* * *
Президент Зеленський відвідав Бучу через кілька днів після відступу росіян. Він довго згадуватиме цю поїздку як найстрашнішу за той трагічний рік війни, черговий переломний момент для нього та його країни. Вона показала, як пізніше висловився Зеленський, що диявол не десь там, не в наших міфах і нічних жахіттях.
— Він тут, на землі[155].
У планах Зеленського на цю поїздку було, зокрема, пройти зруйнованим мостом, що вів у місто, відвідати запруджений людьми пункт видачі харчів і завітати на подвір’я до кількох місцевих мешканців, почути їхню розповідь про пережите. До Бучі вирушили броньованими автомобілями, охоронці — у повному бойовому спорядженні. Президент погодився одягнути поверх худі бронежилет, його камуфляжний візерунок пасував за кольором до кросівок. Від шолома відмовився.
Зеленський знав, що світ спостерігатиме. Перш ніж вранці того дня покинути бункер, помічники президента поінформували репортерів про мету поїздки, тож у Бучі на вулиці, де сталися чи не найстрашніші звірства, на нього чекала ціла батарея камер.
— Для нас дуже важливо, що тут преса, — сказав Зеленський перед об’єктивами. — Це найголовніше. Ми дуже хочемо, щоб ви показали світу, що відбувалося тут, що робили російські військові.
Відтоді в житті Бучі розпочався дивний новий період, період зцілення під збільшувальним склом.
Багато тижнів поспіль від центру Києва щоранку відходили автобуси з журналістами, доправляючи сотні репортерів до Бучі та інших звільнених міст поблизу столиці. Під час цих престурів фотографам іноді бувало важко зробити знімок без колег у кадрі. Міністр оборони України Олексій Резніков по відвідинах Бучі усвідомив, що серед звільнених міст вона не унікальна. На початку квітня росіяни відступили з півночі України, яка за розміром була приблизно з Данію[156].
— Злочини росіян відбувалися по всій Україні: мародерство, вбивства, ґвалтування. Проте світ почув назву «Буча», — казав мені Резніков. — Буча стала чорним лебедем, що приголомшив світ. Усі бачили світлини з Бучі.
Наступного дня після візиту Зеленський виступив перед Радою Безпеки ООН зі знаковою промовою, в якій зробив Бучу центральною темою. З’явившись на гігантському екрані над залою, президент присвятив свій виступ цивільним:
— «Яких убивали пострілом у потилицю або в око після катувань. Яких розстрілювали просто на вулицях. Яких кидали в криниці, щоб вони там загинули в стражданнях. Яких убивали в квартирах, у будинках, підриваючи гранатами. Давили танками просто в цивільних автівках посеред дороги. Заради задоволення. Яким відрубували кінцівки, перерізали горло. Яких ґвалтували й убивали на очах у їхніх же дітей[157]».
У промові він попереджав учасників, що Росія намагатиметься перекласти провину за ці злочини, вигадуватиме різні версії того, що сталося в Бучі, — і мав слушність. Пізніше Путін назве Бучу «фейком», а його пропагандистські канали стверджуватимуть, серед іншого безглуздя, ніби знайдені на вулицях тіла були акторами, які вдавали мертвих.
— Ми маємо справу з державою, яка перетворює право вето у Раді Безпеки ООН на право смерті, — заявив Зеленський — Якщо це продовжиться, ООН можна буде просто закрити.
Далі президент попросив членів Ради переглянути коротке відео. Воно було настільки виразним, що декому доводилося відводити очі. На екрані штаб-квартири ООН у Нью-Йорку спливали спалені рештки українських дітей, кінцівки та голови, які стирчали з братських могил, тіло чоловіка на дні криниці. Більшість зображень знято в Бучі, деякі — у підвалі дитячого оздоровчого табору, де тих чоловіків вишикували попід стіною, зв’язавши їм руки за спинами, і застрелили. Ефект від цих кадрів виявився настільки сильним, що наступними тижнями команда Зеленського шукала нових способів показувати їх союзникам і сподіватися, що ті нарешті припинять відводити очі.
— Зізнаюся, — казав керівник президентського офісу Андрій Єрмак. — Я брав у наших спецслужб моторошні світлини з мертвими дітьми та вночі, коли ніхто з нас тут, унизу, особливо не спав, розсилав їх за довгим списком одержувачів у Білому домі.
Список розсилки, збережений на телефоні Єрмака, зрештою розрісся до п’ятдесяти з лишком імен, зокрема й вищих посадовців Європи.
— Я їм відправляв, і більшість, відсотків дев’яносто, відповідала: хтось телефонував, хтось писав повідомлення, — розповідав мені Єрмак. — Дуже серйозна була мотивація.
Після звільнення Бучі подвір’я церкви Святого апостола Андрія перетворилося на своєрідне місце прощі. Сюди приїжджали дипломати й державні діячі з усієї Європи — побачити, віддати шану. Іноземні посольства в Києві почали знов відкриватися лише влітку. Утім, після того, як російські війська у квітні відступили від передмість, іноземні дипломати почувалися достатньо безпечно для відвідин Зеленського у його столиці. Вони прибували сталим потоком, часто привозили із собою групу журналістів, щоб задокументувати подорож. Політична користь була очевидна. Ці поїздки справляли гарне враження на виборців удома. В усіх кінцях Європи Зеленський став символом мужності, і сфотографуватися разом із ним на Банковій стало для європейських союзників визначним політичним ритуалом. Про того, хто не завітає до Зеленського особисто, могли подумати, що він слабкий, а його підтримка не зовсім щира.
