Розвиток капіталізму, перехід до індустріалізму зумовлював і тенденцію до пробудження національного життя, яка поширювалася дедалі серед більшої кількості людей. Однією з основних передумов запровадження кодексу цивілізації Другої хвилі була ліквідація неписьменності та втягування широких народних мас у загальні перетворення. Нагальним ставало завдання масовізації освіти й культури. Якщо раніше для селянина було зовсім необов'язковим уміння читати й писати, бо сільськогосподарську роботу він міг виконати і без цього, то в добу переходу до індустріального суспільства це вміння стає обов'язковим. А рідна мова і національна школа ставали найбільш ефективним засобом отримання таких конче потрібних знань. При цьому викристалізовувалися неактуальні раніше відмінності між різними етносами/народами. Ці потреби не усвідомлювала чи вперто ігнорувала владна верхівка Російської імперії, яка всіляко протистояла змінам у національно-культурній політиці. Не поспішали відстоювати права гноблених націй і російські марксисти, оскільки реалізація таких прав насправді суперечила їх баченню майбутнього. Як цілком слушно зазначав перший офіційний історик КП(б)У Мойсей Равич-Черкаський, «говорити про національне питання серед марксистів вважалося ознакою поганого тону, „вузьким“, „дрібнобуржуазним“ і порушувати такі питання вважалося негожим». Однак більшовицьке керівництво усвідомлювало основні закономірності «розвитку капіталізму».

Реальні потреби індустріалізму неминуче виносили на порядок денний національне питання та зумовлювали піднесення національно-визвольного руху. Більшовицький вождь це добре розумів. Тому він «тримав руку на пульсі», щоб у випадку розвитку такого насправді небажаного національно-визвольного руху використати його у своїх цілях. Ленін так визначив вплив народжуваного індустріалізму на національне питання: «Капіталізм, що розвивається, знає дві історичні тенденції в національному питанні. Перша: пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, створення національних держав. Друга: розвиток і частішання всіляких відносин між націями, ламання національних перегородок, створення інтернаціональної єдності капіталу, економічного життя взагалі, політики, науки тощо. Обидві тенденції є світовим законом капіталізму. Перша переважає на початку його розвитку, друга характеризує зрілий капіталізм, який іде до свого перетворення в соціалістичне суспільство». Саме розвитку другої тенденції і потрібно було всіляко сприяти, адже вона, за Леніним, «становить один із найбільших рушіїв, що перетворюють капіталізм на соціалізм».

Ігнорувати національно-визвольний рух більшовики не могли. Втім, це не означало, що національне питання вплинуло на формування програмових засад цієї партії. Воно залишалося другорядним. Ленін з цього приводу зауважував: «Робітничий клас менш за все може створити собі фетиш з національного питання, бо розвиток капіталізму не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації (курсив наш. — Авт.)». Однак більшовики використовували цей рух у власних цілях. Адже, за словами того ж таки Леніна, такий підхід був органічним для марксистів: «У порівнянні з „робітничим питанням“ підпорядковане значення національного питання не підлягає сумніву для Маркса. Але від ігнорування національних рухів його теорія далека, як небо від землі».

Потреба використання національного руху була врахована ще в програмі РСДРП 1903 р. У ній відзначалося, що «РСДРП ставить своїм найближчим завданням повалення царського самодержавства та зміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечила б...» Далі називалися 14 головних характерних рис конституції демократичної республіки, серед яких була й така: «9. Право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави». У роз'ясненні свого бачення програми російських соціал-демократів у національному питанні, яке Ленін написав напередодні з'їзду, він зауважував: «Соціал-демократія, як партія пролетаріату, ставить своїм позитивним головним завданням сприяння самовизначенню не народів та націй, а пролетаріату в кожній національності». Якщо врахувати, що навіть на українській етнічний території серед робітників українці становили меншість, то стає зрозумілим суто декларативне значення такого «права на самовизначення».

Слід визнати, що Російська соціал-демократична робітнича партія (причому обидва її крила — як більшовицьке, так і меншовицьке), проголошуючи право на самовизначення за усіма націями, що входять до складу держави, бачила його в «широкому місцевому самоуправлінні для тих місцевостей, котрі відрізняються особливими побутовими умовами та складом населення». Схожі настанови, у яких теж ішлося про потребу врахування «місцевих особливостей» чи надання «культурної автономії», тією чи іншою мірою були наявні в політичних програмах багатьох партій. Це зайвий раз свідчить про актуальність у тогочасному суспільстві, насамперед на «окраїнах» Російської імперії, національного питання. Його вага в протестному рухові не знизилася і після поразки революції 1905—1907 рр. Бажаючи виділитися серед інших загальноросійських політичних партій більшовицьке керівництво за ініціативою Леніна вирішило означити свою особливу позицію в цьому питанні.

