Бузок цвіте на старому дереві; династії вміють чекати. Плануючи грандіозне повернення до Відня, Зіта й Отто либонь бачили у Вільгельмові вигідного союзника габсбурзької справи. Складалося враження, що він міг сприяти Зітиним намірам поновити Отто на габсбурзьких тронах родинних, фінансових та політичних активів. Він був одним із небагатьох габсбурзьких ерцгерцогів, який не уклав нерівного шлюбу. Так, двоє його братів одружилися з жінками некоролівського походження, а отже, не могли привести на світ спадкоємців габсбурзьких престолів. Фактично вони усунули себе з майбутнього династії. Таким чином вони не мали особливого зацікавлення в тому, щоб долучитися до будь-яких династичних спроб, навіть якби Зіта з відчаю звернулася до них по допомогу. Вільгельмове безтурботне життя бісексуального гульвіси вберегло його від буржуазної пастки шлюбу заради кохання. Якщо не одружуватися, то не можна одружитися з нерівною собі[212].
Крім цього, Вільгельм не зробив нічого такого кричущого, що вимагало б його виключення з родинного кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Стандарти кричущости тут були високими, та деяким Габсбургам вдалося їх переступити. До прикладу, ерцгерцог Леопольд в Америці розбагатів на підтвердженні автентичности родинних ювелірних прикрас, яких ніколи не бачив і власником яких не був. Самого цього могло виявитися замало. Тоді він розтратив свої шахрайські набутки на гучні розваги у Відні. Цього теж могло не вистачити. Але після балу в січні 1932 року він подався у бар Брістоль, де продовжував пити і танцювати, у якийсь невідомий, але обурливий спосіб повісивши на тіло комір Ордену Золотого Руна. Коли Отто досяг повноліття, він відрахував Леопольда з Ордену[213].
Вільгельм до того ж справляв враження особи фінансово здорової, особливо після смерти свого батька 7 квітня 1933 року. Родинна пивоварня мала в незалежній Польщі неабиякий успіх, і родина досі володіла десятками тисяч гектарів прибуткових лісових угідь. Попри розбіжності зі своїми братами Альбрехтом та Лео, він, здавалося, пристойно уживався з ними, чи принаймні будив у них інстинкт, що спонукав їх захищати найменшого брата.
Його найстарший брат Альбрехт став поляком до тієї міри, до якої поляком не став навіть їхній батько, і до якої Вільгельм стати поляком ніколи не прагнув: із польським акцентом, польською дружиною та польськими дітьми. Його дружина Аліса, звісно, з народження була шведкою. Аліса стала полькою заради свого першого чоловіка і залишилася полькою заради Альбрехта. Та в ній жила таємна туга за Україною. Її перший маєток лежав на землях, заселених українськими селянами, яких їй бракувало. Може, не випадково одна з кухарок у родинному замку походила з Києва. Чи причарував Алісу її український зять і родинний шибеник Вільгельм? Чи могла вона замовити добре слово за нього перед своїм чоловіком, який тримав у руках мотузки родинного гаманця?[214]
Альбрехт, безперечно, повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько зрікся наймолодшого сина, Альбрехт запевнив своєму братові його уділ — регулярну грошову субсидію від родини. Постачання її почалося, мабуть, у кінці 1920-х років, коли їхній батько був надто тяжко хворим, аби про це знати. Тепер, після смерти Штефана, Альбрехт заходився повертати Вільгельма до стану фінансового здоров’я. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам. У квітні 1934 року Вільгельм заборгував значну на той час суму у дев’яносто чотири тисячі доларів і дві тисячі сто фунтів (близько півтора мільйона доларів і ста тисяч фунтів за мірками 2008 року). Із власної ініціативи Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. Той мав отримувати близько шістдесяти тисяч франків щорічно[215].
Коли кредитори Вільгельма раптово відступили, Зіті й Отто мусило здаватися, що Вільгельм розбагатів. Брати Естергазі, яким зненацька повернуто увесь борг, могли поширити цю новину серед інших монархістів. Враження багатства міг лише посилити одноразовий грант на подорожі, що його Вільгельм отримав від своєї родини в травні 1934 року і витратив на мандрівку задля втіхи до Марокко й Тунісу. Вільгельм був позірно багатим, та це було багатство людини, якій ледве вистачає грошей, щоб сплатити борги[216].
Зіта й Отто також знали, що Вільгельм має певний український профіль, зв’язок із великою європейською країною, що могла б долучитися до габсбурзької реставрації. Навіть володіючи австрійським паспортом і намагаючись отримати паспорт французький, навіть називаючи себе Габсбургом серед французів, Вільгельм далі жив під своїм українським іменем і говорив українською до товаришів у французькому екзилі. Його володіння письмовою українською за час вигнання навіть покращилося. У 1918 році він пишався кількохрядковою телеграмою до свого наставника Андрея Шептицького. У тридцятих роках він міг писати довгі листи, які, хоч і не позбавлені помилок та полонізмів, надавали доволі ясного виразу його думкам та почуттям.
Адресатом листів часто був інший український аристократ, Ян Токажевський-Карашевич, знаний в українських колах, де він називав себе князем, як Токарі. Ці двоє чоловіків мали різні погляди щодо певних речей, як-то бажаности союзу з Польщею. Однак вони стали близькими друзями. Зрештою, обоє прагнули незалежної України — такої, що вважала б їх шляхтою. Обох тішило мати приятеля, який знав, як і коли застосовувати шляхетських і королівських титулів у розмові та листуванні. Разом вони терпіли жахливі звістки із Совєтської України, наприклад про голод, що у 1933 році вбив принаймні три мільйони українських селян. На той час то було найбільше жахіття двадцятого століття. Це, здавалося, зміцнило приязнь між Вільгельмом і Токарі.
