Восени того ж року Конєцпольський не лише відібрав у козака хутір, а й кинув в ув'язнення, нібито за незаконне посідання маєтків, що йому не належали. Запопадливий Чаплинський, скориставшись нагодою, вирішив назавжди замкнути за Хмельницьким двері ув'язнення, висунувши проти опонента звинувачення в зраді — підготовці морського походу козаків. Зважаючи, що провина зради каралась у Речі Посполитій засудженням до ганебної смерті (через четвертування чи саджання на кіл), а король і його варшавське оточення не поспішали оприлюднювати факти своїх таємних зносин з козацької старшиною, для Хмельницького залишався єдиний вихід — «податися на Низ, до інших таких подібних покривджених, котрих немала кількість по тих краях низових і по островах морських була; і вони собі Хмельницького вождем обрали».
Як не рідко бувало в історії, особистий побутовий конфлікт спровокував кардинальні суспільні зрушення. Занадто вже типовим для козацької України виявився вміст брутально розкритої всемогутніми коронними магнатами суботівської скриньки Пандори. Як з'ясувалося, десятиліття золотого спокою виявилось неспроможним заколисати генетично неспокійну козацьку енергію. «Ляхи запхали нас у міх, але не зав'язали» — так метафорично змалювала ситуацію тогочасна козацька приповідка.
«Східні креси» Речі Посполитої у вогні.
Заграва під Жовтими Водами
Вибравшись на Запорожжя, Хмельницький, тим не менш, не зміг проникнути на Січ, оскільки на Микитиному Розі стояла залога реєстрових козаків, а на острові Хортиця перебував загін драгунів зі складу коронного війська. А тому бунтівний старшина зупинився на місці розташування старої, Томаківської, Січі і вже звідти закликав козаків долучатись до виступу. Велике враження на козацтво справляли розповіді про те, що сотник має королівську корогву й листа Владислава IV, де той визнавав козацькі права та привілеї. Очевидці стверджували, що бачили в руках Хмельницького й лист з червоною, королівською печаткою, і власноручний підпис Владислава IV.
Отож, коли 25 січня 1648 р. Хмельницький на чолі свого невеликого війська вирушив на Січ, оголяти шаблю не було потреби — на його бік перейшли не лише запорозькі козаки, а й реєстровці Черкаського полку, що як залоги перебували там. Наприкінці січня на Січі відбулась військова рада, яка й обрала Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.
Тим часом Миколай Потоцький, довідавшись про новий козацький заколот, негайно закликав вищі військові чини на воєнну раду до Бара, що був резиденцією гетьмана в Україні. Учасники ради одностайно підтримали коронного гетьмана в його намірах збройно придушити заколот у самому його зародку. П'ятого лютого Потоцький видав до повсталих універсал із рішучим закликом утриматись від «ребелії». Але жодних наслідків це звернення не мало: з кінця лютого розпочалось активне залучення до повстання козаків, міщан і селян «городової» України. Потоцький з тривогою писав, що в Україні не залишилось «жодного села, жодного міста, де б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів».
А крім того, запорозький гетьман відправив своїх послів до Бахчисарая, закликаючи Кримську Орду до спільних дій проти Речі Посполитої. Усе вказувало на те, що в Україні розгорталась нова козацька війна. Проте поки що ніхто й не здогадувався, наскільки вона виявиться потужною й руйнівною. Війна, у порівнянні з якою всі попередні козацькі повстання видаватимуться невинними дитячими забавками.
Спираючись на досвід приборкання козацьких виступів у 1630-і рр., Миколай Потоцький вирішив спрямувати на Січ мобільний передовий загін, аби змусити повстанців закритись у таборі — як це неодноразово вже бувало раніше. А вже розгром супротивника мав відбутись, коли прийдуть головні сили. До авангарду, номінально очолювати який було доручено сину Потоцького, Стефану, було спрямовано приблизно три з половиною тисячі крилатих гусар і легкої кінноти коронних військ, а також півтори тисячі реєстрових козаків. Ще чотири полки мали рухатись на Січ по Дніпру човнами. Ще два — просуватись паралельно суходолом.
