Видання «Новий час» оприлюднило вирок на першій шпальті з величезним заголовком: «Два смертні вироки, три довічні ув’язнення та 198 років позбавлення волі на процесі в справі ОУН». Загальний вигляд публікації вироку недвозначно вказував на колективне покарання і вражав читачів навіть більше, ніж викривлення числа смертних вироків[574]. У статті «Наслідки присуду» (газета «Діло») заявили, що попри спроби суду і прокурорів не надавати процесові політичного забарвлення, він, по суті, таким і виявився. Газета поставила знак рівності між ОУН та всією українською спільнотою і підкреслила, що судовий процес був спрямований не тільки проти ОУН, а й проти всього українського народу: «Але у розумінні та відчуванні долі тих 12-ти молодих українських хлопців і дівчат нема поділу на “маса” і “ми”. Маса і ми у одному випадку це одно, це один нарід, це одна і та сама журба за долю української молоді, це одна і та сама свідомість її трагедії… Тільки ми, що не тільки відчуваємо, але й думаємо політичним категоріями, відчули і миттю зрозуміли — понеділковий присуд є перекресленням тенденції, про яку ми стільки разів чували»[575]. Окрім того, «Діло» прокоментувала на своїх сторінках згадану статтю «Після суду…», надруковану раніше в газеті Ilustrowany Kuryer Codzienny. У ній було написано, що пани з цього видання свідомо називали українців «русинами», щоб образити їх, як це відбувалося в «старі добрі часи, коли можна було “русінув” змішувати з болотом, як твір нижчої породи»[576].
Biuletyn Polsko-Ukraiński втішився, що через вісім тижнів суд, нарешті, закінчився, і висловив сподівання, що «з останніми словами в залі суду закінчився період, позначений кров’ю, і що, ми сподіваємося, суд дав змогу розпочати новий період без кровопролиття». Видання також зазначило, що обидва суспільства потребують реформ, які стали б альтернативою розстрілам і вирокам[577].
У польській пресі також друкували статті, у яких автори, розмірковуючи про судовий процес і польсько-українські відносини, не втрималися від спокуси романтизувати ОУН. Приміром, Wiadomości Literackie опублікували дві статті братів Мечислава і Ксаверія Прушинські (іл. 101), відомих польських інтелектуалів. Мечислав почав свою статтю з відзначення того, що в польській державі мешкає близько п’яти мільйонів українців і що «польські расисти заперечують навіть… назву їхнього народу»[578]. Він писав, що існує аналогія між польським народом до 1914-го та українським після 1914-го. Автор також розкритикував спроби поляків полонізувати українців, стверджуючи, що це зробило українське населення неосвіченим і бідним. Мечислав порівняв польсько-українські відносини з британсько-ірландськими й іспансько-каталонськими і висловився за українську автономію в польській державі. На його думку, автономія піде на користь не тільки українцям, а й полякам: українці створять власні інститути та отримають рівні права, що надасть нових сил поміркованим, неворожим до поляків, українським партіям та організаціям та ослабить вплив радикальних, фанатичних і терористичних груп, відомих своєю різнобічною недоброзичливістю[579].
Стаття Ксаверія Прушинського «Люди і злочин» ґрунтувалася переважно на фактах, але відображала аналогічну точку зору. Він підкреслив, що через суд: «…усі в Польщі знають, хто з дівчат був не тільки учасницею змови, а й нареченою члена ОУН, з яким вона зустрічалася і якого відвідувала у тюрмі. Ми чуємо свідчення батьків і тітоньок обвинувачених. Ми знаємо, як вони провели своє дитинство і шкільні роки. Ми знаємо з ким вони боролися і кого любили, де жили і скільки у них грошей. Ми знаємо про них більше, ніж про десятки наших друзів. Ми говоримо про них як про подорожніх у трамваї, глядачів у театрі або друзів-сусідів, які приходять до нас додому. Важко повірити, що ці люди — вбивці. Ці люди вбили, бажаючи служити своєму народу. Ми не думаємо, що це для нього [народу] згодилося. Але вони на вірному шляху: три чверті польської преси, яка протягом сімнадцяти років не хотіла знати слова “український”, вивчили його за два тижні судового процесу»[580].
