"руська земля" у вузькому значеннi

28 Например: «В то же лето поиде Гюрги с сынми своими и с ростовцы с суждальци и с рязанци и со князи рязаньскыми в Русь...». Лавр. лет. под 1152 г. (с. 320. див. Літопис руський); см. также под годами: 1154 (с. 324 див.), 1154 (с. 326), 1156 (с. 329), 1175 (с. 348), 1175 (с. 352), 1175 (с. 353), 1205 (с. 399-400), 1207 (с. 408), 1223 (с. 424). Ипат. лет. под годами: 1154 (с. 74 див.), 1154 (с. 77), 1174 (с. 109 див.), 1175 (с. 116 див.), 1175 (с. 117), 1177 (с. 119 див.).

29 Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30 див.). Такое же противопоставление находим в Лавр. лет. под 1154 г. (с. 324), где упоминаются вятичи и Козельск. Юрий Долгорукий, отправившись в Русь, не дошел до нее и повернул обратно от земли Вятичей.

30 Ипат. лет. под 1148 г. (с. 39 и 40 див.); кроме того, см. под 1155 (с. 78 див.) и 1197 гг. (с. 151 див.). В последнем случае говорится о том, что смоленский князь Давид Ростиславич «сына своего Костянтина в Русь посла, брату своему Рюрикови на руце». Рюрик в это время был князем в Киеве и в Киевской земле.

31 Ипат. лет. под 1140 (с. 15 див.).

32 Лавр. лет. под 1152 (с. 320); Ипат. лет. под 1152 г. (с. 66, 68, 69 див.); см. также Новг. I лет. под 1145 г. (с. 27); Лавр. лет. под 1202 г. (с. 396).

33 Ипат. лет. под 1144 г. (с. 30 див.).

34 Ипат. лет. под 1190 г. (с. 140 див.); 1193 г. (с. 143 див.).

35 Ипат. лет. под 1174 г. (с: 108-109 див.).

36 Повесть временных лет, 945 г. (с. 40 див.).

37 Повесть временных лет, 984 г. (с. 59 див.). Слова «и до сего дне» свидетельствуют о том, что и во времена Владимира Мономаха Русь можно было противопоставлять радимичам.

38 Повесть временных лет, 944 г. (с. 33-34 див.). Интересно, что в этом же отрывке несколько далее все эти дружины названы собирательно Русью.

39 Повесть временных лет, 907 г. (с. 25 див.).

40 Ипат. лет. под 1146 г. (с. 25 див.); см. также 1141 г. (с. 17 див.), 1151 г. (с. 58 див.); Лавр, лет., см. под годами; 1152 (с. 320), 1154 (с. 326), 1155 (с. 329), 1156 (с. 329), 1180 (с. 368); Новг. I лет. под годами: 1135 (с. 24), 1146 (с. 27), 1149 (с. 28), 1156 (с. 30), 1165 (с. 32), 1167 (с. 32), 1179 (с. 36), 1180 (с. 36), 1181 (с. 37), 1201 (с. 45), 1211 (с. 52), 1215 (с. 53), 1221 (с. 60).

Во всех упоминаниях церковных дел, когда епископы новгородские, смоленские или суздальские ехали «в Русь», целью их поездок являлся митрополичий стол — Киев.

41 Новг. I лет. под 1132 г. (с. 22); см. также Лавр. лет. под 1175 г. (с. 352).

42 Лавр, лет., см. под годами: 1198 (с. 393), 1199 (с. 394), 1200 (с. 395), 1213 (с. 416), 1227 (с. 427), 1228 (с. 429), 1230 (с. 432), 1239 (с. 446).

43 Новг. I лет. под 1135 г. (с. 23, 24); Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30 див.); Лавр. лет. под 1207 г. (с. 408).

44 Ипат. лет. под 1174 г. (с. 108 див.).

45 Ипат. лет. под 1195 г. (с. 144-145 див.).

46 Лавр. лет. под 1195 г. (с. 391); 1151 г. (с. 65).

47 Ипат. лет. под 1192 г. (с. 141 див.); 1193 г. (с. 143 див.).

48 Ипат. лет. под 1147 г. (с. 30 див.).

49 Новг. I лет. под 1232 г. (с. 71 и 280).

50 Лавр. лет. под 1152 г. (с. 320).

51 Лавр. лет. под 1139 г. (с. 292); Ипат. лет. под 1140 г. (с. 16 див.). Андрей говорит Всеволоду: «Оже ти, брат (е) не досити волости, всю землю Рускую дьржачи».

