Інститут бунчукових товаришів до складу якого входили вихідці зі
спадкових козацьких фамілій, чимало з яких мали шляхетське коріння, очевидно
почав формуватися за часів правління І.Самойловича. З 1685 р. маємо перший
364 Панашенко В. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині //Істину встановлює суд історії: Збірник на пошану Ф.П.Шевченка. — К., 2004. — Т.2. — С. 303-304.
365 Її ж. Бунчукові товариші //Київська старовина. — 1997. — №5. — С.24-40; її ж. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині. — С. 291-347; її ж. Значкові товариші //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип.7. — С. 165-173.
366 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С.547.
156
збережений до нашого часу універсал-пожалування знатному військовому
товаришу Полтавського полку П.Левенцю, котрий, у стандартний спосіб
посилаючись на практику «антецессоровъ наших покойних гетмановъ Войска
Запорожского», дозволяє судити про правовий статус і обов’язки бунчукових.
І.Кривошея, коментуючи цей документ, а також низку хронологічно пізніших
актів, цілком справедливо твердить про те, що в цей період ще важко говорити
про складання інституту бунчукового товариства367. За гетьманування Мазепи
бунчукове товариство вже доволі виразно викристалізувалося в конгломераті
інших гетьманських протекціантів (чинів гетьманського двору, дворян та інших
військово-служилих категорій)368.
Склад бунчукового товариства, судячи з усього, не підлягав ротації, на
відміну від придворних чинів, їх привілейований статус і земельні маєтності
підтверджувався наступними гетьманами. Землеволодіння бунчукових товаришів
носило приватний дідичний (спадковий) характер і не передбачало надань «на
ранг». Таким чином, цей інститут вже на початку XVIII ст. набув характер
почесного рангу для представників козацької знаті. Найбільш сталу категорію
бунчукових товаришів у цей час становили старшинські роди трьох полків —
Ніжинського, Стародубського та Чернігівського 369. Це видається досить
симптоматичним з огляду на те, що в саме цих регіонах збереглися досить
потужні анклави руської православної шляхти, котрі в ході Хмельниччини
швидко інтегрувалися в середовище козацької старшини й з часом обійняли
керівні посади в Гетьманщині. Оформлення бунчукового товариства в окрему
привілейовану спільноту старшин без урядів й юридичне закріплення її як рангу,
відбулося за гетьманства Скоропадського, коли почали вестися компути
бунчукових, а старшинам видаватися відповідні універсали370. Престиж
367 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.115-116.
368 Там само. — С. 117-118.
369 Там само. — С. 142.
370 Там само. — С. 120-123.
157
посідання титулу бунчукового товариша добре демонструє тенденція до
збільшення їх кількості. В період з 1718 по 1732 рр., котрий досить ретельно
задокументований переписами й ревізіями товариства, його чисельність зросла
майже вдвічі 371. Динаміка росту цієї спільноти корелюється не так із
розширенням потреб адміністративного чи військового управління, як періодами
роздачі титулів новообраними гетьманами372. Так, після елекцій Д.Апостола та
К.Розумовського кількість бунчукових різко зростала з 130-140 осіб до 200-220,
причому щонайменше третина з них отримувала чин в першому поколінні 373.
Таким чином, інститут виконував не лише функцію інтеграції старої знаті, але й
кооптації в її ряди нових сімейств374.
Статистичний аналіз компутів і «сказок» бунчукових товаришів 20-70-х рр.
XVIII ст., проведений І.Кривошеєю, свідчить, що принаймні до другої половини
століття, це були переважно функції військового управління. Зокрема, бунчукові
товариші виконували обов'язки адьютантів при гетьманах, генеральних
старшинах і полковниках, а також російських генералах і штаб-офіцерах. Їхня
служба носила характер адьютантських чергувань, прийнятих у регулярній армії,
для яких мали бути складені спеціальні графіки із веденням журналів обліку
документів, відряджень, «комиссий и экспедиций». Ще однією характерною
сферою служби бунчукових було командування і супровід обозів, допоміжних
контингентів козаків і посполитих, роздача жалування, нагляд над інженерними
та ремонтними роботами, виконанням державних повинностей у воєнний час.
Натомість, власне командні посади надавалися їм вкрай рідко — це могло бути
371 Там само. — С. 137, 435. ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.17000. — Арк.76-94.
372 Сокирко О. Козацький Марс. — С.259-260.
373 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.137-138, 141; Панашенко В. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині. — С. 295.
374 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 142.
158
командування козацькими відділами на форпостах, ще рідше — наказне
сотництво або полковництво375.
