Усунення Кантеміра і повернення Буджака до складу Кримського ханства вже не могло відіграти ситуацію у зворотному напрямку. Головним результатом подій 1620—1630-х років стала небувала раніше концентрація ногайців у Північно-Західному Причорномор’ї. У цьому регіоні пасовищних площ було замало для того, щоби забезпечити повноцінне кочування такої великої кількості кочовиків. Розширювати пасовищний фонд було неможливо через запорожців, які оволоділи значним степовим масивом між Південним Бугом, Дніпром і Доном, перетворивши його на вкрай незручний для кочування. До того ж під час міграції ногайці втрачали багато худоби і тому не завжди були готові відновити свій звичайний спосіб життя, часто осідали в стаціонарних поселеннях. Скупчені в Буджаку під час затяжної війни, вони прилаштувалися жити переважно за рахунок воєнної здобичі, а заборона такої з настанням миру створювала потенційну загрозу нових конфліктів. Тож кримські хани відтепер стали заручниками війни; без ведення широкомасштабних воєнних дій проти якоїсь сусідньої держави вони не могли впоратися з цією масою, вибитою з розміреного плину життя на своїй батьківщині, а тому неспокійною і непевною у своєму підданстві щодо Криму. Якщо раніше Гіреї збирали під своєю владою кочовиків для того, щоби бути спроможними вести війни з сильними сусідами, то тепер вони мусили вести ці війни, аби зберегти саму цю владу. Заколот ногайців відтоді був для Гіреїв страшнішим за гнів Османів. Засіб перетворився на самоціль.
З цієї причини кримський хан Іслам III Герей 1648 року підтримав збройний виступ Богдана Хмельницького, попри дорікання Порти. З приводу того султанські посланці отримали таку відповідь одного ханського урядовця: «У нас є понад сто тисяч татар, у яких немає можливості займатися ані землеробством, ані торгівлею. Якби вони не воювали, то звідки мали б засоби для прожиття?» Участь кримських ханів у боротьбі за Україну та Угорщину дозволила їм аж до кінця XVII століття чинити систематичне пограбування величезної землеробської території і тому успішно керувати великою масою ногайців. Хоча в цей період не обійшлося без упорядкування управління Буджаком. До 1663 року правителі Бахчисараю примусили до осілості основну частину буджаківців і створили в цьому регіоні постійну адміністрацію на чолі з ханським яли-агаси («намісник побережжя»), що мав резиденцію в селищі Ханкишла (тепер с. Удобне Білгород-Дністровського району Одеської області); дещо пізніше «лінією Халіл-паші» розмежували Буджак і Молдову. Проте осілість буджаківців не виключала їх частого використання у війнах Османської імперії, особливо в період виснажливої боротьби зі Священною Лігою (1684—1699), у яку об’єдналися Священна Римська (Австрійська) імперія, Річ Посполита, Венеція та після 1686 року Московія.
Війна зі Священною Лігою закінчилася поразкою Османської імперії та укладенням Карловицького мирного договору в 1699 році. Виголошені на Карловицькому конгресі умови мирного співіснування християнських держав з Османською імперією передбачили існування стабільних та чітко позначених у документах кордонів, припинення набігів, створення комісій для розслідування випадків порушення кордонів, вбивств, взяття в полон і грабунків, що сталися в результаті незаконних набігів, відповідальність винних у їх вчиненні, способи відшкодування збитків. Всі ці інструменти, вироблені європейською дипломатією, були запозичені Московією і викладені в її договорі з Османською імперією, підписаному в Стамбулі 1700 року. На виконання договірних зобов’язань 1703 року відбулося розмежування володінь Речі Посполитої та Османської імперії, османо-російський кордон був уперше прокладений у 1704—1705 роках.
Для зосереджених у Кримському ханстві ногайців запровадження стабільного кордону означало негайну відмову від набігів, а також зростання контролю з боку сюзерена. На це вони відповіли серією повстань і самовільних нападів на землі сусідніх держав, що майже без перерви чинили впродовж першої четверті XVIII століття. Однак Османи, побоюючись посилення розладу у своїй імперії, намагалися уникати того, щоб їхні прикордонні підданці спровокували нові війни європейськими державами. Порта діяла відповідно до взятих на себе зобов’язань, придушуючи ногайські повстання та караючи порушників кордону. Хоч упродовж того часу кордони були далекими від стабільності, війна на порубіжжі втратила колишній спонтанний характер. Її оголошення та закінчення потребували дипломатичної підготовки, під час якої доведення вини супротивника впливало на його міжнародну ізоляцію.
Прикордоння Російської імперії тоді теж лихоманило з тих само причин. З розколотої усобицею Калмикії 1724 року вийшли на Кубань єдисанські та джембуйлуцькі ногайці. Їх спробував використати як збройну силу фактичний правитель Кубані Вахти Герей-султан, прагнучи здобути ханський престол. Та чинному ханові Менглі Гірею II вдалося відділити від нього ногайців та вигнати його на Кавказ. Близько 40 тисяч сімей нових ногайських мігрантів були розміщені на землях Війська Запорозького, яке з 1711 року перебувало у підданстві Кримського ханства. Це спричинило гострий конфлікт між ногайцями і запорожцями, який став одним із чинників повернення Війська Запорозького до російського підданства і склав окремий сюжет в османо-російській війні 1735—1739 років.