52 Ипат. лет. под 1152 г. (с. 68 и 69 див.).

53 Таковы упоминания в летописях: Ипат.: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195 гг.; Лавр.: 1139, 1204, 1205, 1249 гг.; Новг. I: 1142, 1218, 1257 гг.

54 Новг. I лет. под 1145 г. (с. 27).

55 Ипат. лет. под 1146 г. (с. 21-22 див.).

56 Ипат. лет. под 1180 г. (с. 122 див.).

57 Ипат. лет. под 1146 г. (с. 25 див.).

58 Ипат. лет. под 1189 г. (с. 138 див.).

59 Ипат. лет. под 1149 г. (с. 41 див.). В 1152 г. Изяслав пошел в поход, взяв с собою «вси Чернии Клобукы, и Кияне лутшии в всю рускую дружину» (с. 66 див.).

60 Ипат. лет. под 1154 г. (с. 74 и 75 див.). «Торкы и Кияне» упоминаются как основное войско князя Ростислава Мстиславича в 1154 г. (с. 75). В 1174 г. Святослав Всеволодич, отправляясь в поход на Ростиславичей, «кыяны совокупивше, и Берендеиче, и Поросье, и всю Рускую землю...» (с. 109 див.).

61 Ипат. лет. под 1161 г. (с. 89 див.).

< . . . >

78 Повесть временных лет, с. 21 и 23. див.

79 Латышев В. В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. — ВДИ, 1947, № 4, с. 250 (309).

80 Рыбаков В. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. М., 1963, с. 17.

81 Петрович Э. Славяно-болгарская топонимика на территории Румынии. Romano-slavico, I (Bucuresti), 1958, с. 22, карта № 2.

82 Шахматов А. А. «Повесть временных лет». Пг., 1916, с. 10. див.

83 Шахматов А. А. «Повесть временных лет», с. 11. див.

Післямова

Зробимо декілька зауважень.

Б. Рибаков працює в полі російської радянської історичної науки, тому для нього природно використовувати такий штучний термін як «древнерусский» для позначення всього, що відноситься до давньої історії східного слов’янства. (З таким саме успіхом можна використовувати слова «давньоукраїнський» або «давньобілоруський».) Також треба зазначити, що слово «русский» в цьому тексті використовується лише у значенні «руський», а не «російський».

Для автора дуже гостро стоїть питання боротьби з твердженнями так званих норманістів, що не може не відбитися на його об’єктивності. Але спростовуючи (не без успіху) їх теорії, автор не усвідомлює, що поводиться так само по відношенню до питання існування «древнерусской народности». Наведемо його власні слова щодо норманізму: «Теории здесь нет; гипотезой это тоже нельзя назвать, так как преподносились эти выводы не как один из возможных вариантов, а совершенно безапелляционно, как явная и не требующая доказательств аксиома.» [c. 296]. Подібним чином автором некритично підтримується і пропаґується «теорія» про «єдину давньоруську народність», з якої нібито пізніше «вычленились украинцы и белорусы» [c. 90, 578]. (Дивно, коли з «єдиної» народності раптом «вычленяется» її осердя.) Саме тому авторові не вдається переконливо розв’язати питання існування Руської землі у вузькому значенні і робиться висновок, що таке використання — згадка про минулі часи (VI-VII ст.).

В книзі автор влучно пише: «Утверждать на основании единственной фразы (правда повторяемой как рефрен) “от варяг прозвася Русская земля”, что норманны явились создателями Киевской Руси, можно было тогда, когда история ещё не стала наукой, а находилась на одном уровне с алхимией» [c. 304]. Так само не можна стверджувати, що за якихось триста років (середина IX — середина XII ст.) існування єдиного політичного утворення «Руська земля» на величезних просторах Східної Європи сформувалася єдина народність. І те, що після розділення Київської держави на окремі князівства, назви «Русь», «Руська земля» використовувалися в текстах самих східних слов’ян як назва Середньої Наддніпрянщини і не поширювалися на інші території, свічить на користь протилежної думки. (Автор рефреном повторює текст «Слова про загибель Руської землі» [с. 59, 589], зовсім не звертаючи уваги на те, що цей текст аж ніяк не може слугувати доказом. Перша частина «Слова...» поетично описує «красоти Руської землі», а перелік народів починається зі слів «Отселе...», що у уважного читача, якого вже попереджено про існування вузького значення слів «Руська земля», має викликати запитання: звідкіля саме? До того ж в закінченні «Слова...» вже не йдеться про Руську землю, лише про релігійну єдність: «...то все покорено було богомъ крестияньському языку... ». [див. переклад тексту «Слова...»])