Зеленський із помічниками швидко розпізнали тенденцію.
— Ми не приймаємо гостей із порожніми руками, — пояснював мені близький радник президента Кирило Тимошенко. — Нема чого їздити сюди лише заради селфі.
Після прибуття до Києва іноземців обов’язково запрошували до Бучі та інших звільнених передмість, давали можливість на власні очі побачити докази вчинених росіянами звірств. Це спонукало гостей допомагати Україні, надавати більше підтримки та привертати увагу світу до війни ще довго після повернення додому. Найчастіше такі тури супроводжував спікер парламенту Руслан Стефанчук. Він розповів мені, що навесні та влітку 2022 року особисто провіз деокупованими містами понад тридцять іноземних делегацій.
— Побачене викликало унікальні трансформації в мозку цих людей. Просто на моїх очах.
Стефанчук пригадав одну з перших поїздок до Бучі. За поліцейською стрічкою на церковному подвір’ї досі працювали судово-медичні експерти й слідчі з воєнних злочинів. Коли іноземні гості підійшли, запах від масового поховання став нестерпним. Стефанчук отримав дозвіл підвести їх ближче, до самого краю могили, де європейці змогли побачити тіла, вдихнути сморід смерті.
— Це їх змінило.
Дорогою назад до Києва один із гостей, депутат із Польщі, мав особливо приголомшений вигляд. Він бачив світлини тіл у новинах; усі бачили. Однак відвідини місця поховання «повністю перевернули його свідомість», за словами Стефанчука. Пізніше польський законодавець назвав Бучу та інші звільнені місця під Києвом «Голгофою двадцять першого століття»[158].
* * *
Страшні злочини в Бучі розкрилися на переломному етапі мирного процесу. Лише за лічені дні до того, 29 березня, сторони провели раунд переговорів у Стамбулі, перший за три тижні, і, видавалося, нарешті досягли успіху. Українська делегація на чолі з близьким другом Зеленського Давидом Арахамією вручила росіянам на розгляд проєкт мирної угоди. Там було прописано, що в обмін на надійні «гарантії безпеки» від Росії та інших країн Україна погодиться на статус нейтральної держави на західному кордоні Росії. Відкине плани зі вступу в НАТО й не дозволить будувати на своїй території іноземні бази. На українській землі навіть не відбуватиметься спільних з іноземцями військових навчань, якщо Росія бачитиме в них загрозу.
Ця пропозиція, відома як Стамбульське комюніке, давала Путіну можливість оголосити принаймні часткову перемогу. Одним із його головних виправдань вторгнення була необхідність зупинити Україну на шляху до вступу в НАТО, і ось Зеленський готовий погодитися на таку умову — хоча виконати її буде непросто. Намір України вступити в НАТО прописано в Конституції. У лютому 2019 року, за кілька тижнів до президентських виборів, Петро Порошенко підписав відповідні зміни, які всі вважали актом популізму та відчаю з боку чинного президента. Він знав, що, ймовірно, програє у перегонах. Знав також, що НАТО не має наміру в найближчому майбутньому приймати Україну. Зміни, які схвалив парламент, не мали жодної практичної мети — окрім створити наступнику Порошенка труднощі. Закріплювали в основному законі України обіцянку, якої ніхто не міг дотримати.
На момент вступу Зеленського на посаду в травні 2019 року стаття 102 Конституції доповнилася такими рядками: «Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору». Відступ від цього зобов’язання коштуватиме Зеленському дорогу політичну ціну. Однак у перші два місяці війни він заради миру був готовий заплатити таку ціну.
По суті, був ладен під дулом російського автомата змінити Конституцію країни. Неабияка поступка, але президент чітко висловив свою позицію.
— Гарантії безпеки та нейтралітет, без’ядерний статус нашої держави. Ми готові на це піти. Це найголовніший пункт, — сказав Зеленський російським журналістам за два дні до переговорів у Стамбулі. — Це був перший принциповий пункт для Російської Федерації, наскільки я пам’ятаю. І наскільки мені пригадується, вони через це розпочали війну[159].
Інші спірні моменти, однак, були залишені відкритими для обговорення в Стамбульському комюніке. З делікатного питання Криму українці пропонували взяти паузу в п’ятнадцять років. Обидві сторони використають цей час, щоб знайти мирне вирішення спору щодо півострова, і зобов’яжуться уникати застосування сили. Найскладніше питання з усіх — статус окупованих територій на сході та півдні Україні — залишиться на розсуд лідерів сторін, що воюють.
— Ми залишаємо всі територіальні питання главам держав, — казав мені тоді Арахамія. — Це найскладніші питання. Справді важкі, і наші позиції зовсім не збігаються.
Російські парламентери начебто погодилися, що єдиний шлях вирватися з глухого кута — звести двох лідерів в одній кімнаті. З помахом руки до небес вони не раз повторювали: тільки «шеф» має право вирішувати долю Криму, Донбасу та розглядати решту територіальних спорів. Зеленський усе ще вірив, що найкращий спосіб завершити війну — це, дивлячись ворогу в очі, відверто з ним поговорити.
— Лише одна людина розв’язала цю війну, і лише одна може її зупинити, — пояснював мені найближчий радник Зеленського із закордонної політики Андрій Сибіга. — Тому Зеленський давав чіткі сигнали, що він готовий спілкуватися з Путіним.
Західні партнери також відчутно тиснули на Зеленського, спонукали його до переговорів, навіть якщо доведеться йти на ще більші поступки. Сибіга пригадує деякі неприємні телефонні дзвінки від західних лідерів.
