«Це відкриття мене, звичайно, цілком приголомшило, але я не міг нічого змінити, — згадував Богдан. — Моя дружина лише співчутливо дивилася на мене. Я мовчав і взагалі нічого не казав». Їм вистачило обережності не засвітити знахідку розмовою про неї. На політичні теми вони воліли говорити поза квартирою. Але ж не виходити на вулицю щоразу, коли хочеш поговорити, тож подружжя згадувало вдома дефіцит продуктів і похмуре життя в Радянському Союзі. «Найкраще було б поїхати назад до Берліна… але це була думка без слів», — згадував Богдан ті часи.
Він гнав від себе похмурі думки: «Я відкрив кабель і сказав собі: може, тут нема мікрофона, може, це лише страх? Я не хочу, щоб було так». Коли до них завітав Богданів куратор Сергій Саркісов, Інґе спитала його, що за проводи у їхній квартирі. Богдан був зв’язаний свого роду військовою дисципліною, і вони вирішили, що незручне запитання чекістам поставить Інґе. Саркісов зіграв у здивування і сказав, що не знає, але напевно це телефонний провід. Він пообіцяв розібратися й повідомити Сташинському, але нічого не зробив. Під час наступної зустрічі Інґе знову спитала про це, але Саркісов відповів, що людина, яка може знати деталі, зараз у відпустці і треба почекати.
Чекати подружжя не хотіло. Вони були дуже роздратовані тим, що КБД підслуховує приватні розмови, і намагалися з’ясувати все якомога швидше. Богдан показав проводи електрикам, які лагодили щось у будинку, але ті нічим не допомогли. Тоді він вирішив розібратися сам і спробував знайти мікрофон: приєднав цей провід до магнітофона і почав ходити по кімнаті, рахуючи вголос. Голос на записі лишився, але мікрофона він так і не знайшов. Техніки КДБ знали свою справу. Судячи з того, що чекісти не стали прибирати кабель навіть після того, як Богдан його знайшов, вони хотіли й далі слухати, що відбувається у квартирі. Невдовзі Богдан остаточно переконався, що їх прослуховують: якось куратор зауважив, що він потрапив під уплив дружини, а не навпаки.
«Тепер я цілком добре зрозумів, з ким я співпрацюю», — розповідатиме Сташинський. Настав день, про який міряла Інґе — він протверезів від радянських ілюзій. Але сталося це надто пізно, до того ж у Москві[210].
22. Плани міняються
Кур’єр КДБ був у доброму гуморі і, протягуючи листа Інґе, сказав: «Танцюйте». Він привіз звістки від німецьких родичів дівчини, переконаних, що вона з чоловіком живе в Польщі, — на конверті значилася їхня варшавська «адреса». Інґе російських звичаїв не знала, та й настрою жартувати не було. Конверти було розпечатано, але кур’єр жартома сказав, що не мав часу читати, і спитав, що пишуть.
«Я не міг стриматися і різко спитав його, що це має означати. Це ж наші листи, — згадуватиме Сташинський. — Він сказав, що листів не відкривав, вони вже в такому вигляді прийшли з Польщі. Я сказав, що коли справа піде так далі, то буду змушений вжити якихось заходів. Війна скінчилася сімнадцять років тому, і я не можу допустити, щоб мої листи хтось відкривав. Коли справа піде так далі, я цілком припиню листування або поскаржусь». Така бурхлива реакція спантеличила кур’єра. Інґе й Богдан було дуже розгнівані: спочатку прослуховування, тепер перлюстрація. Вони не збиралися цього терпіти й поскаржилися Богдановому начальству.
Повернувшись з відпустки і дізнавшись про цей випадок, Сергій Саркісов намагався заспокоїти Сташинських. Але його пояснення і запевняння звучали плутано. З одного боку, він казав, що КДБ повністю довіряє Сташинському; з іншого, визнав, що листи відкрили у Польщі за наказом комітетчиків. Куратор сказав, що вся іноземна кореспонденція підлягає цензурі, і він сам, мовляв, не виняток, якби листувався з кимось в Європі. Тут він мав слушність. КДБ нікому не довіряв і, як всяка інша розвідка, намагався повністю контролювати своїх агентів. Після цього Сташинські отримували листи у заклеєних конвертах. Але перлюстратори працювало недбало або просто погано знали німецьку. Подружжя не могло не помітити, що іноді листи приходять у неправильних конвертах. Саркісов валив усе на німецьку й польську владу, на них КДБ, мовляв, управи не має[211].