Найцікавішим є твердження автора про вражаючий збіг двох карт, що відтворюють події, віддалені у часі на 500 років (VII та XII ст.). Подивимося на третю карту, яка відстоїть від останньої на ті самі 500 років (XVII ст.). Порівнявши ці карти, можна лише повторити слова Б. Рибакова. «Мы видим поразительное совпадение между ними...» [с.73].

І на сьогодні питання існування «этнографической общности» [c.73] Руської землі у вузькому значенні залишається відкритим.

Додаток 1

Ірина ЖИЛЕНКО

До історії використання топоніму "Русь", "Рóссія" в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором "Синопсиса"

Використання топоніму з коренем "рос"-"рус" для тих чи інших місцевостей та етнічних груп Східної Європи є на сьогодні одним із найбільш дражливих чинників наукового аспекту українсько-російських відносин, оскільки обидва народи в умовах, коли питання про походження їх зі спільного кореня після XIII ст. виявилися фікцією, претендують на право бути нащадками давніх русинів. Оскільки в українських писаннях XVII ст. самоназва українців звучить переважно як "рóсси", "рóксолани", дане питання не видається можливим обійти і в нашому дослідженні.

Згідно студій Б. Рибакова, топонім "русь" належав в часи Зарубинецької культури на початку І тисячоліття великому угрупуванню на р. Рось, бл. Канева і був відмінний від іншого прикиївського центру — "полян". Об’єднання цих тотожних за етнічним походженням і дуже близьких за культурою культурних центрів відбулося пізніше 709. Походження ж, власне, Київської Русі, як держави він виводить з коріння антів — племен Черняхівської археологічної культури 710. Остання теорія була підтримана і розвинута видатним українським вченим М. Брайчевським. Так, зокрема, він писав, що "Справжнє розв’язання проблеми про первинну Русь базується на використанні пізньоантичних та візантійських джерел, які знають народ Рос (Русь) на півдні Східної Європи — в Причорномор’ї та Приазов’ї. У зв’язку з цими повідомленнями постала навіть спеціальна проблема Приазовської Русі, яка породила цілий ряд неймовірних припущень і фантастичних побудувань... Одним з важливих джерел є компіляція сірійського автора VI ст. н.е., відомого під іменем Псевдозахарії, який знає народ Рос... Отже, ім’я Русь, очевидно, справді має неслов’янське (хоча й не норманське) походження. Цей висновок, однак, не може безпосередньо вплинути на проблему східнослов’янської етногонії, оскільки історія імен далеко не завжди збігається з історією народу, який цим іменем названий. Як відомо, ім’я французької нації походить від імені германських франків, незалежно від того, що етнічну основу її становить романізоване кельтське населення Галії. Так само ім’я болгарського народу, що належить до слов’янської сім’ї, дане йому нечисленною купкою тюркських болгарів, роль яких в етногенезі слов’янських болгар була мізерною. Значення факту, про який йдеться, для проблеми східнослов’янського етногенезу полягає в тому, що він допомагає з’ясуванню і визначенню тієї слов’янської Русі, утворення якої припадає на середину І тис. н.е. і яка справді була головним акумулюючим ядром як у процесі формування давньоруської народності, так і в процесі утворення Київської держави — незалежно від того, звідки взялася її назва... В загальному плані Русь — це територія Київської держави... Але поряд з цим термін "Русь" дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців з свого міста "в Русь" (тобто, в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само, "в Русь" їздять з Суздальської землі, Галицької і т. д. Деревляни називають Ігоря "руським князем", протиставляючи його "своєму князю" Малу. З цього випливає, що назва "Русь" справді вживалася в більш вузькому розумінні, як позначення певної частини східного слов’янства. Коли звести до системи всі ті повідомлення, то з’ясується, що за межами цієї Русі у вузькому значенні слова виявляються Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-Волинський, а також землі в’ятичів, радимичів, деревлян. Отже, Русь у вузькому значенні слова — це Середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом і землі, які належать до цих центрів. Не маємо випадку, коли б поїздкою "в Русь" була б названа поїздка в якесь інше місце.