Улітку 1913 р. Ленін написав «Тези з національного питання», ключовим у яких було таке положення: «§ нашої програми (самовизначення націй) не можна тлумачити по-іншому, окрім як у розумінні політичного самовизначення, тобто права на відокремлення і створення самостійної держави». Потребу розширеного тлумачення цього пункту зумовив, за словами Леніна, як «грубо войовничий та чорносотенний націоналізм царської монархії», так і «пожвавлення буржуазного націоналізму — і великоруського (П. Струве, „Русская Молва“, „прогресисти“ тощо), і українського, і польського (антисемітизм народової „демократії“), і грузинського, і вірменського і т. ін.». Інакше кажучи, теза про «право на відокремлення» у більшовицьких програмових документах виникла через усвідомлення (перш за все Леніним) потреби належним чином відреагувати на втягування дедалі ширших верств суспільства в національно-визвольний рух та на спроби царату силовими методами запобігти його розвитку. Ця пропозиція Леніна була реалізована в так званій «Серпневій (літній) 1913 р. нараді ЦК РДСРП з партійними робітниками», яку було так названо для конспірації, оскільки реально вона відбулася 6—14 жовтня (23 вересня — 1 жовтня) 1913 р. в селі Пороніно, де на той час жив Ленін.

У праці «Про право націй на самовизначення», написаній у лютому—травні 1914 р., Ленін заднім числом, але доволі аргументовано переконував своїх прихильників та опонентів, що «право на відокремлення» було наявним і в програмі 1903 р. Імовірно, через не схоже із ленінським розуміння положення про «право націй на самовизначення» іншими більшовиками, теза про перманентну наявність у програмі РСДРП «права на відокремлення» не закріпилася. Навіть у ранній радянській історіографії визнавалася принципова новизна рішення 1913 р. Так, приміром, характеризуючи його 1930 р. відомий партійний та державний функціонер Семен (Шимон) Диманштейн відзначав: «Довоєнний період завершився цілковитим обґрунтуванням нами наших розбіжностей у національному питанні з меншовиками, яке отримало своє відображення у формулюванні нового програмного пункту з національного питання (курсив наш. — Авт.): до старого формулювання пункту програми 1903 р. про право націй на самовизначення було додано, що під цим розуміється право на відокремлення та утворення самостійної держави, — положення, що рішуче заперечувалося меншовиками». Це положення не зазнало змін у працях радянських істориків при подальших змінах в описі минулого. Приміром, укладачі повного зібрання творів В. Леніна (це вже брежнєвський період історії СРСР) теж зазначали, що «друга частина гасла була вперше сформульована в партійному документі» саме 1913 р.

Публічне визнання більшовиками «права на відокремлення» не означало, як це не парадоксально звучить, визнання можливості чи хоча б нейтрального ставлення до практичного втілення цього права. У резолюції тієї ж поронінської наради 1913 р. відзначалося, що політичні, професійні, кооперативно-просвітницькі та інші організації в інтересах «пролетаріату» мають бути єдиними для усієї держави, тобто Російської імперії. Інакше кажучи, заперечувалося «право на існування» таких об'єднань, які, власне кажучи, гіпотетично могли б стати організаційною силою в реалізації «права на відокремлення». У тій же резолюції відверто наголошувалося: «Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації».

У датованому 6 грудня 1913 р. листі до свого соратника по більшовицькій партії Степана Шаумяна Ленін так роз'яснив причини появи цього пункту в програмі: «Право на самовизначення є виняток з нашої загальної настанови централізму. Виняток цей безумовно необхідний перед обличчям чорносотенного великоруського націоналізму [...]. Але виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого окрім права на відокремлення тут немає і бути не може». Тобто право на відокремлення стало не метою, а лише засобом зміцнення власних позицій у політичних баталіях, стимулятором революційного процесу в країні, інструментом боротьби з іншими політичними силами.

Обґрунтовуючи згодом рішення наради, Ленін підкреслював: «З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“». «Право на відокремлення» Ленін бачив як одне із загальнодемократичних прав «буржуазної» республіки. Наявність (але не реалізацію!) такого права він називав необхідною передумовою такої бажаної для більшовиків централізації: «Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення не тому, що ми мріяли про господарське роздроблення чи про ідеал дрібних держав, а навпаки — тому, що ми хочемо великих держав і зближення, навіть злиття націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, що немислима без свободи відокремлення». Щоправда, це було сказано в запалі боротьби із супротивниками «права на відокремлення». До того ж, за Леніним, такого права могли вимагати лише «соціал-демократи гноблячої нації, особливо так званих великих держав».

Невдовзі після внесення у програмні документи більшовиків «права на відокремлення» В. Ленін у низці статей, спрямованих, як висловився М. Фрунзе 1923 р., «проти бундівців та українських націонал-соціалістів», категорично відстоював єдність соціал-демократичної партії в Росії та роз'яснював причини відсутності реальних кроків з боку більшовиків, направлених на сприяння національно-культурному розвитку невеликоросів.