Це був найбільший тріумф татар над Москвою від 1408 р., коли її спалив емір Едіґей, переможець литвинів на Ворсклі 1399 р. Девлет Ґерай з того часу став знаний як Тахт Алґан, чи «Здобуватель столиць». Від спаленої Москви орда повернула на Каширу і Рязань, привізши у Крим шістдесят тисяч ясиру. Удар по престижу царя Івана був настільки сильний, що навіть через десять днів після спалення Москви його придворні боялися повідомити йому цю новину.
У червні 1571 р. Девлет Ґерай послав листа цареві Івану, вимагаючи повернення Казані й Астрахані Кримському ханству. Цар погодився, але за умови укладення мирної угоди між Кримом і Москвою. Але хан, окрилений своєю перемогою, вже мріяв про відновлення татарського сюзеренітету над Москвою і став готуватися до нового походу на Москву.
Московські воєводи зробили висновки з катастрофи 1571 р. Восени були випалені вщент степи вздовж татарського шляху, щоб позбавити татарських коней паші. Посилювали стіни фортець на північному березі Оки, що знову була головним рубежем московської оборони. Серпухов, Калуга й Коломна були з’єднані між собою огорожею заввишки до 1,2 м. Ці укріплені позиції боронили 30—40 тис. війська, у тому числі 12 тис. дворянської кінноти, 2035 стрільців і 3800 козаків. Командував військом князь Михайло Воротинський, що із 8225 війська та більшою частиною гармат стояв у таборі, оточеному гуляй-городом (пересувними укріпленнями) завдовжки в кілька кілометрів поблизу Коломни. 3590 бійців полку правої руки під командуванням князя Микити Одоєвського стояли у місті Таруса. Воєвода князь Андрій Рєпнін командував полком лівої руки (1650 війська) на річці Лопасні. Сторожовий полк воєводи князя Івана Шуйського стояв у Каширі. Шлях, яким Девлет Ґерай пішов на Москву у 1571 р., блокувало 4475 війська передового полку князя Дмитра Хворостиніна.
Їм протистояло 40—50 тис. татар Кримської, Великої й Малої Ногайської орд, з піхотою та артилерією. 26 липня 1572 р. татари спробували форсувати Оку біля Серпухова, але були відбиті московським сторожовим полком. У ніч з 27 на 28 липня ногаї Тенріберди-мурзи розбили 200 дворянської кінноти коло Сенькіного броду, форсували Оку й пішли на північ. За ними пішов татарський авангард Дівія-мурзи. Передовий полк князя Хворостиніна атакував татар, але був розбитий. Така ж доля спіткала полк правої руки князя Одоєвського над річкою Нарою. Незабаром головні сили орди опинилися в тилу московського війська і рушили прискореним маршем на Москву. Сильним ар’єргардом орди, що прикривав її від ворога, командували сини Девлет Ґерая.
28 липня 1572 р. біля села Молоді (45 км на південь від Москви) передовий полк князя Хворостиніна наздогнав і атакував ординський ар’єргард, розбив його і дістався майже ставки хана. Девлет Ґерай кинув на ворога 12 тис. добірних татарських і ногайських бійців, але тут до поля бою надійшли головні московські сили князя Михайла Воротинського. Московське військо швидко виставило гуляй-город і почало під його захистом обстрілювати татар з гармат і рушниць. Коли дві тисячі татар і ногайців, переслідуючи таке саме число кінноти Воротинського, підійшли надто близько до гуляй-города, потрапили під вогонь і зазнали значних втрат, хан був змушений зупинити наступ і вивести свої загони з бою. Очевидно, неможливо було продовжувати марш на Москву (що з минулого року була відбудована, заселена наново людьми з інших міст Московського царства й зміцнена сильним гарнізоном), маючи в тилу московське військо. Атака на московську столицю відкладалася до розгрому війська князя Воротинського.
Хан розбив свій табір на річці Пахрі за 30 км від Москви. 29 липня 1572 р. минуло в очікуванні московського наступу, але князь Воротинський також вичікував та готував оборонну позицію. Великий полк став на горбі під прикриттям гуляй-города, який було додатково посилено викопаним перед ним ровом. Інші полки стали на його крилах. Попереду, за річкою Рожай, стало 3 тис. стрільців.
30 липня 1572 р. татари почали атаку. Стрільців було швидко винищено, але в атаці на гуляй-город татари зазнали великих втрат. Загинув ногайський ватажок Тенріберди-мурза і ще три мурзи, а командувач татарського авангарду Дівій-мурза потрапив у московський полон під час однієї з контратак великого полку.
Незважаючи на цю невдачу, хан міг розраховувати на успіх у подальших боях. Московське військо також зазнало великих втрат і було змушене сховатися за мурами гуляй-города. Татари відрізали ворога від річки Рожай, захопили московський обоз із запасами живності, і скупчене в тісняві мобільних укріплень московське військо страждало від спраги, голоду й нестачі паші для коней. Московські дворяни почали потроху різати своїх коней. Ще кілька днів блокади — і князеві Воротинському залишилося б лише здатися.