Однак стратегічно бездоганний план коронного гетьмана був зруйнований нестандартними діями Хмельницького. Адже він не став очікувати на супротивника в укріпленому таборі на Січі, а несподівано для багатьох — не тільки ворогів, а й соратників — вивів у середині квітня своє, поки що невелике, військо назустріч супротивнику та стрімко рушив на перехоплення Стефану. Разом з татарським загоном перекопського мурзи Тугай-бея Богдан мав всього лише близько восьми тисяч вояків. У той час як у Потоцького було майже вдвічі більше сил, враховуючи полки реєстровців. Відтак запорозький гетьман повівся вельми ризиковано. Проте, як показали наступні події, ризик повністю себе виправдав.
У перші дні походу коронні війська рухались швидко й не зустрічали на своєму шляху жодних перепон, і вже 19 квітня на берегах річки Жовті Води авангард молодого Потоцького зіткнувся з передовими загонами повстанців. Наступного дня коронні війська були атаковані повсталими. Щоправда, перші сутички з неприятелем не віщували коронним військам великих неприємностей. Як занотував до свого щоденника один з учасників походу, козацькі союзники — татари — не справили на поляків належного враження: «Орда була лихою і несмілою... в кожухах і свитках, без шабель, без луків, переважно з маслаками, тобто кістками, насадженими на пружне дерево, що є гірше, аніж шабля».
У командування коронних військ, як їм здавалось, було чимало варіантів для успішного завершення бою. Так, значні шанси на перемогу надавало об'єднання з військами, що сплавлялися по Дніпру. Так само кардинально поміняло б співвідношення сил на їхню користь і прибуття підкріплення від великого коронного гетьмана. Аби бути спокійними за свою безпеку, жовніри належним чином зміцнили свій табір, і їхнім супротивникам після кількох невдалих (і, варто зауважити, не надто рішучих) спроб увірватись до нього нічого не залишалось, як зайняти вичікувальну позицію, сподіваючись на своє воєнне щастя. На нього ж покладались і коронні командири та жовніри. Проте двотижнева облога табору повсталими козаками та їхніми союзниками з-під Перекопу виявилася для молодого Потоцького та його підлеглих фатальною за своїми наслідками.
Фатальним було вже те, що Хмельницькому через своїх довірених людей вдалося заагітувати реєстрових козаків, які пливли Дніпром, до переходу на бік повсталого козацтва. Двадцять третього — двадцять четвертого квітня в реєстрових полках, що йшли на човнах вниз по Дніпру, вибухнуло повстання й козаки визнали владу гетьмана Хмельницького. Коли ж за декілька днів вони при наближені до Жовтих Вод оминули табір Потоцького й урочистим маршем попрямували до Хмельницького — це підштовхнуло й решту реєстровців до аналогічних дій. На бік повсталих перейшли козаки Переяславського і Білоцерківського полків, і це вже фактично вирішило результати битви. Адже тепер чисельна перевага повсталих козаків стала очевидною.
Перед загрозою розгрому табору в ніч на 5 травня Стефан Потоцький вчинив відчайдушну спробу вирватись з оточення. За коронними військами, сподіваючись на щедрі трофеї, відразу ж кинулись татари. Проте гетьманичу все ж пощастило дійти до урочища Княжі Байраки. А вже там на допомогу Тугай-бею прийшли й українські козаки. Бій розгорівся з новою силою.
Скориставшись із того, що в розпал бою з неба пішов проливний дощ, а відтак жовнірам стало важко використовувати порох при обороні табору, козаки й татари зламали опір його захисників, і за якусь мить війська Стефана Потоцького не стало. У жорстокій січі смертельне поранення отримав і сам його молодий очільник. Поранений Стефан потрапив у полон до козаків, які передали його татарам в ясир. Проте за чотири дні по цьому на шляху до Криму сина коронного гетьмана не стало.
