Найвидатнішим з синів Володимира Мономаха був Мстислав Володимирович, який, хоч і княжив лише 7 років, дістав від істориків прізвисько Великий. Оскільки Володимир на момент смерті (19 травня 1125 р.) єдиний із синів Всеволода Ярославича мав нащадків, а військова міць Ізяславичів була зведена нанівець, жодних проблем з успадкуванням батьківських володінь старшим сином не було. Для цього Володимир заздалегідь перевів Мстислава з Новгорода в київський Білгород та привчав до державних справ. Більше того, поки Мстислав був живий, його молодші брати беззаперечно підпорядковувалися його авторитету. Оскільки половецької загрози вже не було (половці спробували було повернутися, дізнавшись про смерть Мономаха, але, аби їх розбити, вистачило дружини переяславського князя Ярополка Володимировича), Мстислав зміг зосередитися на збільшенні володінь свого роду. Спершу Мстиславу вдалося те, на що не наважувався його батько. 1127 р. він втрутився в усобицю чернігівських Святославичів, сприяв відокремленню від Чернігівської землі Муромо-Рязанського князівства на чолі з молодшим Святославичем Ярославом та вхопив і собі у володіння ласий шмат у вигляді Посейм’я з Курськом, де був посаджений на стол його син Ізяслав. Так само Мстиславу вдалося розкусити горішок, який не давався ні Святополку, ні Мономаху: протягом 1127— 1129 рр. він нарешті підкорив Полоцьке князівство, взяв у полон братів Всеславичів та відправив їх у заслання у Візантію. Після цього черга дійшла до балтійських народів, проте його походи на литву на чудь (сучасні естонці) закінчилися невдачею.
Мстислав Володимирович помер 14 квітня 1132 р., за сучасними нам стандартами в розквіті сил, на вершині успіхів, коли здавалося, що ще кілька кроків — і йому таки вдасться знову, вперше після Ярослава, об’єднати під своєю рукою всі землі Русі. Та годинник історії не може лише за одним бажанням піти назад. Це довели події, що сталися по смерті Мстислава. Літописець відзначає, що Мстислав перед смертю «доручив дітей своїх брату Ярополку», якому він передав великокнязівський стол. Що це насправді означало? Ярополк Володимирович спробував перевести в обхід їх дядьків — молодших Володимировичів, Всеволода Мстиславича з Новгорода до Переяслава, а Ізяслава Мстиславича з Полоцька до Турова. Але обділені брати Мстислава та Ярополка збагнули, що таким чином Ярополк готує ґрунт, аби заповісти великокнязівський стол Мстиславичам, в обхід прав їхніх дядьків. Вони відмовилися підкорятися волі старшого брата — і Юрій Володимирович (пізніше він буде прозваний Долгоруким і ввійде в історію як засновник міста Москва) вигнав Всеволода з Переяслава (де врешті посів його брат Андрій Володимирович). А В’ячеслав Володимирович вигнав Ізяслава спершу з Переяслава, у якому той було спробував закріпитися, а потім і з Турова. Нарешті, після дворічної усобиці Володимировичів, Ярополку вдалося прилаштувати Ізяслава Мстиславича княжити лише на далеку від Києва Волинь.
Одночасно й чернігівський князь Всеволод Ольгович побачив шанс повернути втрачені за Мстислава волості. Спочатку Володимировичі зазнали невдачі з облогою Чернігова, потім у серпні 1135 р. були розбиті на річці Супій. Всеволод Ольгович перейшов Дніпро та почав грабувати київські міста — Треполь, Красн, Василів, Білгород. Та Ярополк так і не зважився знову битися з ним у полі. Зрештою він погодився повернути чернігівському князю Посейм’я з Курськом, але схилити Всеволода Ольговича до миру йому вдалося лише 1138 р. завдяки військовій допомозі, яку надав Ярополку угорський король Бела II.
