Ружицький планував почати повстання у Волинській губернії (переважно в її північній частині) 8 травня, і в цьому напрямку 7 травня (25 квітня) 1863 р. було відправлено з Києва кілька груп під загальним керівництвом капітана В. Рудницького.
Щоб привернути на свій бік селянство, повстанці проголосили так звану «Золоту грамоту», у якій обіцяли, що у власність селян довічно та без жодної оплати переходять орні землі та майно, за які зараз селяни мали сплачувати чинш чи відробляти панам. Селяни сприйняли цю відозву по-різному. У низці місць українські селяни прихильно ставилися до повстанців. Так, у селі Насташка Васильківського повіту їх зустрічали хлібом-сіллю, а в селі Великополовецьке того ж повіту, Гуровець Бердичівського повіту та в деяких інших селах вступали до повстанських загонів і разом із польськими патріотами мужньо билися з царськими військами; Часом селяни сприймали заклики повстанців вороже, не вірячи їм. Траплялися навіть напади на повстанців, що зачитували селянам «грамоти». Найбільша така трагедія сталася в селі Соловіївка 9 травня (27 квітня) 1863 р. Невеликий загін з 21 особи, що протягом трьох днів їздив селами, зачитуючи «Золоту грамоту», був оточений кількома сотнями озброєних селян та знищений. Уціліло лише 9 поранених, яких селяни передали поліції. За словами польського історика (і учасника антикомуністичного підпілля після Другої світової війни) Павла Ясениці, «український люд боровся з повстанням не тому, що воно було польським, а тому, що він вважав його панським».
На цій ненависті українського селянства до польських панів зіграв царський уряд. Згідно з наказом Київського генерал-губернатора з-поміж офіцерів Київського військового округу (що охоплював три правобережні губернії, Київську, Подільську та Волинську) було призначено начальників загонів сільської озброєної варти. Начальником у межах Заславського повіту був призначений поручник 8-ї артилерійської бригади Картамишев. Окрім Заславського повіту, військові начальники для сільської варти призначені були: в Житомирському повіті — підпоручник Нікольський, у Новоград-Волинському — поручник Валуєв та в Острозькому — капітан Авксентьев. До обов’язків цих офіцерів входило завжди мати точні свідчення про кількість сільської варти; особисто перевіряти її в місцях перебування; знати про можливі зміни в чисельному складі варти. Самі ж вартові обирали з-поміж себе так званих десяцьких та соцьких. У свою чергу, офіцер мав визначити, чи є здібними обрані на керівництво і чи благонадійні вони; коли в нього з’являлися сумніви, він повинен був вимагати перевиборів. Начальники-офіцери повинні були постійно перебувати в повітових містах, підпорядкованих їм варт, а в разі військових дій — керувати вартовими.
Оскільки невеликі загони польських повстанців створювалися на широкихпросторах Правобережної України в різних місцях, боротися з ними регулярними військами влада практично не могла, а отже, було вирішено провести своєрідну «всенародну мобілізацію». У кожному селі чи містечку третина дорослого населення мала вступити до сільської варти. Сама варта поділялася порівну на охоронну варту для охорони свого поселення, залишаючись по своїм домівкам, і на рухому варту, що мала за обов’язок постійно пересуватися й оглядати навколишню місцевість, а щонайперше — ліси. П’ята частина цих стражників мала бути кінною. У випадку появи повстанців, стражники мусили переслідувати їх та ловити, а коли повстанців було багато, то повідомляти про них начальникам поліції для надсилання військ. У спокійний час інструкція дозволяла рухомому складу варти залишатися на своїх місцях і займатися сільськими справами.