Блощиці у квартирі, прослушка під шпалерами, розпечатані конверти — Богдан з Інґе були раді взяти паузу й відпочити від Москви на селі, подалі від КДБ і чужих вух. Наприкінці серпня вони вирішили поїхати в Богданове рідне село Борщовичі піді Львовом. Богдан хотів познайомити молоду дружину зі своєю родиною: батьком, матір’ю і двома сестрами. Але сказати легше, ніж зробити. Начальство не хотіло, щоб Інґе зустрічалася з Богдановою сім’єю або дізналася його справжнє ім’я. Богдан проігнорував застереження комітету і наполіг на поїздці. Вони провели в Борщовичах майже місяць і повернулися в Москву наприкінці вересня. Богдан сказав родичам і сусідам, що зустрівся з Інґе у Москві, де вона нібито вчилася. Вони закохалися й одружилися. Інґе справила сильне враження на місцевих жінок — елегантно одягнена іноземка, що завоювала серце їхнього симпатичного сусіда, викликала заздрість. «Я пам’ятаю, як Богдан приїжджав додому зі своєю жінкою, — згадувала потім сусідка його батьків. — Німкеня була високою, стрункою, з короткою зачіскою. Як нині бачу: на ній суконка в горошки, широкий пояс із бляшкою. Вона цікавилася всім, але нічого не розуміла, Богдан усе перекладав»[212].
Стосунки Богдана з родиною не були безхмарні. Родина й сусіди були вражені, коли Богдан, студент львівського педінституту, почав працювати на КДБ. Родина, що спочатку підтримувала його харчами в напівголодному місті, перестала це робити й припинила стосунки з сином і братом. Коли НКВД почав арештовувати в селі людей, пов’язаних з підпіллям, підозри впали на Богдана. Він запевняв, що нікого не зраджував, але йому ніхто не вірив. Родичі заарештованих покладали вину не тільки на Богдана, а й на всю його сім’ю. Колись авторитетна родина стала ізгоєм. Їх погрожували вбити, Сташинські не наважувалися виходити з дому потемну й забили вікна дошками. Чекістська кар’єра завела Богдана у Львів, потім у Київ, і він нічим не міг зарадити[213].
Та родина й не прийняла б його допомоги. Він надсилав їм гроші із Києві, але відповіді не отримував. Врешті-решт він надіслав сім’ї сердитого листа і написав, що одного разу вже врятував їх від в’язниці, але вдруге цього не робитиме. На відновленні контактів із сім’єю наполіг київський куратор Сташинського: відправляючи його за кордон, комітет хотів чимось прив’язати його до рідних, щоб у разі чого мати важелі впливу на агента.
Сестри й батьки не хотіли його й бачити. Врешті-решт у січні 1954 року він відновив стосунки з родиною через старшу сестру Ірину. Вона сказала, що він може приїхати додому, але без благословення батька він на це не наважився. Батько погодився зустрітися і сказав, що дозволяє синові приїздити додому. Тільки тоді Богдан ризикнув з’явитися в рідному селі. Та його стосунки з родиною все одно були далекі від теплих. Сестра Марія не сказала йому ані слова. Мати спитала, чи справді він убив Маріїного жениха Івана Лабу, але Сташинський відповів, що не може про це говорити. Мати примирилася із сином, сказавши, що Лабу все одно рано чи пізно вбили б. Вони старалися про все забути.
Богдан розповідав, що працює на секретній радіолокаційній станції і не може приїздити часто. Батько Сташинського, однак, знав, що насправді він працює в КДБ — він регулярно зустрічався з офіцером КДБ, який передавав гроші й листи від Богдана. Якось батько навіть попросив цього чоловіка допомогти сестрі Сташинського Ірині, з якою у Богдана були особливо близькі стосунки, придбати квартиру у Львові. Йому пішли назустріч. Згодом Ірина назве свою доньку Богданою, можливо, на честь брата.
