випадках, крім того, факти сходжень і збігів між ними тільки вказують на глибокий підхід автора до цього питання, а тексти молитви «Отче наш» (131) церковнослов’янською мовою з паралельним перекладом (141) на слов’янську мову, описану в його граматиці, свідчать про, безумовно, свідому позицію автора в його завданні написати граматику літературної мови своєї епохи 29. Свідомий і патріотичний погляд І. Ужевича на своє завдання, безперечно, звучить і в перших рядках його поетичного звертання до книги («Epigramma ad librum»), вміщеного ним у паризькому рукописі граматики (стор. 70б):

В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана,

Мову слов’янську містиш ти на своїх сторінках.

Однак повністю відповісти на питання, як автор виконав своє завдання — це означає: по-перше, виявити безпосередні джерела його слов’янської граматики, визначити роль і місце граматичної традиції в його рукописах, а по-друге, уточнити питання про етнічну приналежність мовного матеріалу його граматики.

Для вичерпних висновків у цих питаннях потрібне спеціальне дослідження, але навіть попередній аналіз тексту автографів, особливо в плані їх порівняльного зіставлення, дає чимало матеріалу для міркувань на цю тему.

Зупинимося на першому питанні. Нечітка, наприклад, спроба І. Ужевича окреслити категорію виду дуже нагадує трактовку цієї ж граматичної категорії у М. Смотрицького (див. виноску 27). Далі, поділяючи дієслова на дві дієвідміни, І. Ужевич, очевидно, продовжує традицію Л. Зизанія і М. Смотрицького. Можна також думати, що механічний підхід 30 нашого автора до класифікації дієслів за кінцевим складом кожного з них у теперішньому часі 1-ї особи однини дійсного способу (31б — 45б і 581 — 701 теж чи не навіяний традицією, що йде від Л. Зизанія і, особливо, від М. Смотрицького, але значно ширше і послідовніше І. Ужевичем опрацьований. Цією традицією можна також пояснити і поділ іменників у І. Ужевича на 4 відміни та цілий ряд інших явищ в його граматиці. Навчаючися в одній із братських шкіл України чи Білорусії, І. Ужевич повинен був мати справу з цими посібниками.

29 Що ж до розуміння самої суті літературної мови XVII ст. на Україні, то О. І. Соболевський (див. вище) займав більш правильну позицію, аніж В. Ягич, не кажучи вже про всіх попередніх дослідників, що мали те або інше відношення до автографів І. Ужевича.

30 Саме внаслідок такого підходу до класифікації граматичних явищ за єдиною загальною схемою, яку І. Ужевич називає «Forma coniugandorum yerborum generalis» (стор. 28а), в його граматиці, як і в граматиці М. Смотрицького, мають місце і штучні форми віддієслівного іменника, як-от грєбє́нА (35а), ЂхáнА (38а), або дієприкметника хотЂный (43а). Правда, останньої форми в арраському рукописі І. Ужевич не повторив.

Проте далеко не все в граматиці нашого автора вкладається в межі його залежності від українських граматистів XVI — XVII ст. Незрівнянно ширше і послідовніше, як ми це вже спостерігали, запроваджено в І. Ужевича, наприклад, принцип порівняння описуваної ним мови з іншими, неслов’янськими і слов’янськими мовами. Самé вживання терміна «слов’янська мова», застосованого ним в його граматиці, дуже можливо, навіяне впливами західно— та південнослов’янської граматичної, історичної і художньої літератури, про що дуже добре пише В. Ягич у перших розділах своєї «Історії слов’янської філології», хоч, звичайно, не слід забувати про велику популярність цього терміна і на Сході Європи. Цілий ряд прийомів І. Ужевича у викладі граматичного і взагалі мовного матеріалу не можна пояснити, спираючись лише на традиції українських граматистів. Таке, наприклад, його прагнення в арраському рукописі познайомити читача з основними тодішніми слов’янськими алфавітами (122, 172), називаючи кожну літеру і слов’янськими (кирилицею), і латинськими літерами, тоді як у Л. Зизанія і в М. Смотрицького алфавіт — це простий перелік літер, а в «Адельфотесі» слов’янського алфавіту немає зовсім. Те ж саме слід сказати і про прийом перекладу церковнослов’янського тексту молитви «Отче наш» на тогочасну українську літературну мову. Справа в тому, що цю молитву можна знайти і в Л. Зизанія, та ще й з докладним тлумаченням її, але без перекладу. І це зрозуміло, бо такого прийому не могло бути в плані викладу граматики церковнослов’янської мови, в яку елементи живої мов» ної практики, літературної та діалектної, проривалися непомітно для автора. І саме в цьому розумінні слов’янські граматисти заходу і півдня Європи епохи І. Ужевича справляли на його граматичні пошуки позитивний вплив.