Ще одна біда спіткала великого князя на півночі: коли Ярополк відкликав Мстиславичів з Новгорода й Полоцька, там спалахнули постання. У Полоцьке князівство з Візантії повернулися Всеславичі, а в Новгороді з 1136 р. розпочала відлік своєї історії Новгородська боярська республіка, у спробі придушити яку наклав головою старший із Мстиславичів, переяславський невдаха Всеволод.
Більшість істориків ставить крапку в історії єдиної Руської держави зі смертю Мстислава 1132 р. Проте примарна єдність, якої досягли Володимир та Мстислав, трималася виключно на їхніх політичних та військових талантах, слабкості інших гілок Рюриковичів, а ще більше на тому, що той самий Володимир Мономах не мав конкурентів у вигляді братів та племінників. Втім, сам Мономах мав аж вісім синів. Варто було великокнязівському столу перейти від всебічно обдарованого Мстислава до посереднього дипломата й полководця Ярополка, як згода між Мономашичами скінчилася, а з нею розпалася й система угод і союзів, на яких гадана єдність держави трималася майже два десятиліття.
Під укіс (1139—1157)
Навіть із розпадом конгломерату земель, зібраних зброєю і дипломатією Володимира Мономаха та його сина Мстислава, Київ і далі на довгі десятиліття залишався головною сценою п’єси під назвою «Історія Русі». Спершу, звісно, за інерцією, адже від батьків та дідів, як безумовний рефлекс, наступні покоління Рюриковичів успадкували неспинну жагу до київського столу. Та й ми, історики наступних століть, змушені, немов волхви за дороговказом, йти за головним своїм джерелом — літописом, котрий, як і раніше, писався переважно в Києві, вбираючи в себе лише окремі фрагменти удільного літописання. Однак і сучасникам тих подій, і нам, історикам, їхнім нащадкам, знадобилося чимало часу, аби збагнути: хоч історія ще писалась у Києві, майбутнє творили вже не там. На периферії, навіть найвіддаленішій від центру, виникали нові міста — центри нових уділів, освоювалися нові землі, створювалися нові провінційні гілки династії Рюриковичів, виникала своя провінційна еліта, якій уже було байдуже до далекого Києва. Землі, «осколки» колись єдиної Русі, перетворювалися на окремі держави, часто не схожі на інші своїм політичним устроєм. Дедалі більше виникало міст і князівств, проте тут немає нічого дивного, адже тим самим шляхом роздробленості пройшли майже всі середньовічні європейські держави.
Молодші Мономашичі, очолювані ростово-суздальським князем Юрієм Долгоруким та його братом, турівським князем В’ячеславом, прагнули відстояти свої права на Київ проти своїх племінників Мстиславичів. Але їхня перемога над Ярополком виявилася пірровою — щойно великий князь помер, а недалекий В’ячеслав заїхав у Київ, його, наче якийсь непотріб, легко змахнув з київського столу чернігівський князь Всеволод Ольгович. Нащадки Мономаха дивились на Київ як на своє отчинне володіння, хоча згадаймо, що й сам Володимир Мономах захопив стольне місто в обхід Любецької угоди та законних прав нащадків свого брата в перших Святополка. Всеволод Ольгович був онуком Святослава Ярославича, тож його дід свого часу був київським князем, а сам він був одружений із дочкою сина Мономаха Мстислава. Отже, обґрунтувань його прав на Київ було багато, та головне з них, зрозуміло, — це право сильного, і надалі саме воно, в обхід отчинних прав чи прав старшинства, буде вирішувати, кому вважатися великим київським князем.
