Вій-ник

Шумен знайшлась неподалік від куреня. Якийсь джура намагався їй щось пояснити але дівчина ще доволі погано знала мову. Цього вистачило для короткої розмови із Головатим але не більше. Хлопчина той, як виявилось, хотів познайомитись із незвично вбраною дівчиною. Посміюючись Котик переказав це Шумен, а та не довго думаючи, показала нахабі язика, та вхопивши Велета під руку, потягнула його подалі від оселі "страшної людини".

— Значить нам дозволили йти в похід? — недовірливо перепитала Шумен, коли вони відійшли на сотню-другу кроків.

— Сам здивований, мені здавалось що після такого тебе повинні були закрити за трьома замками та виставити побільше охорони, аби не втекла, допоки не розкажеш усе що знаєш.

— Насправді той кумедний бібліотекар що мене розпитує, розписав уже майже цілу книжку. Мені здається я і так розповіла усе що знала про магію крові.

— Справді?

— Ага, — безпечно посміхнулась Шумен. Здається вона анітрішки не проти того щоб ділитись власними знаннями. — Так що далі?

— Насамперед отримаємо ворожбитові зірки, а далі знайдемо Хмару, — трішки подумавши вирішив Велет.

Іменні зірки вони із Шумен могли отримати тільки після закінчення навчання, та проходження всіх випробувань. Поки що вони рахувались по суті звичайними джурами. Але так як Головатий власним підписом дозволив їм приймати участь в поході, значить вони могли розраховувати на отримання тимчасових військових зірок. Цей магічний артефакт зайвим точно не виявиться.

Зірки вони отримали у першого помічника січового скарбника, варто було тільки показати дозвіл Арсена. Окрім того, Велет переконав Шумен у нього ж підібрати собі простий але практичний одяг в чоловічому стилі. Дівчина погодилась що своє дивне але безумовне гарне вбрання варто поберегти. Після того як усі формальності із поставою підписів за взяті речі, були залишені в минулому, вони нарешті пішли шукати Юрія Хмару.

— Ого, — здивувався чоловік коли Велет показав йому дозвіл Головатого. — До самого отамана дістались? І як вам це вдалось? Хоча не відповідайте. Часу обмаль, краще підготуватись. Ходімо.

Поки йшли, Хмара коротко описав спосіб котрим вони та ще кілька десятків ворожбитів, мають дістатись до північного кордону. Усю важку роботу мав виконати товариш Юрія, Микита Кривоніс. Галдовник так само як і Хмара міг перекидатись на звіра. Тільки форму він мав інакшу. Микита міг ставати справжнім повелителем неба, тим хто спостерігає за грішною землею з висоти пташиного польоту. Його друга іпостась — благородний сокіл.

Як і у випадку із Юрієм, розміри птаха в якого перекидався Кривоніс дещо перевершували оригінал. Та навіть так Микита не зміг би підняти в небо десяток людей, вони б усі навіть не влізли на його спині. У небі чоловік міг розвивати по справжньому фантастичну швидкість, але важкі вантажі переносити то не його. Проте саме за допомогою Микити заячий загін подорожував на великі відстані. Питається як саме?

Юрій вклав до долоні хлопця жовтий камінець розміром із ніготь мізинця. Бурштиновий, напівпрозорий камінь із пустотою по середині, приємно блистів на сонці.

— Що це? — запитав Велет, невдоволено насупившись. Він ще не встиг роздивитись його як слід як Шумен вихопила камінець із його долоні.

— Бурштинова домівка. Спеціальний амулет, зачарований таким чином, що всередині нього можна ховатись. Ти ж знаєш ці чутки, ніби деякі характерники здатні ставати настільки малими що можуть пролізти через вушко голки? Звісно це небільше ніж чутки, ну до певної міри, — хитро посміхнувся галдовник. — Володіючи певними практиками можна ховатись всередині оттаких домівок. Ми із Танарісом уміємо провертати такий фокус. Ховаємось у домівках, а Микита переносить нас у такому вигляді туди куди необхідно.