Тепер у сім’ї були гроші, що викликало заздрість сусідів і сприяло чуткам, що їм платять за зраду односельців. Новина про вбивство Степана Бандери дійшла в Борщовичі через західні радіоголоси й чутки, але ніхто в родині й уявити не міг, що смерть символу опору радянській владі на совісті їхнього Богдана[214].
Родина Сташинських не була в захопленні від шлюбу сина з Інґе, невістка, яка не говорила ні російською, ні українською, їм не сподобалася. Але нема куди дітися. У селі їх приймали гостинно. Сусіди Сташинських згадували, що Богдан з Інґе багато часу проводили в саду. Ще вони з’їздили до Львова. Там Інґе мало сподобатися більше, ніж у Москві, — львівська архітектура, ратуша, площа Ринок могли нагадати їй рідну Німеччину. Не рахуючи двох передвоєнних років, польський, а до того австрійський Львів жив під радянською владою тільки з 1944-го, і тільки після війни, яка забрала поляків і євреїв, він став суто українським містом.
Радянські екскурсоводи підкреслювали давньоруське коріння міста, його українське минуле і нібито сильний зв’язок з Росією. Неодмінно завважували, що на початку ХVІІІ століття у Львові побував Петро І — він вів переговори з польською шляхтою, щоб зібрати союз проти Карла ХІІ. Українці справді віддавна жили у Львові, але більшість людей, яких Інга бачила на вулицях у серпні—вересні 1960 року, перебралися в місто з довколишніх сіл після війни. Богдан Сташинський — один із десятків тисяч селян, які приїхали до Львова у пошуках освіти й кращої роботи. Це було місто його молодості, тут наприкінці 40-х років він вступив до педагогічного інституту. Дві його жертви також провели у Львові юні роки: Степан Бандера вивчав лісове господарство, а Лев Ребет і його дружина — право. Богдан цього не знав, а якби й знав, то не міг сказати Інґе — вона гадки не мала, що робить її чоловік у КДБ[215].
Гуляючи вулицями старого міста й садками Борщовичів, подружжя вільно говорило про майбутнє — прослушки тут не було. Інґе чекала дитину. Цей факт від КДБ вони приховали, але невдовзі доведеться повертатися в Москву, а там цього не сховаєш. Тіло рано чи пізно викаже секрет (дитину зачали, ймовірно, наприкінці липня, коли подружжя знайшло загадкові проводки), крім того, у квартирі працювала прослушка.
Через день після повернення Сташинських-Леманів з України Сергій Саркісов порушив це питання. Він почав здалеку, нагадавши, що в їхній ситуації не може бути секретів від начальства, навіть якщо йдеться про особисте. Богдан зрозумів це як натяк: КДБ знає про вагітність, тож він «добровільно» повідомив новину. Здивування чекіст не виявив і сказав, що народження дитини може все змінити. Саркісов із притиском спитав, чи не хочуть вони зробити аборт.
Та Інґе й Богдан хотіли цю дитину. Саркісов не заперечував, але цим справа не закінчилася. «Пізніше він висловився ясніше. Хоч не у формі наказу, але все ж досить чітко він сказав, що було б краще, коли б моя дружина погодилася зробити аборт», — згадував Сташинський. Подружжя не збиралося цього робити, але змінило тактику — ставити незручні питання почав Богдан. Він, як завжди, почав із пояснень, чому пропозиція КДБ добра в принципі, але неможлива на практиці. Інґе, мовляв, мала проблеми з вагітністю раніше, і лікар сказав, що їй доведеться робити операцію, якщо вона захоче народити. І от несподівано вона завагітніла, і вони дуже задоволені, що обійшлося без медичного втручання. У такій ситуації вони не хочуть ризикувати й робити аборт. Саркісов відмовився від ідеї аборту, але запропонував подружжю віддати дитину в дитячий будинок, запевнивши, що віддати дитину країні — це велика честь. Вони сказали рішуче «ні». Врешті-решт комітет поступився, і їм дозволили народити[216].