Мечислав і Ксаверій Прушинські справедливо критикували польську націоналістичну політику і дали кілька слушних пропозицій щодо її поліпшення. Але вони помилялися в оцінці насильницької і руйнівної природи ОУН, романтизуючи цей, по суті, фашистський рух. Ксаверій указав на ненависть націоналістів ОУН до польської мови і держави, але він не прокоментував скоєних ними злочинів і насильницької ультранаціоналістичної ідеології, яку вони сповідували: «Тепер ці люди [обвинувачені і свідки] не хочуть говорити польською мовою, хоча вони її знають. їхня ненависть до польської держави, міністра й поліцейського поширилася на польську мову»[581].
Оскільки всі звинувачені оскаржили вирок, 28—30 квітня 1936р. відбувся розгляд справи в апеляційній інстанції. В апеляції Бандери вказувалося, що мотивом його дій було бажання створити українську державу і що, «згідно з етикою угруповання, яке представляє Бандера», належність до ОУН є актом, вільним від будь-яких ознак злочину[582].
Голова запитав Бандеру, чи визнає він себе винним і чи хоче дати пояснення, той знову почав відповідати українською. Голова перервав його і сказав, що Бандера, як ми бачимо, не бажає скористатися правом давати пояснення[583].
В результаті розгляду справи в апеляційній інстанції вирок Чорнію та Раку було скорочено з семи до чотирьох років, Зарицькій — з восьми до двох. Чорнія виправдали за звинуваченням у належності до ОУН. Інші вироки залишилися без змін[584]. Горбовий направив до суду запит на дозвіл одружитися Лебедю і Гнатківській у тюремній капличці[585]. Кпимишин писав у своїх мемуарах, що в самому кінці судового розгляду, коли підсудним надали останнє слово, Бандера крикнув: «Нас розсудить залізо і кров!» У відповідь йому інші обвинувачені вигукнули: «Слава Україні!»[586]
Львів. Другий судовий процес над членами ОУН
25 травня 1936р. у Львові почався другий великий судовий процес — цього разу за участю двадцяти трьох членів ОУН, шість з яких уже було засуджено у Варшаві. Разом з Бандерою на лаві підсудних цього разу опинилися: Роман Шухевич, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Осип Мащак, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Мигаль, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Семен Рачун та Іван Равлик. Всіх їх звинуватили в належності до ОУН, дванадцять чоловік — у причетності до вбивств Бачинського та Івана Бабія, плануванні вбивств Антона Крушельницького, Владислава Коссобуцзького, Генрика Юзевського, Олексія Майлова (співробітника радянського консульства у Львові), вбивства учня сьомого класу української середньої школи Королишина, а також у закладанні вибухового пристрою до редакції газети «Праця». Захищали членів ОУН адвокати Варшавського процесу, а також Степан Шухевич, Семен Шевчук, Пилип Евін і Володимир Загайкевич (іл. ЮЗ)[587]. У зв’язку з тим, що процес тривав у Львові, обвинуваченим та їхнім адвокатам дозволили використовувати українську мову. Скориставшись такою перевагою, деякі з обвинувачених давали значно докладніші свідчення і ставили запитання свідкам. Найбільш промовисто та нетерпляче за всіх говорив Бандера.
Будівля на львівській вулиці Баторія, де тривав процес, перебувала під посиленою охороною поліції. До зали суду за спеціальними перепустками допустили близько 70 людей. Останнім обвинуваченим, який увійшов до зали суду незадовго до початку засідання, був Бандера. Щойно він увійшов, відразу продемонстрував фашистський салют: підняв випростану праву руку і крикнув «Слава!» (чи «Слава Україні!»). Всі підсудні відповіли йому відповідним чином[588]. Незабаром після цього вчинку жестом розпочався суд[589].
Усі звинувачені заявили голові Дисевичу, що є українцями за національністю і, за винятком православної Свєнціцької, греко-католиками за віросповіданням. Мало того, Бандера, Мащак, Спольський, Янів і Стецько заявили, що вони мають українське громадянство. Макарушка заявив, що він «по суті український громадянин, але тимчасово польський». Коли голова повідомив звинуваченим, що української держави не існує, і запитав їх, чи хочуть вони зареєструвати своє громадянство як «радянський українець», вони відповіли, що вони аж ніяк не радянські.