Трудно відразу, без попередніх студій, при все зростаючому числі граматик різних слов’янських мов у другій половині XVI і, особливо, в XVII ст. вказати на того або іншого автора і його граматику як на безпосереднє джерело для граматики І. Ужевича. Але знайти мотиви, щойно зазначені в автографах І. Ужевича, в якійсь добре написаній і популярній граматиці того часу не важко.

Наприклад, В. Ягич дає високу оцінку обізнаності Адама Богорича, який 1584 р. видав граматику словінської мови, як він сам зазначає в заголовку, за аналогією до латинської мови, і яка, за свідченням В. Ягича, аж до 40-х років XIX ст. правила за основний посібник з орфографії.

У багатослівному, за тодішнім звичаєм, заголовку своєї праці 31 A. Богорич висловлює упевненість, що з його латино-словінської граматичної науки виявляється спорідненість між мовами московитів, русинів, поляків, богемів, лузатів (лужичан) та далматів і кроатів.

31 Повна назва праці А. Богорича: Arcticae horulae succisiyae, De latinocarniolana literatura, ad latinae linguae analogiam accommodata, Unde Moshoviticae, Rutenicae, Polonicae, Boemicae et Lusaticae linguae, cum Dalmatica et Croatica cognatio, facile deprehenditur.

. Praemittuntur his omnibus, tabellae aliquot, Cyrillicam et Glagoliticam, et. in his Rutenicam et Moshoviticam Orthographiam continentes, Adami Bohorizh. Witebergae. Anno MDLXXXIII.

Уже твердження А. Богорича, в якому він підкреслює спорідненість слов’янських мов і знаходить серед них належне місце для тодішньої української мови, реалізуючи це твердження в наступних п’ятьох таблицях своєї праці, не може не привернути до себе уваги дослідника автографів І. Ужевича. Стислий зміст цих таблиць такий. У 1-й таблиці А. Богорич подає знаки кирилиці в алфавітному порядку, вимову кожного з них, слов’янську назву латинськими літерами і цифрове їх значення, тут же зауваживши, що кирилицею тепер користуються при дворі турецького султана, особливо солдати-охоронці, яких звуть яничарами, а також усі боснійці, русини і московити. У 2-й таблиці розглядаються надрядкові знаки письма русинів і московитів. 3-я таблиця знайомить читача з глаголицею того ж кроатського кутастого типу, який, за визначенням В. Ягича, має місце і в арраському рукописі (122), причому, як видно з тексту таблиці, А. Богорич, як і І. Ужевич (стор. 7а паризького рукопису), ще надає віри легенді, ніби Ієронім склав для кроатів глаголицю. 4-а таблиця містить карніоланський (словінський) і латинський алфавіти, а в 5-й таблиці А. Богорич демонструє, переклад латинського тексту «Отче наш» на названі ним слов’янські мови, звичайно, не стільки відтворюючи природу кожної з цих мов, як рівень своєї власної обізнаності з ними.