Після поразки у битві на Синіх Водах Кримський півострів остаточно набув особливого стратегічного значення як природно захищений регіон порівняно з відкритими просторами материкових степів. Це поступове зменшення дніпро-донського улусу, поза сумнівом, сприяло подальшому відокремленню державних утворень кочовиків у Криму від центральної золото-ординської ставки. Окрім географічної захищеності півострова від вторгнення ззовні по суходолу, важливою відмінністю Кримського улусу від інших частин Золотої Орди була також наявність розвинутої морської торгівлі за посередництва генуезців, яка була джерелом значних прибутків. Нарешті, варто зазначити, що в політичному відокремленні Криму від Золотої Орди, крім місцевих ханів, були також зацікавлені Литва та Московське князівство, які планували таким чином ослабити ординців або навіть використати кримців для боротьби із Сараєм. У створенні самостійного татарського політичного утворення в Криму були зацікавлені також турки, які розраховували спертися на татар у боротьбі з генуезцями. Останні, у свою чергу, також не були проти утворення незалежного Кримського ханату, оскільки потребували сільськогосподарської продукції, що надходила з районів, контрольованих татарами.
Період з 1359 по 1379 рр. вважається темними роками історії золотоординського Криму. Кризою скористалися генуезці, які захопили 1365 р. Судак і 18 поселень Готії — селищ південного берега Криму. Ці землі увійшли до Солдайського консульства. Повернути їх і стабілізувати стосунки з генуезцями вдалося лише 1375 р. темнику беклярибеку (беку над беками) Мамаю, який правив через підставних ханів. Ібн Халдун писав: «Після смерті Бірди-бека йому наслідував син його Токтамиш, малолітня дитина. Сестра його, Ханим, донька Бірди-бека, була заміжня за одним зі старших монгольських емірів, на ім’я Мамай, який за його царювання керував усіма справами. До володінь його належало і місто Крим. На той час його там не було. ...Коли Бірди-бек помер, увірвалася династія, і почали самостійно правити ці еміри у провінціях, то виступив Мамай у Крим, оголосив ханом юнака з дітей Узбека на ім’я Абду-л-Лу і вирушив з ним у Сарай». Утемиш-Хаджи у «Чінгіз-наме» також відзначав прихід Мамая до влади в Криму: «Було багато смут. Кийат Мамай забрав праве крило і пішов з племенами у Крим, (а) ліве крило повів на берег ріки сир Тенгіз-Буга, син Кийата Джир-Кутли».
Мамаєві, жорстокому та розважливому правителеві, вдалося налагодити дружні відносини з Кафою, консул якої урочисто приймав темника у місті в жовтні 1374 р. і потім аж до 1381 р. висловлював «володареві Солхата» (самому Мамаєві або хану, який правив від його імені) глибоку повагу, відсилаючи зі своїми чиновниками численні послання і подарунки. Політична та економічна взаємодія Кафи та Солхата призвела до того, що 9 вересня 1380 р. генуезці взяли участь у Куликовській битві на боці татар під прапором Тулака, одного із підставних ханів Мамая. Утім, після поразки у Куликовській битві 1380 р. Мамаєві не вдалося сховатися в Криму, і в період між березнем і листопадом 1381 р. його було вбито на одному з базарів Кафи найманим убивцею, найманцем хана Золотої Орди Тохтамиша. Ймовірно, тіло Мамая було видано громаді Солхата для поховання, і його було поховано за межами міста у некрополі поблизу генуезьких воріт. 1995 р. на околиці Старого Крима експедиція Державного Ермітажа дослідила курган другої половини XIV ст. з похованням знатного ординського сановника або племінного вождя. За припущенням фахівців, скелет невисокого (близько 1,5 м) чоловіка може належати беглербекові Мамаю, якого його прибічники із солхатських містян поховали поза межами міста через острах розгнівати Тохтамиша.