Показовою є рекомендація щодо способу мобілізації до числа варти. Інструкція про сільську варту зазначала, що варта як охоронна, так і рухома формується селянами самостійно за бажанням, але якщо бажання немає, то вона повинна бути сформована за ухвалою сільських і волосних старшин. А кожен, хто вступив до варти, має перебувати в ній не менш як два тижні. При цьому вогнепальна зброя, пояснював параграф 13-й, видається лише десяцьким і соцьким, якщо вони вміють стріляти. Інші стражники мають озброїтися списами, косами та сокирами на випадок переслідування повстанців, в інших же випадках виконання своїх обов’язків — під час охорони мостів, переправ, під час допиту захоплених підозрілих, озброєнням мають бути палиці та дрюки. Параграф 16-й повідомляв, що зброя для десяцьких та соцьких має бути доставлена з Київського арсеналу, якщо вони не зможуть відбити рушниці та пістолети в повстанців. Параграф 17-й повідомляв, що «государ імператор» милостиво звелів за вбитих стражників або покалічених повстанцями, відповідним сім’ям видавати залікові рекрутські квитанції. А ще однією пільгою був привілей отримати стражниками частину того майна, яке ними буде відбите в повстанців. Натомість кожен, хто не виконає своїх обов’язків як стражник, буде притягнутий до відповідальності.
Уже 8 травня (26 квітня) сільська варта напала на групу з 7 повстанців у Троянові, а 10 травня (28 квітня) вона допомогла загонові полковника Зердієва (дві роти 4 батальйону Подільського резервного полку і три роти 4 батальйону Празького резервного полку) розгромити повстанський загін колишнього поручника Адама Лукаша Зелінського із 187 кіннотників і 68 піхотинців під Лукою неподалік від Таращі. Третина загону загинула в бою, а залишки було взято в полон через два дні під Ісайками Канівського повіту. Було також вчинено напади на маєтки шляхтичів-поляків.
У Київському військовому окрузі було до 45 тисяч російських військ. Разом із сільською вартою цього виявилося не тільки достатньо для придушення повстання в межах округу, але навіть для допомоги в суміжних частинах Люблінської і Гродненської губерній.
Повстанці зосередилися особливо у Васильківському повіті, в маєтку графів Браницьких. 8 травня (26 квітня) 1863 р. Ружицький на чолі близько 170 кіннотників виступив до Любара, де наступного дня він розігнав невеликий російський загін. 12 травня (30 квітня) його загін перейшов до Полонного. Російська залога втекла, залишивши повстанцям військовий арсенал. Загін тепер налічував 190 волинських кіннотників, 50 косиньєрів і 40 стрільців, і протягом кількох днів Ружицький тренував своїх бійців та чекав переходу кордону з боку Австрійської Галичини загоном Висоцького, але, як виявилося, даремно.
15 (3) травня Ружицький вирушив до Мирополя назустріч загонові Я. Храницького. 16 (4) травня до містечка практично одночасно з повстанцями підійшли три сотні козаків та дві піхотні роти під командуванням капітана Казнакова. Відбувся запеклий бій, наприкінці якого волинська кіннота сильно пошарпала козаків. Ружицький відійшов від Мирополя, а наступного дня туди підійшов загін Храницького силою 382 повстанця, але лише 300 з них були озброєні. Не зумівши пробитися на з’єднання з Ружицьким, Храницький був змушений прийняти бій та зазнав поразки, втративши вбитими, полоненими та втікачами понад 100 бійців.
Ружицький залишив у Мирополі відділ піхоти під проводом Владислава Цехонського, а сам із кінними повстанцями пішов на Поділля. Але на Поділлі повстання не спалахнуло, не в останню чергу через те, що терени не дуже придатні до партизанських дій. Тим часом загін Цехонського був розбитий росіянами під Миньковцями 22 (10) травня, і його залишки приєдналися до Ружицького, загін якого тепер залишався єдиним повстанським загоном на Правобережжі, оточеним з усіх боків більшими силами ворога (що налічували разом близько 15 тисяч). 25 (13) травня під Ляшками відбувся бій із козаками, що переслідували його загін протягом цілого дня за підтримки двох рот піхоти, посаджених на вози. 26 (14) травня під Салихою Ружицькому вдалося вирватися з російського кільця оточення та перейти 27 (15) травня із своїм загоном через кордон до Галичини. Там він реорганізував залишки свого повстанського загону в кінний Волинський полк, але в бойових діях уже не взяв участі. Кампанія тривала всього 3 тижні, і це був початок кінця для повстання у Правобережній Україні.
