Щойно довідавшись про виступ української армії, трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці на чолі 30 тисяч вояків також вирушив у напрямку польського кордону. Утім, для угорців справи відразу якось не заладились... Незважаючи на зимову пору, у Карпатах пройшли потужні зливи, і рух військ, обтяжених обозом, став вельми важким, а нерідко й просто небезпечним. Зокрема, під час форсування Тиси крига проламилась, і чимало жовнірів пішло під лід. Разом з ними було втрачено й частину артилерії. За декілька днів по тому вдарили вже давно небачені у цих краях сильні морози. По цьому випало чимало снігу. «Здавалось, що саме небо заприсяглось із Польщею супроти Ракоці», — зауважував польський дослідник Людвіг Кубаля.
Крім випробувань кліматичних, на князя посилився дипломатичний тиск. П'ятнадцятого січня до Ракоці прибув посланець російського царя з вимогою негайно припинити похід, якщо князь бажає й надалі жити в мирі з Олексієм Михайловичем. На що Дьєрдь II відповів: «Приязнь московська мені дуже дорога, але не настільки, аби взамін за неї мав би віддавати королівство!» Підбадьорюючи ж власних вояків, князь запевнював: «Сміливим Марс допомагає... бачить Бог наше серце, і тому маємо надію на його допомогу». Рішучості правителю додавала й присутність у Семиградді (як ще називали в джерелах Трансільванію) української делегації на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним. Коли в присутності козацьких послів княгиня Ракоці впала в розпач від непевності наслідків походу на Польщу, вони її підбадьорювали такими словами: «Не печальтесь, ми йдемо разом з князем і скоро вітатимемо Вас у Варшаві, як королеву польську!»
Доволі значні випробування на шляху до Польщі терпіли й українські козаки, яким також довелось долати і глибокі сніги, і пекучі морози. По тому морози поступилися місцем відлизі, а з неба полив рясний дощ. Приготовлені для походу сани стали непридатними для продовження подорожі, отож довелося терміново лагодити вози. Урешті-решт на початку лютого поблизу Перемишля українська армія таки об'єдналась з військами Дьєрдя II Ракоці. Упродовж лютого під ударами союзників упали Ярослав, Пшеворськ, Ланцут, Стрий.
І вже тоді між українцями й угорцями пробігла перша чорна кішка. Справа в тому, що зі Стрия князь вирядив частину війська до Львова, сподіваючись не стільки силою зброї, скільки силою переконання взяти місто під свою владу. Мешканцям Львова було адресовано заклики приєднуватися до потуги трансільванського князя, спільно з котрим перебувають і «потуги шведська, козацька, мультянська та волоська», та вступати до його війська. Довідавшись про агітацію Ракоці на західноукраїнських землях, Жданович терміново сповістив про неї Хмельницького. У відповідь на це Богдан 9 березня видав універсал магістрату Львова, інформуючи львів'ян про мету перебування військ раднотських союзників на галицьких землях та заспокоюючи їх, а до того ж застерігаючи від переходу під владу трансільванського князя чи шведського короля. Не факт, що агітація Хмельницького якось вплинула на рішимість львів'ян боронити своє місто, але брами перед трансільванськими військами Львів не відкрив. Так само встояв і Самбір, і Перемишль.
Із Галичини союзники рушили до Кракова. Дорогою українсько-трансільванська армія здобула ще цілу низку містечок, сіл. Причому тріумфально йдучи на давню польську столицю, угорські й українські війська, крім військової звитяги, демонстрували неабияку жорстокість, спалюючи й плюндруючи на своєму шляху міста, села, кляштори й костели. Пояснення такої поведінки козаків могло бути лише одне: надто свіжими залишались у пам'яті звірства коронних жовнірів на Брацлавщині взимку та навесні 1655 р.
Вісімнадцятого березня союзники здобули Краків. Власне, здобувати столицю Малопольщі збройною рукою не було потреби, оскільки з осені 1655 р. місто перебувало в руках шведів. Тепер же шведський генерал Пауль Віртз, котрий командував Краківською залогою, передав місто — як це було передбачено умовами Раднотської угоди — Дьєрдю II. З давньої столиці Польського королівства шлях союзників проліг у напрямку Замостя, Любліна й Бересті, де й відбулось об'єднання з головними шведськими силами. Далі об'єднані сили швидким маршем здобули Люблін, Подлодов, Мінськ, Венгерув і Городок. Третього травня практично без опору перед союзниками капітулювала залога Бересті.
Здобувши Берестя й округу, які Хмельницький планував долучити до своєї держави, козаки Ждановича на заклик шведського короля, тим не менше, покинули регіон і попрямували на Варшаву. На марші від Берестя до Варшави дедалі очевиднішою ставала обопільна недовіра союзників один до одного: князь Ракоці не бажав слухняно виконувати накази шведського короля, натомість намагався застерегти за собою зверхнє становище по відношенню до козацької старшини, а це неабияк дратувало наказного гетьмана Ждановича та його командирів. Тим часом король Данії та Норвегії Фредерик III, використовуючи зайнятість шведського короля у воєнних акціях на польських землях, атакував свого одвічного ворога на землях Бременського князівства. Після цього Карлу X Ґуставу більше нічого не залишалося, як на чолі частини військ йти на Данію, передавши командування над рештою війська генералу Ґуставу Отто Штенбоку. Утім, навіть ослабленим цим маневром раднотським союзникам вдалося спромогтися на черговий успіх. Подолавши майже 300 кілометрів, 4 червня 1657 р. шведсько-трансільвансько-українські війська оточили столицю Корони Польської, а вже за три дні, 7 червня, варшавський гарнізон капітулював.