— Гарний камінь, хоч і не золото, — промовила Шумен з деякою неохотою повертаючи чоловіку бурштин.

— Хитро! Значить саме так ви хочете зробити і цього разу? Але ж ми із Шумен не вміємо ховатись в таких домівках.

— Не ви одні, — розвів руками чоловік. — Саме тому існує ще один спосіб.

Можливість про яку говорив Хмара полягала у ворожбитовому колі. Галдовник привів їх до якогось куреня, де виявилось що не тільки вони із Шумен бажають потрапити на вістря майбутньої сутички із песиголовцями. З десяток чоловік та декілька жінок теж бажали прийняти участь у поході, і не хотіли добиратись до місця на своїх двох. До самого куреня їх запускали по одному. На одну людину тратилось від десяти хвилин до півгодини. Отож черга Велета підійшла тільки години через три. Дещо боязно було заходити до будинку в якому до нього зникла така кількість людей, але хлопець намагався надати своєму обличчю спокійного виразу, не хотів він лякати Шумен.

Всередині куреня панувала напівпітьма, та пахло заспокійливими, розслаблюючими травами. Велета провели всередину кола із семи ворожбитів, посадили на зручну подушку та втиснули в руку бурштинову домівку, наказавши не випускати її. Хлопець глибоко вдихнув тепле повітря, та постарався заспокоїтись. Наскільки він розумів те що має статись, краще буде якщо він не буде чинити перешкод колу, та дозволить тому вести його.

Ворожбити затягнули довге замовляння. Їх слова лунали глухо, та незрозуміло. Велет не намагався розчути шепіт, навпаки, робив усе аби їх слова не затримувались у його голові.

В якусь мить голоси почали тихшати, аж поки не зникли зовсім. Велет впав у стан середній між сном та медитацією.

Тим часом на подушці на якій хвилину тому назад сидів хлопець, залишився тільки невеликий камінчик із бурштину. Якби хтось добряче придивився то зміг би побачити всередині жовтого камінчика обриси його постаті. Старший кола, важко піднявся зі свого місця, та ступивши декілька кроків підібрав камінець. В цей час до куреня зайшов Юрій Хмара, по якого раніше послали джуру.

Старший передав бурштинову домівку галдовнику, та запитав:

— Цей хлопець, точно перший раз сідає до центра кола?

— Наскільки мені відомо — так. А що?

Замість того аби негайно відповісти старший ступив крок у сторону а показав Хмарі на своїх колег. Четверо із шести без сил лежали на підлозі. Вони ледь дихали, а з їх носів та у декого із вух текли цівки крові. Ще один джура намагався напоїти їх якимось відваром, але в чоловіків просто не вистачало сил навіть на тебе аби ковтати.

— Писаря нашого я повідомлю, але хочу аби ти хлопцеві те передав. Коли ще раз доведеться йому у коло сідати, вести його мають принаймні дванадцять чоловік.

— Невже так сильно пручувся? — нахмурившись перепитав Юрій.

Старший криво посміхнувся.

— Якби він пручався, то я б зараз із тобою не говорив. Сильний хлопець, гарна зміна росте.

* * *

Вітер наполегливо хилитав стару віконну ставню. Одна половика вже давно відпала і лежала десь у високій траві. Інша ж продовжувала міцно триматися свого місця і тільки дещо вороже поскрипувати. Свого часу жителі хутора приглядали за старою, покинутою церквою, але коли людей не стало, споруда почала стрімко руйнуватися.

Один єдиний живий чоловік на сотню верст навколо не відчував ніякого дискомфорту від скрипучої ставні. Навпаки. Ті звуки немовби заколисували його, та повсякчас налаштовували на гарний сон.

Посеред церковного залу, місця з котрого давним давно зідрали усю позолоту, та забрали все що можна було відбити, розхитувався у крісла-качалці молодий чоловік у чорних просторих одежах. Для завершення образу зразкового ксьондза не вистачало тільки масивного хреста на ланцюжку. На старих, гнутих підсвічниках, розставлених навколо крісла, горіли товсті свічки із темного воску. Світла якраз вистачало для того аби ксьондз міг розгледіти текст в невеличкій книжечці. З далеку її можна було прийняти за молитовник, але одного погляду на текст та рідкі страшні малюнки вистачило аби зрозуміти що священнику не пристало читати подібне. Нікому не пристало читати подібне!

