* * *
Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною у римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону — лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про «великі варварські народи», з котрих захід Європи опановували кельти, а схід — скіфи. Але часи змінилися і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами в степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витіснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на «ментальній карті» з’являються «Германія» та «Сарматія», і римський автор Тацит (56—117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи то до германців, чи то до сарматів, хоча реально це могли бути і германські, і кельтські, і праслов’янські, і фінські народи. Втім, саме «Скіфія» та «Сарматія» залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.
У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією «Європейською», оскільки володіння кочових варварів губилися на сході в невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й «Азійські» Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося поняття Scithia inferior, тобто Скіфія нижня, у значенні «ближча»; так само як невдовзі будуть писати Германія нижня (ближча) та Верхня (дальша). Про поширення на наші терени назви «Скіфія» згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія“».
Але що ж дійшло до нас з античних «візуалізацій» наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (сучасне місто Калат ес-Саліхія, Сирія), що належить до III ст. н. е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби античності, — і на ній є українські терени. Її знайшла 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона на місці казарми вояків XX когорти пальмірських лучників. Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в 230— 256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальовано карту на пергаменті (телячій шкурі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не вся — лише добряче зіпсований фрагмент. На ньому зображено у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписано назви міст від Одессоса (у сучасній Болгарії) до Трапезунта (у сучасній Туреччині). У нашому розумінні — це схема шляху від пункту до пункту морем. У греків це називалося «перипл», у римлян — «ітинерарій». Насправді скористатися цією схемою для мандрівки було б украй важко, оскільки вона надто схематична й фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримські топоніми на карті вказані, але самого Кримського півострова немає. Це просто схематичне зображення і перерахування найголовніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв, за цією картою, належать: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один із варіантів назви Ольвії), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Трапезус (гірське пасмо Чатир-Даг у Криму) та Ардабда (сучасна Феодосія).
Найбільш же відомою античною картою — як узагалі, так і щодо зображення частини західного й північного Причорномор’я — є Певтінгерова карта, яку ще називають Певтінгерові таблиці. Свою назву вона дістала за ім’ям одного з її власників — політика й ученого з Аугсбурга Конрада Певтінгера (1465—1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459—1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою наприкінці XII—XIII ст.
Доказом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий сувій-волюмен (завдовжки 6,75 м. і завширшки 34 см.), який намотувався на дерев’яний циліндр. Така форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги в сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III—V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.
У XIX ст. карту поділили на складові — 11 аркушів пергаменту («сегменти»). Певтінгерова карта дійшла до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої античності — від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного Льодовитого океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а стати «шляховиком»-ітинерарієм — схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст, станцій, переправ та відстаней між ними. Через таку мету і форму сувою непотрібні моря і водні простори зображені як вузькі смужки, річки показані суто символічно, а частини суходолу видовжені й насичені інформацією. Тож шукати на Певтінгеровій карті т. зв. «географічні знання давнини» можна лише дуже умовно, але її інструментальне призначення розповість нам чимало про інфраструктуру Римської імперії. Дослідники вважають, що в її основі лежить офіційний довідник шляхів Римської імперії, призначений для державних службовців, що вирушали в дорогу. Копій такого «шляховика» мусило бути чимало, але Певтінгерова карта — єдина, яка дійшла до сучасності.
Східна Європа частково потрапила на VII сегмент карти, уздовж самого її краєчка. Таке «ігнорування» не є дивним, адже влада Риму (і відповідна мережа шляхів) обмежувалася нижнім Дунаєм. Там, де закінчується імперія, автор карти надписував назви найближчих варварських народів. Тому ця карта є одним із трьох античних джерел (разом із Плінієм і Тацитом), де згадуються венеди — імовірні предки слов’ян.
Закінчується римська дорога в Томах (у сучасній Добруджі), а за Дунаєм починається майбутній «український простір». Завершується він написом «Ріка Танаїс, що розділяє Азію та Європу». Остання думка щодо важливої ролі Дону була загальноприйнятою в античній та середньовічній географії. Що ж до загальної назви нашого північного сходу Ойкумени, то за римських часів він загалом звався «Аквілон» (за вищезгаданим північно-східним вітром). Цей край був відверто ворожим і загадковим.
* * *
Наприкінці V ст. у Європі змінюються історичні епохи: починається середньовіччя. Що ж нового з’являється в образі майбутнього «українського простору» після занепаду Риму? Адже в нас усе швидко змінювалося: Велике переселення народів показало, що якщо раніше з України на Захід проривався хтось новий і небезпечний раз на триста років, то тепер за одне століття наші терени могли подарувати західним сусідам три-чотири войовничі народи, які вносили хаос у їхнє життя і перекроювали етнічну мапу континенту. Наприклад, мешканці українських степів, предки сучасних осетинів алани промандрували з гунами в Центральну Європу, а потім із германцями-вандалами аж до Іспанії. Щонайменше половина з того, що намальовано на Певтінгеровій карті, або перестала існувати, або занепала, або змінила «власника» та назву. За таких обставин могло статися так, що карти вже не було б кому й малювати...
Але суцільної культурної деградації не відбулося, попри гучне (як для нас, далеких нащадків) падіння Західної Римської імперії, Константинополь вистояв перед численними варварами, а культурна традиція античності зберігалася як у Візантії (Східній Римській імперії), так і в християнській церкві Заходу. Майже все, що ми отримали від античності, є продуктом середньовічного копіювання і переписування. Така сама доля спіткала і картографічну традицію.
До «нового» також можемо сміливо віднести появу на історичній арені наших предків-слов’ян (склавинів та антів), які своїми нападами на Візантію, просуванням на Балкани та в Центральну Європу змусили тогочасних авторів вписати їх на скрижалі історії та згодом показати на карті відомого світу. Попри всі географічні традиції, карти іноді треба оновлювати, аби вони не перетворилися на образ геть нереального світу.
Зрозуміло, що експансія слов’ян наблизила до культурних центрів (де писали історію і малювали карти) самих слов’ян, а не Україну. Якісь уявлення про наші терени зберігалися на рівні попереднього знайомства з берегами Чорного моря, уже за тих обставин, що північне узбережжя перестало бути для греків «гостинним». Ольвія, Тіра, Пантікапей лежали в руїнах після нападів готів та гунів. Константинополь ще поверне частину Криму, але зазвичай він більше намагатиметься врятувати свої стіни та ближчі володіння від слов’ян, аварів, булгар із заходу та арабів зі сходу. Якоюсь мірою українські терени ще більш віддалилися від культурних осередків.
Певні картографічні новації відбуваються близько 700 р., коли створюється «Космографія» Аноніма з Равенни. Ця праця позначає доволі тривалий перехідний етап від античних уявлень до середньовічних, коли докупи змішуються і зниклі народи, наведені в «класичних джерелах», і нові, які становлять актуальну реальність. Анонім у своїй праці спирається на карту, близьку за змістом до Певтінгерової, і ще на якусь не відому нам карту світу, але при тому змушений зізнатися у серйозних змінах у світі: «Докладно оповім за допомогою Христа про все, якщо тільки не буду введений в оману тим, що різноманітні племена, забажавши внаслідок свого надмірного нахабства чужих чи кращих земель або ж, можливо, зазнаючи тяжких утисків від інших народів, перемістилися з власних володінь і, як буває у варварів, країни, міста чи ріки, названі колись [одним ім’ям], тепер стали зватися інакше». І передчуття не зрадили автора. Чимало географічних об’єктів набуло нових назв, а мапа народів стала геть не схожою на мапи минулих часів.