Взяття Варшави стало найбільшим військовим тріумфом козаків у цій кампанії. Проте, як виявилось уже незабаром, був цей тріумф останнім на цій війні.
Білорусь у складі Української держави
Раніше ми вже розповідали про те, як українські козаки на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком, прийшовши влітку 1654 р. на землі Південно-Східної Білорусі, за короткий час досягли значних військових успіхів, намагаючись по гарячих слідах закріпити далекосяжними політичними акціями завойовані терени до складу Козацької держави. Під час облоги Старого Бихова Золотаренко отримав смертельну рану, і в грудні 1655 р. його не стало. Смерть гетьмана збіглася в часі з важливими змінами в регіоні. На кінець року в Москві визрівають привабливі — але, як засвідчила практика, цілком ефемерні — плани приєднати Велике князівство Литовське, у тому числі й Білорусь, обравши царя або його спадкоємця великим князем литовським. У контексті нового політичного курсу російського керівництва ситуацію в регіоні було тимчасово стабілізовано, бойові дії припинено. Як наслідок, у Москви відпадає потреба у військовій присутності українських військ у Білорусі.
Ось за таких умов у січні 1656 р. Хмельницький ініціює проведення в Чигирині старшинських нарад, на яких обговорюють проблеми зовнішньополітичної орієнтації Української держави в умовах Віленських домовленостей, а також ставлення до білоруського питання. Як наслідок, 29 січня Хмельницький призначає свого зятя Івана Нечая (молодшого брата широковідомого в козацькій Україні та поза її межами полковника брацлавського Данила Нечая) «нам і всьому Війську нашому зичливого и в ділах лицарських взятого от боку нашого» на полковництво в «Білую Русь до Могильова, Чаусова, Новобихова и Гомеля й інших міст, містечок і сіл там же знайдуючихся». Тобто на відміну від Золотаренка, який мав титул наказного гетьмана — іншими словами, начальника над козаками, що вирушили в похід, — Нечай отримує звання полковника білоруського, що засвідчило передовсім адміністративний характер його повноважень. Про територіальні межі, на які поширювалась влада білоруського полковника, довідуємось зі скарги, поданої Хмельницькому сотниками «полку Нечаєвого, полковника чичерськогоу чауського, чириківського та інших городов» на кривди, заподіяні могильовським воєводою. У ній вказувалось на існування в Південно-Східній Білорусі таких козацьких сотень: трьох Могильовських, Чауської, Горської, Заболотської, Богородицької, Акуменської, Городецької, Святоозерської, Слизької, Уланівської, Рогозинської, Білявицької, Чериківської, Вербіжицької, Пропойської, Заозерської, Чичерицької, Межевської і Смолицької.
Отримавши повноваження білоруського полковника, Нечай діє швидко та рішуче. Насамперед він припиняє виведення українських залог із Могильовського повіту, звідки російське командування почало витісняти їх після смерті Золотаренка. Навіть більше, силою змушує царські війська покинути підвладні йому території. І вже в січні 1656 р. царські воєводи інформують Москву, що «по присылке полковника Йвана Нечая» козаки з Кричева та Чаусів нападають на шляхетські маєтності й царських ратних людей, б'ють їх, грабують і чинять «всякое разоренье». Крім того, воєводи скаржились, полковник заохочує місцеве населення до покозачення, через що «многие места запустели». Могильовський воєвода бідкався, що Нечай витіснив із Могильовського повіту всі російські залоги, після чого розмістив там своїх козаків, зволівши місцевому населенню не виконувати жодних наказів царських воєвод. Смоленський воєвода в свою чергу доносив, що козацький полковник відмовляється вивести свої залоги з Мстиславського, Горського, Дубровенського, Шкловського та Копинського повітів.
Діяльність Нечая в Білорусі, зрозуміло, викликає неабияку тривогу в Москві. Особливе роздратування царського уряду спричинила заява козацького полковника щодо його «пановання» в Білій Русі. При перекладі «з білоруского письма» фразу було трансформовано в «государствование», і Москва розцінила таку лексему як виклик владі царя, адже «на всей Великой и Малой и Белой Руси, — як було сказано в грамоті Олексія Михайловича, — по милости Божей государствуем и пишимся государем мы, великий государ».
Тим часом ситуація в Білорусі об'єктивно сприяла зміцненню тут симпатій до козацтва. Справа в тому, що вже на початку бойових операцій у Білорусі, 30 липня 1654 р. цар законодавчо санкціонував переведення захоплених на Литовсько-Білоруському фронті полонених у підданство до російських поміщиків. Роком пізніше патріарх Московський Никон писав про намір царя поселити на своїх обезлюднених ще в так звану Смуту російських землях аж 300 тисяч полонених білорусів. І справді узаконене полювання на людей у Білорусі в цей час набрало таких неймовірних масштабів, що, скажімо, один тільки воєвода Роман Бабарикін у містечку Білому (до слова, розташованому не на католицькій чи уніатській, а на переважно православній Смоленщині!) взяв «с посаду к себе неволею ж семей з двадцать, а проголовно будет с женами и з детьми блиско за двести человек». Жвава торгівля живим товаром сприяла формуванню певного прейскуранта цін. Так, згідно з інформацією історичних джерел, вартість захопленого царськими ратниками білоруського селянина чи міщанина коливалася від 3 до 5 рублів.
Жорсткий окупаційний режим російських військ у Білорусі, насильницьке переселення місцевих селян і ремісників до Росії, примусові реквізиції та розорення господарства краю викликали тут поширення антимосковських настроїв, активізацію партизанського руху (його учасників воєводи називали «шишами», «ворогами», «изменниками»).