Ґрунтовний аналіз І.Кривошеєю розпорядчих актів і службових кар’єр
представників бунчукового товариства засвідчив, що вони мали численні
компетенції саме у війську. У їхній службі домінували доручення військового
характеру: відправлення “наказничества” на місці генеральних старшин і
полковників, ад’ютантська служба при генеральних старшинах і російських
воєначальниках, супровід і охорона гетьманів, вищого командування, мобілізація
козацького війська, командування форпостами, окремими відділами,
інспектування стану фортифікацій, виконання квартирмейстерської служби
(супровід козацьких і російських частин до районів квартирування, в походах,
доставлення продовольства, зброї та боєприпасів тощо)376. Бунчукові
здебільшого мали добру домашню, або й академічну освіту, що найкраще
відповідала потребам військового управління. До того ж, доволі високе й
стабільне матеріальне становище дозволяло довгий час відбувати службу
“своекоштно”, в оічкуванні високих кар’єрних призначень. Натомість, в
наступний період значно зросла кількість доручень в судово-адміністративній та
канцелярській сферах, що виглядає цілком логічним з огляду на дедалі щільнішу
інтеграцію цієї групи у соціальну верхівку Гетьманщини. Більшість бунчукових
товаришів цього часу була представниками тих родів, котрі упродовж кількох
поколінь нажили значні статки й спадково тримали уряди у вищій і середній
ланках службової ієрархії, ведучи спосіб життя, гідний верхівки.
Менш почесною, але з більш широкими військовими обов’язками, була
служба значкового товариства. За підрахунками І.Кривошеї, дійсну військову
службу відбували до 60% всіх значкових. Ця категорія старшин без урядів, яка
походила з менш іменитих і заможних родин, масово залучалася до всіх заходів
низового військового управління. Походження та юридичну сутність уряду
375 Там само. — С. 164-172.
376 Там само. — С.167-172.
159
пояснює етимологія його назви — «служити під значком», означало, «ходити» під
полковими клейнодами, головним з яких була полкова корогва (прапор) та
значок. У воєнних реаліях того часу це передбачало буквальну присутність при
командирі полку — полковнику та його почті 377. Перше відоме надання чину
значкового товариша датується 1698 р. — це універсал стародубського
полковника М.Миклашевського колишньому новгород-свіерському сотнику
К.Мартиновичу, згідно якого останній мав відбувати військову службу не в
складі сотні, а під полковницьким значком; Мартинович долучався до протекції
полковника й увільнявся від послуху місцевому сотнику. Таким чином, механізм
надання чину та сутність пов’язаних із ним привілеїв були фактично аналогом
чину бунчукового, лише із різницею в ієрархічному поверсі. Надання чину могло
бути індивідуальним, або ж для декількох представників роду одночасно,
причому в другій половині XVIII ст. спостерігаємо чимало випадків, коли він
передається в спадщину від батька до сина 378.
Значкові товариші виступали виконавцями доручень особисто
полковників, а вже в другу чергу полкових правлінь. Частина з них, що ближче
стояла до своїх патронів, виконувала адьютантські доручення, решта ж
задіювалася в управлінні полком та різноманітних воєнних приготуваннях: при
мобілізаціях козаків, зборі, закупках і транспортуванні тяглової сили (коней,
волів), провіанту та боєприпасів, організації фортифікаційних робіт, ремонті
військових комунікацій379. Цікаво також, що кількісне зростання цієї групи
протягом XVIII ст. чітко корелюється із війнами, в яких доводилося брати участь
гетьманській армії380. По суті, на їхні плечі лягала вся чорнова робота по
щоденному забезпеченню війська всім необхідним. Натомість, наділення
377 Там само. — С. 179-180; її ж. Польський інститут «товаришів хоругв» і запорозька традиція другої половини XVI — першої половини XVII століть як чинники формування неурядової старшини козацької держави. — С. 29.
378 Панашенко В. Значкові товариші. — С.166.
379 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 201-206.
380 Там само. — С. 202-203.
160
значкових самостійними командними функціями спостерігалося значно рідше. За
таких умов, безоплатна служба з перспективи отримання посади була під силу
лише тим товаришам, котрі володіли хоча б середніми статками. Водночас, як
свідчить статистика, більшість з них мала у своєму розпорядженні від 5 до 20
посполитих або підсусідських дворів, що було явно замало 381. Часто розорення й
зубожіння, спричинені службою, спонукали до “випису” з лав значкових, або ж
відверте нехтування службою.
Саме привілейованість статусу значкового, а не збільшення в них потреби
у війську, було причиною постійного зростання їхньої чисельності 382. Починаючи
з середини 20-х рр. XVIII ст., чисельність значкових товаришів стабільно
зростала383. У 1763 р. сумарна кількість значкових товаришів, враховуючи тих,
що вийшли у відставку, становила 654 чол.384. Петербург в цій тенденції, схоже,
вбачав «умаление» козацької служби, тому імператорським указом від 8 сепрня
1734 р. кількість значкових в кожному полку було обмежено до 30-50 осіб
(пропорційно до кількості рядових козаків), а надання чину вилучено з
монопольної компетенції полковників і поставлено під контроль Генеральної
канцелярії 385. Відтепер вивищення в ранг значкового мало відбуватися після
службової атестації кандидата й лише за наявності вакансії. Щоправда, аналіз
конкретних призначень свідчить, що полковники часто не дотримувалися цього
порядку, «виводячи в чини» потрібних їм людей386. Служба значкового товариша
могла бути привабливою переважно для козаків з числа полковницької
клієнтели, яких не переобтяжували дріб’язковими дорученнями й частими
381 Там само. — С. 196-197.
382 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.474-475 (Додаток 5, Таб.№1).