Як бачимо, Кримський півострів і прилеглі до нього північнопричорноморські степи все ще продовжували номінально залишатися частиною Улусу Джучі, хоча реальна їхня залежність від золотоординських ханів послаблювалася або посилювалася залежно від поточних політичних обставин. Тимчасове посилення позицій Золотої Орди в Криму припадає 1380-ті рр., час правління хана Тохтамиша (1376—1395 рр.). У цей час у Кафі був затверджений новий золотоординський збирач податків «за старим звичаєм» і спеціальний чиновник для контролю за ханськими підданими у генуезькому міста. Тохтамиш активно співпрацював з генуезцями, які торгували у Солхаті і повернули собі (ймовірно, за надану можливість ліквідувати Мамая у Кафі) 18 селищ Готії та Солдайю. Фактично під владу італійської республіки перейшло усе кримське узбережжя від Боспора до Херсона, діставши назву Генуезька Газарія (від італійського «Хазарія»). На території від Алушти (Лусти) до Чембало виникло капітанство Готії з центром у фортеці Чембало (сучасна Балаклава). За це генуезці зобов’язувалися виступати проти «ворогів імператора», тобто ординського хана.
Утім, вже у 1385—1387 рр. між Кафою і Солхатом знову спалахнула війна, яка завершилася перемогою генуезців, на честь якої 15 травня 1387 р. у передмістях колонії було влаштовано святкове роздавання вина. 12 серпня того таки року було укладено мирний договір, за умовами якого генуезці закріпили свій контроль над ділянкою узбережжя східного Криму, збудувавши укріплений замок біля селища Отузи. Зауважимо, що близько 1393—1395 рр. владу в Криму на нетривалий час здобув Таш-Тимур, нащадок Уран-Тимура, який правив тут у 1260-ті рр. У 796 р. гіджри (1393—1394 рр.) на півострові карбували монету з легендою «Султан правосудний Таш-Тимур хан». Саме Таш-Тимур буде вважатися згодом ланкою, що поєднувала Джучидів і династію кримських ханів Гераїв.
У 1395—1396 рр. Золота Орда зазнала нищівної поразки у війні з Тимуром (Тамерланом). Розгромлений Тохтамиш втік до Литви, а у Сараї влада перейшла до Куюрчак-оглана, поставленого Тамерланом. Після підкорення Сарая «залізний кульгавець» ударив по Криму, де були зруйновані найважливіші міські центри півострова — Солхат-Крим, Судак, Херсон. Джерела повідомляють про вісімнадцятиденну облогу Кафи військом Тимура.
Сучасні дослідники піддають сумніву вторгнення самого Тимура до Криму, вважаючи, що арабські хроністи були недостатньо поінформовані про обставини того часу у Східній Європі і викривили інформацію. Справді, тимуридські хроністи Нізам ад-Дін Шамі та Шараф ад-Дін Йазді повідомляють лише про те, що Тамерлан дійшов до річки Узі (Дніпра), і нічого не говорять про вторгнення Тимура у Крим.
У будь-якому разі, лише з 1396 р. Тохтамишеві вдалося повернути контроль над Кримом, який він хотів використати як плацдарм для повернення влади у межах всієї Золотої Орди. Таким чином, у Кримському улусі вперше опинився Чингізид, прямий нащадок Чингізхана і носій легітимних прав на верховну владу в Улусі Джучі. Для того, щоб схилити на свій бік місцеву кримську знать, він активно роздавав її представникам численні привілеї і жалування. Це сприяло подальшому становленню кримоцентричної політичної свідомості представників місцевої аристократії, а значить — зародків ідей відособлення від Золотої Орди. Не випадково пізніше у історіографічній традиції джучидів Крим було міцно пов’язано із нащадками Тохтамиша, а сам півострів вважали «Тохтамишевим царевим юртом».
Внаслідок політики Тохтамиша у Криму поступово дедалі активніше формується самостійна орда. Наслідки цього проявилися вже через третину століття, коли Кримський улус перетвориться на самостійну державу, Тохтамиша як нащадка Чингізхана будуть вважати його засновником, а місцеві хани з династії Гераїв називатимуть себе його наступниками і прямими нащадками Чингізхана по лінії одного із синів хана Джучі. Утім, у короткотерміновій перспективі досягти успіху Тохтамишеві не вдалося — 1399 р. від зазнав поразки від керівного золотоординського хана Тимур-Кутлуга і ногайського еміра Єдигея.