Білградський мирний договір 1739 року значною мірою реалізував декларації Карловицького конгресу. Відтепер на степовому порубіжжі зусиллями османських та російських представників вибудовувався більш дійовий механізм військово-адміністративного контролю кордонів та протидії набігам. Чітка фіксація підданства прикордонного населення унеможливила його самопливні міграції за кордон. Майже щорічні прикордонні комісії під головуванням російських та турецьких представників розглядали кожен випадок ускладнення взаємин між населенням порубіжжя та особливу увагу приділяли відшкодуванню збитків.
Під посиленим тиском Порти правителі Криму мусили формувати постійні представництва своєї влади серед ногайців з метою нагляду за ними. Як уже йшлося вище, вперше ханська адміністрація (яли-агаси) була запроваджена в Буджаку в другій половині XVII століття. Під час воєнних дій до буджаківців надсилали військового командира з числа Гіреїв — сераскер-султана (султанами в Криму називали всіх чоловіків на прізвище Гіреї, які ще не були ханами). Після 1739 року буджацький сераскер отримав і функції цивільного управління, включаючи і збирання податків. Його влада поширювалася також і на єдисанців, яким було призначено кочувати в степовому межиріччі Дністра та Південного Бугу. Хоч 1753 року єдисанцям призначили окремого сераскера, буджацький сераскер продовжував контролювати їх, спираючись на управлінський апарат, облаштований у Ханкишлі.
Через прискіпування буджацького сераскера з приводу податків та відшкодування збитків запорожцям єдисанці 1758 року підняли повстання. Спільно з буджаківцями вони домоглися від Порти призначення на ханський престол Крим Гірея. Він пообіцяв ногайцям повернути давню волю — звільнити від податків, відновити набіги на російські володіння та навіть повісити свою нагайку на воротах Петербурга. Однак, здобувши ханський престол, лише посилив податковий тиск і адміністративний контроль з метою протидії набігам. З метою нагляду за своїми підданцями та прикордонними справами Крим Герей розмістив свою літню резиденцію в молдавському місті Каушани. Його постійні пересування між Бахчисараєм і Каушанами супроводжувалися інспектуванням своїх степових підданців. З метою посилення кордону з боку Запорозької Січі цей діяльний хан переселив з Буджака єдичкульців на лівий берег Дніпра, від гирла річки Кінська до його пониззя, і призначив до них окремого сераскера. Крім того, він поновив укріплення Перекопу, поклавши повинності на його утримання на джембуйлуківців, оселених у Перекопському степу. Ця група ногайців підпорядковувалася op-бею, ханському управителю Перекопу, відповідальному за пропуск кримських підданних та іноземців через Ор-Капи.
Таким чином, Буджацька, Єдисанська, Єдичкульська і Джем-буйлуцька ногайські орди, часто хибно описувані в літературі як такі, що здавна з’явилися в Кримському ханстві та буцім незмінно займали ці території, значною мірою є результатом діяльності кримських ханів після 1739 року, переважно — Крим Гірея за часів його першого правління (1758—1764).
У російській історичній літературі усталився ідеологічно зверстаний погляд на те, що так звані «татарські набіги» без перерви плюндрували «Русь», починаючи від Батиєвої навали і закінчуючи «останнім набігом Крим Гірея» 1769 року. Це один із головних російських імперських міфів, який, по-перше, стверджує те, що Московія разом з «шапкою Мономаха» успадкувала від Київської Русі ще й її ворогів — «ординців». По-друге, боротьба з «татарами» подається як «історична місія» збирання та захисту «єдиного руського народу». Це твердження лукаво підтасовує поняття. Адже саме Золота Орда підняла з історичного захолустя нічим не примітне Московське князівство, вивищила його над руськими великими княжіннями з метою їхнього послаблення й тримання в покорі; саме вона завела потоки данини з Русі до Москви, використовуючи її як «колекторську фірму». Московські князі нічого не робили для протидії золотоординцям, а лише тихцем клали до своєї калити частину зібраної для них данини й боягузливо позирали в степ, чекаючи, коли те неправедно зібране багатство можна було б лишити собі. І тільки після Темірланових погромів Золотої Орди та остаточного її знищення Менглі Гіреєм 1502 року знахабнілий князь московський своєю туго набитою калитою поодинці перебив слабші за себе Казанське, Астраханське й Сибірське ханства та підступно розколов Ногайську Орду. Звісно, все це мало незугарний вигляд, і тому колишній золотоординський агент-колектор мав багато викласти з тієї калити на золочення церковних куполів і написання книжок для виправдання своєї, за висловом Васілія Ключевського, «набожно-трусливой... московской совести».
Третя змістова складова того твердження кидає густу тінь на причину «татарських набігів» як явища, котре нічого спільного не має з походами армії Бату-хана, високоорганізованої та оснащеної найтехнологічнішою зброєю свого часу. Після руйнування степових держав Московією в середині XVI століття величезна маса кочового люду опинилася в стані хаотичного блукання, на узбіччі соціального життя. Ретельна регуляція використання пасовищ та інших ресурсів степу, чітка улусна система з її стійкими соціальними зв’язками та політичними зобов’язаннями кожного кочового колективу, безпечний степ і розвинена інфраструктура караванної торгівлі як основа процвітання степових міст — все те, що в часи Золотої Орди було гарно впорядковане і за Ногайської Орди ще трималося певного ладу, відтепер лишилося в минулому. Спричинений Москвою хаос добре помстився їй після згасання династії Івана Калити, у так зване «Смутное время». Ногайці тоді вздовж і впоперек грабували Московщину кілька років поспіль та перетворили всю Рязанську землю на своє пасовище.