Українська ідентичність Вільгельма все ще викликала довіру серед українців загалом, а не лише серед тих, що прагнули бути українською аристократією. Він усе ще вмів бути своїм хлопцем. Відвідував сходини українських вигнанців і давав гроші на українські починання, а також підтримував збір коштів для жертв голоду. Він зблизився з Організацією Українських Націоналістів — конспіративною терористичною організацією, яка домагалася створення незалежної України. У її проводі були інші колишні офіцери габсбурзького війська, зокрема й ті, які служили разом із Вільгельмом чи під його началом. Двоє з чільників організації, Євген Коновалець та Андрій Мельник, служили з Вільгельмом в Україні 1918 року, де обговорювали проведення перевороту на його користь. Тепер вони користали з Вільгельмових зв’язків, щоб здобути дипломатичну підтримку для України. У їхніх справах Вільгельм їздив до Лондона, де часом бачився з прекрасною дружиною Токарі, Оксаною. У червні 1934 року Гітлер сказав Муссоліні, що Вільгельм був зв’язковим між українськими націоналістами та австрійськими військовими об’єднаннями[217].
Того ж літа, через дванадцять років після поразки його останнього українського задуму, Вільгельм постановив повернутися в українську політику. Він почав нараджуватися з давнім спільником Василем Панейком щодо своїх задумів на реставрацію. Панейко був українським журналістом і колишнім українським дипломатом, що походив із давньої габсбурзької землі Галичини. Вільгельм зазнайомився з ним у Буковині в жовтні 1918 року, коли розпадалася Габсбурзька монархія. Панейко, знаний навіть тоді як українець із незвичайними проросійськими симпатіями, тим не менш став однією з довірених осіб Вільгельма. Тепер, улітку 1934 року, Вільгельм дав йому зрозуміти, що триває розробка спроби габсбурзької реставрації.
Вільгельм сказав Панейкові, що здійснив декілька подорожей до Бельгії, де відвідував Зіту. Польська розвідка, яка співпрацювала з низкою джерел, вважала, що Вільгельм із Зітою обговорювали його роль у габсбурзькій реставрації: роль монарха незалежної України, підпорядкованої оновленій монархії. Така перспектива не могла здаватися надто далекою. Монархісти вважали, що зведення Otto на австрійський чи угорський трон покладе початок ланцюговій реакції, яка перемінить центральну та східну Європу. На той час демократія вже зазнала поразки у кожній країні (за винятком Чехословаччини). Габсбурги цілком могли вважати, що їхнє правління було б кращим за правління розмаїтих військових режимів та квазімонархій, які переважали в ті роки. Безперечно, воно було б кращим за поневолення з боку гітлерівської Німеччини чи сталінського Совєтського Союзу. У таку мить перетворення українцям, які так багато страждали під польським і особливо під совєтським правлінням, можна було запропонувати габсбурзьку Україну[218].
Вільгельм декілька разів відвідав Берлін, коли Отто був там студентом, наприкінці 1932 чи на початку 1933 року. Можливо, його метою справді було перелетіти з Німеччини до Америки дирижаблем, як пізніше стверджував Вільгельм. Але він мав нагоду говорити в Берліні про Отто. Безперечно, можливим видається й те, що він спілкувався і з самим Отто. Вони, поза сумнівом, мали спільні політичні переконання. Ці двоє Габсбургів вважали Європу єдиною переконливою альтернативою майбутній хвилі тоталітаризму. Обидва були шоковані нацистським путчем у Відні в липні 1934 року, і обидва дійшли висновку, що наближався час дій. Після того невдалого перевороту Вільгельм писав приятелеві, що «стосовно нещодавніх подій, я маю деякі вельми цікаві подробиці, які кидають ганьбу на уряд Гітлера, цього сучого сина». Ще одним знаком їхньої близькости була постать, яку Отто обрав очолити реставраційний рух в Австрії. Цю місію він довірив Фрідріхові фон Візнеру, особі, яка понад десять років була Вільгельмовим союзником і, до речі, мала єврейське походження — черговий знак протиставлення нацистам у середовищі монархістів. Візнер швидко розбудував організацію із десятків тисяч членів[219].
Улітку 1934 року Вільгельм, крім того, здавалося, планував подорож до Риму, де мав зустрітися з Муссоліні. Він узяв із собою Полєтт Куйба, яку повів у фешенебельні магазини, щоб купити сукні для зустрічі з дуче. У Парижі він винайняв їй помешкання в будинку поруч зі своїм на rue des Acacias. Саме тут його і впіймано на тому, як він цілував її в коридорі. Полєтт, мабуть, думала, що для неї є якесь місце у політичних планах Вільгельма. Якщо вона, за її словами, а може, навіть на її переконання, була його нареченою, то зрозуміло, що одного дня мала стати і його королевою. Звісно, жоден Габсбург, який хотів посісти трон із родинним благословенням, не міг одружитися з колишньою працівницею пошти. Якщо Вільгельмові судилося брати участь у реставрації, то йому довелося б стати вірним слугою Зіти й лише Зіти.
Можливо, Вільгельм вважав, що Полєтт нічого не знає про Зіту. Можливо, він мав рацію. А може, й ні. Хоч як не різнилися між собою ці двоє жінок, зв’язки між ними були доволі тісні. Один із коханців Полєтт, Анатоль де Монзі, був одним із політичних контактів Отто у Франції. Одним із сусідів Полєтт на rue des Acacias і частим учасником нічних розваг Вільгельма був Граф Коллоредо, Зітин посланець до Муссоліні[220].
Хоч як Вільгельм не прагнув тримати ці частини свого життя окремо, та вони помалу зближалися.