Наступні двадцять років Крим занепадав внаслідок боротьби місцевої знаті з Єдигеєм за владу. У 1396—1397 рр. останній вторгнувся на півострів і взяв в облогу Кафу. Ель-Айні писав: «Спалахнула ворожнеча між Ідікі, який відібрав владу у Тохтамиш-хана, володаря країни Дештської, який сидів на престолі Берке, у землях Кипчацьких, і між володарем Кафи, міста на березі Криму, у руках генуезьких франків». Закріпитися в Криму Єдигеєві не вдалося — півострів переходив то до підставних ханів, що правили від його імені, то до нащадків Тохтамиша, однак ніхто з них не зміг утримати владу всерйоз і надовго.
Після загибелі Єдигея у 1419 р. на березі річки Яїк неподалік від Сарайчука доля Криму опинилася в руках литовського князя Вітовта (1392—1430 рр.), значення якого в регіоні було вагомим вже хоча б через близькість його володінь до півострова. 1421 р. за схвалення цим литовським князем і за спільної згоди представників кримських знатних родів Ширін і Барин ханом Криму став онук Тохтамиша і майбутній засновник Казанського ханату Улуг-Мухаммед. Він боровся за владу в Орді з Худайдатом, Бараком і сином Таш-Тимура Давлет-Берди. До 1426 р. Барак опанував східні землі Орди, що прилягала до володінь Тимура, Улуг-Мухаммед оволодів територією Сарая, а Давлет-Берди закріпився у Криму.
Бажаючи здобути підтримку Вітовта, Давлет-Берди прагнув налагодити з ним дружні стосунки. 2 травня 1426 р. якийсь кафський купець за дорученням хана Давлет-Берди писав литовському князеві: «Імператор (Давлет-Берди) вступив у Солхат і, перебуваючи у ньому, просить вашої милості; він розповів мені, що він ніколи не був ворогом вашим й не мав причин ворогувати з вами. Розповідають, що він хоче мирно правити державою без ворогування..., бажає встановити торговельні зв’язки з вами, як він встановив із сарацинами. Ми сподіваємося, що з нашого боку можуть бути встановлені добрі стосунки з Давлет-Берди так само, як він встановив із сарацинами. За татарським звичаєм він хотів би триматися братських торгівельних зв’язків, про що і просить вашу милість». Вітовт схвально відгукнувся на прохання хана, і, як зазначав Мацей Стийковський, «перекопським татарам... дав... на царство Керкильська (Кирк-єрська).... Давлет-Бердия».
Утім, закріпитися у Криму Давлет-Берди не зміг — уже навесні 1428 р. його не стало і Кримом знову оволодів Улуг-Мухаммед. Все той же Ель-Айні писав, що у 832 р. гіджри (1427—1429 рр.) «володарем Крима і прилеглих земель був Мухаммед-хан». У поверненні Улуг-Мухаммеда до влади важливо відзначити два моменти: роль місцевої татарської знаті і участь литовського князя. У подальшому саме тісна взаємодія цих двох складників призведе до виникнення незалежного від Великої Орди Кримського ханату. Справді, літопис повідомляє, що вирішальну роль у здобутті Улуг-Мухаммедом влади відіграли «старійшини ординські», які звернулися до Вітовта. Літопис свідчить, що ці представники, дізнавшись про перебування Вітовта у Києві, звернулися до нього з проханням затвердити їм нового царя, яким і став Улуг-Мухаммед.
До 1429 р. Улуг-Мухаммедові вдалося підкорити не лише Крим, але й усі володіння Джучидів на заході. 9 вересня 1429 р. у листі до Лівонського ордену Вітовт відзначав, що «цар Махмет наш друг писав нам, що він володіє тепер усім царством і Ордою, і через посла свого запропонував нам міцний союз». У іншому листі литовський князь називав Улуг-Мухаммеда наймогутнішим ханом, який міцно тримає в руках владу над Ордою. Насправді уся ханська могутність виявилася позірною — у Орді тривали усобиці, татари утікали до литовських земель у пошуках захисту. Після смерті Вітовта 1430 р. становище Улуг-Мухаммеда значно погіршилося, і до 1433 р. він втратив спочатку Крим, де до влади прийшов Саїд-Ахмад (1433—1435 рр.), а потім і Дешт-і-Кипчак, де почав правити Кичі-Мухаммад.