Сім років княжив Всеволод Ольгович у Києві, і втриматися йому вдалося лише завдяки вдалому балансуванню у старій ворожнечі між синами Мономаха та їхніми племінниками Мстиславичами. Хоч на деякий час Юрію Долгорукому й пощастило відібрати у великого князя Новгород, на півдні Всеволод Ольгович підкупив Ізяслава та Ростислава Мстиславича Переяславом і чернігівськими волостями (після цього власні брати Всеволода перейшли на бік Юрія, але марно), а Новгород віддав їхньому молодшому братові Святополку. Убезпечивши себе з боку Юрія, Всеволод повернув зброю проти його могутнього союзника — галицького князя Володимирка Володаревича. Похід 1144 р. був вдалим — попри підтримку угорського короля Тези II, Володимирко був змушений сплатити велику контрибуцію. У захваті від власних успіхів, Всеволод Ольгович наступного року навіть вдало втрутився в усобицю в Польщі, але ще через рік зазнав поразки від Володимирка й, можливо, від розпачу помер.
Здається, Всеволод Ольгович більше почувався головою клану Мстиславичів, ніж Ольговичів. Саме тому його смерть майже нічого не внесла в систему між князівських союзів, хіба що терези військового успіху, досі прихильні до Всеволода та Мстиславичів, втратили рівновагу. Як наслідок, князі в Києві почали змінюватися якщо не щотижня, то по кілька разів на рік. У наступні десятиліття Середня Наддніпрянщина занурилася у стан перманентної війни, у якому, хоч історики й примудряються виокремлювати «феодальні війни» (наприклад, 1146—1154 або 1158—1161), набагато легше вирізнити поодинокі періоди відносного затишшя, коли претенденту вдавалося закріпитися на київському столі бодай на кілька років. Більше того, великий київський князь перетворюється з очільника або першого серед рівних князів великої держави на очільника військово-політичної коаліції князів, а з часом навіть на чужу маріонетку.
Уже за часів київського правління Всеволода Ольговича склалися два могутніх військово-політичних союзи князів. З одного боку, це Мстиславичі, що контролювали Волинь та Смоленськ, частина Давидовичів та рязансько-муромські Ярославичі з чернігівських князів, а з іншого — ростово-суздальський князь Юрій Володимирович Долгорукий, частина чернігівських та новгород-сіверських Ольговичів і Давидовичів, а також Галицьке князівство. Обидві сторони активно залучали іноземних союзників — Мстиславичі угорців та поляків, а коаліція Юрія — половців. Постійні військові конфлікти, що супроводжувалися систематичним розоренням усього регіону, вкрай негативно впливали на настрої киян, що вилилося в повстання 1147 р. Попри заповіт Всеволода Ольговича, що прагнув передати київський стол своєму брату Ігорю, за підтримки інших союзників по коаліції в Києві посів Ізяслав Мстиславич. Дружину Ігоря було розбито, а сам невдаха ледь не помер у порубі. Врешті-решт, на вимогу керівництва церкви та родичів, його звільнили аби постригти в ченці. Кияни в цей час жили переважно чутками, тож сприйняли звільнення Ігоря як підготовку перевороту на користь чернігівських Ольговичів. Натовп увірвався у храм під час літургії, і після знущань Ігоря було безжально вбито.
Проте ні це, ні підтримка Ізяслава Мстиславича старшим із Мономашичів, його дядьком В’ячеславом, ні симпатії київських бояр не допомогли йому надійно закріпитися в Києві. Йому декілька разів вдавалося захопити Київ, але жодного разу він не протримався там більш ніж три роки. Так само і їхній опонент, молодший брат В’ячеслава, невгамовний Юрій Долгорукий після смерті 1154 р. одразу і В’ячеслава, і Мстислава здобув жаданий великокнязівський стол. Але за кілька років, 1157 р., раптово помер, а збуджені постійною військовою загрозою та чутками кияни переповідали, що його було отруєно боярами. Головним наслідком цієї війни стало відокремлення в самостійні князівства Волині, що поступово стала отчиною волинських Мстиславичів, та Смоленського князівства, яке зробив отчинним володінням для своїх нащадків засновник династії Ростиславичів, син Мстислава Великого Ростислав. У цей час уже не тільки нам, нащадкам, а й сучасникам тих подій стало зрозуміло, що час Києва скінчився і настала доба територіальних земель-князівств.
Доба територіальних земель-князівств