На початку засідання обвинувачені знову заявили, що до них під час допитів застосовували тортури. Зокрема, Спольський сказав: перш ніж відповідати на будь-які запитання, він хотів повідомити, що поліція «приковувала його ланцюгами, душила його за шию, скручувала йому руки і била ногами». Стецько також заявив, що і його заковували в кайдани. На запитання, чи призивали його до війська, Бандера відповів: «Так, в українську військову організацію». Стецько, Мащак і Бандера вимагали, щоб голова зачитав акт обвинувачення українською мовою. їхню вимогу відхилили на тій підставі, що раніше вони не зверталися з таким проханням, а тепер організовувати переклад занадто пізно[590].
До суду Бандера, Янів, Стецько, Макарушка і Пашкевич вирішили, що всі обвинувачені повинні визнати свої правопорушення та пояснити, що вони вчинили їх через складну ситуацію, у якій опинився український народ у польській державі[591].
Янів, який виступав на третій день (27 травня 1936 р.), спробував застосувати цей план і розпочав з полеміки: у відповідь на заяву голови про те, що його звинувачують у належності до ОУН, Янів відповів, що його звинувачують тільки «на основі суб’єктивних фактів і “неофіційного” волевиявлення української народу»[592].
Стецько, якого допитували того ж дня, відповідав так само. На початку своєї промови він пояснював, чому є членом ОУН та має українське громадянство. Він заявив, що під час допитів зізнався в належності до ОУН, оскільки його катували протягом трьох днів. Обвинувачений також сказав, що вступив до ОУН, бо «в даний момент обов’язок кожного українця — сприяти утворенню незалежної української держави». Цю заяву перервав прокурор. Адвокат Старосольський заявив, що, оскільки Стецька звинувачують у спробі відокремити частину території від польської держави, він повинен мати змогу пояснити, чому він хотів це зробити. Прокурор відповів, що Стецько прагнув цього, бо він належав до ОУН, і більше пояснень не треба[593].
У своему виступі Стецько використав слова «Західна Україна», після чого голова відразу попередив, що викине його геть з суду, якщо він зробить це знову. Потім Стецько спробував пояснити, чому ОУН вдалася до антишкільної акції й чому вона обрала революційний шлях, але голова знову перервав його. Потім він запитав Стецька, чи воює ОУН проти СРСР. Коли Стецько заявив, що боротьба «на Сході України точиться так само, як тут», голова наказав вивести його з зали суду. Біля виходу Стецько повернувся до публіки, підняв праву руку і крикнув: «Слава Україні!». Оскільки це був уже третій випадок демонстраційного акту в суді, прокурор попросив вивести із судової зали журналістів та інших спостерігачів. Адвокати захисту висловили протест, але суд його відхилив і попередив обвинувачених: якщо це станеться знову, то суд перегляне це питання та посилить обмежувальні заходи. За демонстрацію фашистського жесту Стецька покарали добою в карцері[594]. Наступним відповідачем був Івасик. Його свідчення в залі суду відрізнялися від зізнань під час допитів, що він пояснив застосуванням насильства: йому довелося сидіти на стільці дев’ять днів і вісім ночей. Голова заявив, що, навіть за умови отримання доказів із застосуванням сили, ці докази можуть взяти до уваги, бо вони не обов’язково є неправдивими (ця заява була очевидним схваленням порушення етики допиту). Далі він дозволив собі порівняти допитувачів з батьком, який б’є свою дитину за те, що та нашкодила й не хоче в цьому зізнаватися[595]. Після голови виступив прокурор Юліуш Прахтель-Морав’янський, який поставив Івасику кілька докладних запитань про катування. З відповідей Івасика стало зрозуміло, що його обвинувачення у застосуванні сили, швидше за все, перебільшені. Утім, прокурор не дійшов суті цього питання, як це робив Желенський з кожним таким твердженням на Варшавському процесі[596].