На Жовтих Водах Річ Посполита отримала чи не найпринизливішу поразку за останні декілька десятиліть. Натомість Хмельницький переконливо продемонстрував, що ворога можна й потрібно перемагати.
«Військо наше розгромлене й розбите вщент».
Корсунська катастрофа коронної армії
Лиха звістка про загибель сина й повний розгром коронного війська під Жовтими Водами застала великого коронного гетьмана Миколая Потоцького під Корсунем, де він очікував на прибуття князя Яреми Вишневецького на чолі свого надвірного війська, аби спільно вирушити проти неприятеля. До того ж коронний гетьман щиро вірив у те, що Станіслав і сам впорається з бунтівниками й тим самим здобуде собі такої необхідної лицарю в його віці слави. Тепер же, оцінивши загрози, Потоцький віддав наказ про відхід до Білої Церкви, де була потужна фортеця.
Але заховатись за потужні фортечні мури Білої Церкви Миколаїв Потоцькому не поталанило. Уже 14 травня неподалік Корсуня, на березі річки Рось, його наздогнав передовий козацький загін на чолі з черкаським полковником Максимом Кривоносом. Коронний гетьман віддав місто на пограбування солдатам, після чого здійснив переправу на правий берег Росі й оголосив наказ про спорудження тут укріпленого табору.
На світанку наступного дня під Корсунь прийшли основні сили повсталих, а також Перекопська Орда на чолі з Тугай-беєм. Аби не допустити значних людських втрат під час штурму укріпленого табору, Хмельницький вдався до хитрого маневру — виманив супротивника з-за шанців й атакував його вже на марші. Із цією метою впродовж дня козацькі й татарські підрозділи вправно маневрували на підступах до табору коронних військ, демонструючи тим самим, ніби готуються до вирішального штурму.
Вдало підсилив добре продуману гру Хмельницького по дезінформації ворога й полон українця-перекладача, котрий засвідчив присутність у таборі повстанців татар Тугай-бея, причому в кількості майже 50 тисяч ординців, а також близький прихід на допомогу Богдану самого кримського хана Іслама Ґерая III на чолі решти орд. Важко сказати, наскільки добре обізнане з реаліями кримського життя коронне командування повірило в таку відверто завищену кількість татарського війська, приведеного перекопським мурзою (адже таку велику Орду мав би очолювати якщо не особисто хан, то принаймні його перший заступник — калга). Але, як відомо, у страху очі великі. А ситуація, що склалась на той момент для коронного війська, відверто не сприяла ухваленню продуманих й адекватних реаліям рішень.
Зважаючи на поширення загрозливих чуток, Потоцький скликав воєнну раду, на якій думки присутніх щодо планів проведення кампанії кардинально розійшлись. Зокрема, войовничо налаштований польний гетьман Мартин Калиновський переконував присутніх у доцільності укріплення табору й організації в ньому ефективної оборони. Натомість великий коронний гетьман вважав, що «боронитись на місці — це певна загибель для всіх; якщо ж відходити табором, є хоч якась надія». Більшість учасників ради підтримали позицію Потоцького.
На світанку наступного дня «тихо відсурмили через мундштук, щоб покинути всі тяжкі вози, а для табору взяти лише легкі», і коронні війська та магнатські надвірні корогви рушили укріпленим табором по Корсунському тракту, у бік Богуслава. Козаки Хмельницького й татари Тугай-бея неквапом рушили слідом. І лише тоді, коли супротивник увійшов у порослу лісом і чагарником Горохову Діброву, розпочався навальний штурм табору. Зі слів очевидця подій, котрому серед інших жовнірів також не поталанило брати участь у тому нещасливому бої, постає наступна картина однієї з найтрагічніших поразок Речі Посполитої: «Табір увійшов у ту діброву, наче в якусь матню: не міг просуватись далі, бо дороги були розкопані й завалені. На тил табору потужно наступали татари, козаки завдавали великих втрат з переду і з боків із заздалегідь приготовлених шанців. Наші мужньо боронились у кожному закутку табору, але, потрапивши в таку пастку, не могли витримати такої потуги неприятелів».