Воротинського врятував випадок. Командувач московського гарнізону воєвода Юрій Токмаков послав листа князеві Михайлу лист, повідомляючи, що на допомогу йому йде з Лівонії з 40-тисячним військом данський принц Маґнус (що був на службі царя Івана). Це була неправда з метою підтримати бойовий дух блокованого війська, але звістка ця до Воротинського так і не дійшла. Натомість, татари перехопили московського гінця й доправили листа ханові. Девлет Ґерай вирішив, що треба неодмінно розбити військо Воротинського до підходу сил Маґнуса, бо про тяжкий стан ворога всередині гуляй-города йому було невідомо.
2 серпня 1572 р. орда пішла на штурм гуляй-города. Не ясно, чому хан не використав свою артилерію (про її участь не згадується), — можливо, ханські гармаші витратили свої набої в попередніх боях з московськими загонами. Тому татарам залишалося лише намагатися руками повалити щити гуляй-города, що їм не вдалося. Атаки тривали весь день, із великими втратами серед ординців. Надвечір князь Воротинський вивів частину кінноти з табору під прикриттям яру в тил татарам. Одночасно з ударом в тил з гуляй-города ударили на татар загони під проводом князя Дмитра Хворостиніна. Стомлені цілоденним боєм ординці не витримали й побігли, переслідувані московською кіннотою. Це був розгром.
Поразка під Молодями перекреслила плани Девлет Ґерая звільнити від московського поневолення Казань і Астрахань. Походи на Московське царство продовжилися в 1573, 1574, 1576 рр., спустошуючи московські землі, але вже не загрожуючи самому існуванню Московського царства.
Військова справа та війни на українських землях за польської доби (1569—1648 рр.)
Наприкінці XV ст. українські землі, в першу частину та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі, яке характеризувалися наявністю постійної небезпеки нападу з боку Кримського ханату й Оттоманської Порти. У цьому випадку не йшлося про поодинокі вторгнення, це була системна стратегія, направлена на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочовищ. Причина полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійних гарнізонів. До того ж дана стратегія підпитувалася ще й економічним фактором, а саме захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Таким чином, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був не можливий. Ситуацію найкраще характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти на те, що є мир з татарами чи нема, вони все одно на коні.
Отже, Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку — це Великий кордон, життя на якому не знало миру, де кожну хвилину козак мав бути готовим до нападу кочовика. З іншого — відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, утруднювали створення постійної госпітальної служби та ін. Усе це вплинуло на вольові й професійні якості українського вояка, стимулювало його віру в свої сили і в силу товариства.
В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка — універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність скрізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. В основі військової воєнної діяльності козацтва на кордоні лежали:
1. захист України від вторгнення турецько-татарських військ;
2. напади на території Османської імперії та її васалів;
3. визвольна боротьба українського народу.
Первинною структурою козацького війська була ватага. Уже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. При перших походах козаків джерела повідомляють про це загалом. Але вже за 1533 р. ми маємо чи не першу згадку про окремі козацькі загони з ватажками на чолі. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів і ватаг, поступово змінювалася і ускладнювалася їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки. З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці — полки. Уже на кінець XVI ст. бачимо чітку структуру війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники й десятники. Усі посади були виборними. Маючи на перший погляд нечисленний старшинській склад (у нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чол. 28 становили командний і спеціальний склад), козаки володіли іншими внутрішніми важелями управління і нагляду за порядком під час бою, а саме апаратом товаришів. Товариш — старий козак, ветеран, становив кістяк десятку. Саме він був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і, відповідно, збільшувало мобільність пересічного вояка.
Паралельно запорожцям з 1580-х рр. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою воєнної організації останнього було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не тільки тактичну, а й адміністративну роль. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли воно було поділено на шість полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків і сотень ніколи не була сталою.
Чисельність українського козацтва зростала протягом усього XVI ст., але все ж не встигала за поголосками, які сучасники розносили по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Останній розраховував завербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2—3 тис. чол. У першій чверті XVII ст. внаслідок ряду внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Як наслідок, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо. Це найбільший військовий контингент козацької доби до Національної революції. Уже в 1620—1630-х рр. козацькі війська зменшуються з 37 тис. (разом із селянами) у Трясила, до 6—8 тис. у Острянина.
Як відомо, військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було виключенням і козацтво. Виходячи з того, що невиконання наказу, погане виконання службових відносин, низький моральний дух кожного окремого вояка можуть призвести до тяжких наслідків для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть чи побиття киями. Але було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія. Суть її була в тому, що козацтво обороняє християнську віру від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів — захист православ’я — додавалася ще й національна ідея — звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Узагалі, підсумовуючи, можна визначити три основні кити, на які спиралася дисципліна: карність, ідеологія й засудження товариства.