Незважаючи на поразку повстанських загонів на Правобережжі, генерал Ю. Висоцький продовжив підготовку своєї експедиції. Наприкінці червня 1863 р. загони повстанців почали збиратися на австрійсько-російському кордоні на ділянці від Лучиць до Сінькова та перейшли кордон 1 липня (19 червня) 1863 р., більш як через місяць після того, як загін Ружицького перетнув кордон у протилежному напрямку.
Першою метою походу мало стати захоплення Радзивилова, який боронила російська залога з 500 солдатів. Повстанці утворили три колони. Ліву з 360 бійців очолив полковник Францішек Городинський. Головними силами (800 піхотинців і 200 кіннотників) командував сам Висоцький. Праву колону з 500 добровольців очолив полковник Мінєвський. Зранку 2 липня (20 червня) ліва колона мала атакувати Радзивилів з боку Кременця. Колона Висоцького мала вдарити на місто з півдня, через передмістя Левятин. Мінєвський мав ударити з півночі.
Напад на місто не вийшов через те, що не вдалося забезпечити синхронність дій різних загонів повстанців. Колона Городинського першою почала наступ, але відступила після загибелі її командира і багатьох бійців. Росіяни встигли зайняти передмістя Левятин, яке Висоцький розраховував, що буде вільне від ворога. Після запеклого бою повстанці взяли Левятин, але були змушені відступити з тяжкими втратами від міста і зрештою перейти австрійський кордон. Колона Мінєвського взагалі не встигла вчасно вийти на вихідні позиції. Проблукавши кілька днів по околицях, вона також повернулася до Галичини.
Експедиція полковника Мілковського навіть не змогла перетнути російський кордон. 15 (3) липня 1863 р. після короткого бою вона була роззброєна румунськими військами під Костангалією на румунському березі Пруту. Невдало закінчилася й остання спроба сильного повстанського загону з Галичини перетнути кордон коло Жджар 1 листопада (20 жовтня) 1863 р.
Близько 20 повстанських загонів, що діяли в Правобережній Україні, були розгромлені, а частина з них перейшла на територію Галичини. Під час 35 збройних сутичок було вбито 569 і поранено 109 повстанців, кілька тисяч роззброєно та ув’язнено. Загальна ж кількість репресованих учасників повстання становила 4470 осіб.
Поразка повстання у Правобережній Україні полегшила боротьбу російського уряду з визвольним рухом у самій Польщі, Білорусі та Литві. У травні 1863 р. Народний уряд створив паралельну підпільну державу — власну поліцію, пошту, податкові органи, що якийсь час діяли паралельно з російською адміністрацією. Під час Другої світової війни цей досвід став у пригоді Армії Крайовій.
Дипломатичні демарші Франції, Британії й Австрії, на які розраховували «білі», виявилися безрезультатними та сприяли зближенню між Росією і Пруссією (це, в свою чергу, долучилося до перемог Пруссії у війнах 1866 р. з Австрією та 1870 р. із Францією). Із призначеннями імператором Олександром II генерал-губернатором Південно-Західного краю генерала Михайла Муравйова та намісником Королівства Польського генерала Федора Берґа почався період жорстокого терору проти повстанців і тих, хто їм симпатизував. На початку березня 1864 р. царський уряд оголосив про проведення селянської реформи на землях, охоплених повстанням, на умовах, більш сприятливих для селян, ніж у решті імперії. До вересня 1864 р. повстання було придушено, хоча останній загін повстанців (під проводом священика Станіслава Бжускі) тримався на Підляшші до квітня 1865 р.