Двері занедбаної церкви неочікавано розкрились. Ксьондз розпачливо підняв голові від книжки, та проморгавшись подивився у сторону входу. На порозі, у сутінках можна було побачити середнього віку чоловіка, у дорогих шовкових одежах. Довгий темно-зелений жупан, підперезаний яскравим зеленим поясом, не мав на собі жодної складки, складалось враження що новоприбулий тільки одяг його. Ще чарівніше виглядали начищені до блиску чоботи. Як чоловік зміг пройтися по місцевих калюжах та болоті на дорозі, на залишивши на чоботях жодної, навіть найменшої плямки? Дивовижа та й годі!

Новоприбулий заклав руки за спину, зайшов до церкви. Під слабким полум'ям що відкидували напівзгорілі свічки, його очі помітно блистіли смарагдовими відблисками.

— Майстер Недан, — ксьондз підвівся на ноги на учтиво схилив голову вітаючи гостя. — Не очікував вас так швидко.

Гість обвів церкву із середини бридливим поглядом та не поспішаючи відповів:

— Довелось прискорити плани. А ти як я бачу не міняєшся. Все ще полюбляєш оселятись в покинутих Біблейським Богом храмах. Ніколи не розумів цього.

— Тільки тут я все ще можу відчути примарну тінь його присутності. І інколи мені здається що ще мить і я збагну його тихий шепіт.

— Він не повернеться, — різко вимовив Недан Смарагдовий, та швидко узявши себе в руки вже тише додав: — Пробач, Рафал. Та я уже казав тобі про це, і вважаю за потрібне нагадати ще раз. Не хочу аби в тебе в голові жевріли марні сподівання.

Рафал залишився спокійним. Він ніяк не прореагував на надмірну різкість співбесідника, проявивши розуміння та терпіння не очікуване як для такої молодої людини.

— Надія помирає останньою, майстер. Саме тому я продовжую вірно слугувати вам, аби отримати так необхідні мені знання.

Із темного закутку безшумно не вийшла, виплила висока смуглява дівчина із довгим розв'язаним волоссям. В руках вона несла ще одне крісло-качалку, а за плечами похмурої красуні ледь тріпотіли складені чорні крила. Дівчина мовчки поставила крісло біля Недана, та відійшла до Рафала, ставши за лівим плечем ксьондза.

— Дякую Анастасія, — промовив Недан та присів із аристократичною елегантністю. — Гаразд не будемо про це. Ти вже давно писав що хочеш зустрітися особисто, але я не мав можливості, сам розумієш. Про що ти хотів поговорити.

Рафал присів до крісла тільки після того як це зробив його майстер. Ксьондз поважав свого знайомого уже за те що він подарував йому надію. Примарну та лякливу, але надію. Більш за все на світі, окрім своєї головної мети, молодий чоловік бажав віддячити йому тим самим.

— Пам'ятаєте, свого часу ви просили мене звертати увагу на деякі особливості усіх зустрічних мені людей? Я б не хотів виглядати у ваших очах тим хто дарує по справжньому невиправдану надію, але думаю я маю розповісти про це.

— Не тягни! — знову не втримався Недан Смарагдовий та підвищив голос.

Дівчина з крилами за спиною Рафала нахмурилась та підібралась. Проте сам ксьондз як і раніше відреагував спокійно.

— Звісно, майстре. Більше року тому назад, мені пощастило бути присутнім на похоронах одного надто умілого ворожбита. Як і годиться через півроку я знову навідався до того селища та мав змогу бачити як ворожбит встає із могили. На подив воля у хлопця виявилась досить міцною, і темний дух в його тілі не зміг одразу узяти гору над полишеним тілом. Хлопець на захотів йти разом зі мною, а я не став наполягати. Вирішив що вернуся пізніше. Та коли прийшов у третій раз на те саме місце з'ясувалось що мерця упокоїли навічно.

— Не випробовуй мене, — з натиском промовив Недан, прикривши очі.

— Той хто зробив це, судячи зі слів сільського люду мав різнокольорові очі. Ліве — темно-каре, а праве — яскраво зелене. Дехто каже що інколи в ньому ніби прокидався справжній потойбічний вогонь.

На лиці Смарагдового заграла широка хижа посмішка. Чоловік опустив голову, та доторкнувся пальцями до правої зіниці. Через мить він різким рухом занурив вказівного пальця всередину та витяг око. Штучне око, з якого упала майстерна ілюзія. На долоні чоловіка лежав великий гладкий зелений смарагд. В лівому ж оці зараз горіло безумне чаклунське полум'я.

— Як звали того хлопця, ти зясував?

— Ображаєте, майстре. Хлопчак іменував себе Велетом Драком і прямував на навчання до Хортиці.

— Якщо це той кого я шукаю, — ледь чи не муркочучи промовив Недан, котрого за страшною посмішкою важко було віднести до людського роду. — Якщо це він... якщо це тільки він...

Глава 12

Ще мить назад він сидів у затемненому центрі ворожбитового кола, а вже наступної миті в прикриті очі хлопця ударив лагідний промінь ранішнього сонця. Невдоволено посопівши Велет відкрив очі. Безперечно, він більше не в тому пахучому травами курені. Та й не на території Хортиці. Звичний вже, ледь чутний рокіт могучого Дніпра зовсім зник.

— Ти як хлопче? — запитав Микита Кривоніс, заглядаючи Велету в очі. — Голова не крутиться?

— Ні, — прислухавшись до себе, та потерши перенісся виніс вердикт Котик. — А мала б?

— Після першого разу таке інколи трапляється, — зізнався галдовник.

— То ми вже...

— Так, ми на місці. На околиці Батурина, — Кривоніс виглядав втомленим. Дводенна мандрівка без зупинок, не далась йому просто так.

Впевнившись що із Драком все гаразд Микита дістав із шкіряного мішечка бурштиновий будиночок з Шумен всередині. Поклав камінчик на землю, схилився до нього і прошепотів якесь довге замовляння. Велет кліпнув очима, і на землі, по турецьки зігнувши ноги, вже сидить його подруга. Відкривши очі, вона тихо простонала, та ледь не завалилась на землю. Микита притримав дівчину за плечі, та не дав упасти.

Запустивши руку у свою сумку, Велет швидко знайшов те що теоретично могло б їй допомогти. Кістяний круглий амулет котрий прозивають ясницею. Заговорений певним чином він здатний повертати людині ясний розум на деякий час. Спрацьовує не завжди, і тому використовується рідко, але в колекції хлопця він недавно з'явився. Можливо подіє цього разу?

Прошептавши замовляння, Драк вклав амулет в руку Шумен. Зморшки на обличчі дівчини розгладились, і вона досить швидко прийшла до тями.

Кривоніс не став затримуватись, його шлях пролягав далі. Тому, переконавшись що із молодшими товаришами усе добре, він вмить перекинувся на величезного сокола та здійнявся у небо. Міцні широкі крила важко збивали повітря, а двійко ворожбитів довго дивились у слід галдовнику, аж поки його фігура зникла десь там за горизонтом.

Шумен залишилась у повному захваті від того що побачила, але і їм потрібно було рухатись далі.

Батурин — невелике містечко-фортеця, зустріло їх насторожено. Вартові пустили гостей за браму тільки після того як добряче роздивились їх ворожбитові зірки та припис Хортицького отамана, згідно якого їм належало на час походу вступити до лав одної із місцевих сотень.

Головань, вочевидь, вирішив не ризикувати, та приставити молодь до досвідченого ворожбита. З однієї сторони така недовіра дещо ображала, а з іншої Велет хоч і не дуже добре але знав того із ким доведеться воювати на пару. Колоритна руда відьма по імені Стила — саме до неї направив їх отаман. Їм з Велетом вже доводилось разом подорожувати і вони встигли трішки притертися.