Кримські хани вчилися управляти цим степовим хаосом, спрямовуючи його в русло організації високорухливих і чітко скоординованих диверсійних рейдів. Почергово виснажуючи ними то Річ Посполиту, то Московію, вони дбали не про наступ, а про оборону — протидію просуванню цих потужних держав до малозалюдненого й економічно слабкого Криму. І дбали про це з мінімальними ресурсами блискуче всуціль до кінця XVII століття. Та у XVIII столітті правителі Криму мусили проробити іншу важку й досі не оцінену в російській літературі роботу — повернути безпеку в степ. І це вони робили аж ніяк не під тиском російських перемог, на чому наголошує той само імперський міф, доводячи, буцім Росія захистила Україну від нескінченних «татарських набігів». До цього їх спонукала корінна зміна системи міжнародних відносин як результат перемог Священної Ліги та Карловицького конгресу, у яких Московія відігравала далеко не першорядну роль. Кримські хани поновлювали свої диверсійні рейди лише під час османо-російських воєн 1710—1713,1735—1739 і 1768—1774 років, але в часи миру жоден напад не був ними організований. Це чинили ті, хто протидіяв умиротворенню степового порубіжжя, зокрема — ногайці, котрі перебували в чужому для себе світі, про який не мали жодної причини дбати.
Проміжок між 1739 і 1768 роками був часом майже повного зупинення набігів. Безпечні кордони дозволили ногайцям відновити повноцінне кочування. Високий попит на виробництво зернових культур спонукав їх частіше займатися землеробством, не полишаючи при цьому кочівницького способу життя. Будь-який стабільний кочівницький колектив, виходячи з місця зимівлі кочувати навесні, міг в разі потреби засіяти певну земельну ділянку зерновими і повертався до неї в часи жнив. Кочовик гребував не стільки землеробством, скільки осілістю, оселяненням; тож і кочовики-ногайці не становили винятку. Для стимуляції товарності ногайського землеробства Крим Герей намагався навіть побудувати окрему пристань на Дніпрі.
Сучасна Південна Україна могла б мати зовсім інший вигляд, якби не османо-російська війна 1768—1774 років. Ногайці радо вітали друге призначення Крим Гірея на ханський престол і пригадали його обіцянку повісити свою нагайку на петербурзьких воротах. Вони становили переважну більшість його війська, яке рушило на російські володіння на правобережжі Дніпра з центром у фортеці св. Єлизавети. Це був повноцінний похід майже стотисячного ханського війська, але ж не набіг дикунів, як його часто зображають в російській літературі. Цьому походові передували домовленості Крим Гірея з польськими конфедератами, які виступили проти зростання російського впливу в їхній державі. Але вороже ставлення правобережних українців як до конфедератів, так і кримського хана була однією з головних причин безрезультативності того походу. Останній успішний диверсійний рейд блискуче здійснив кримський калга-султан Шехбаз Герей на українське Присамар’я 30 серпня — 6 вересня 1769 року, довівши неефективність тамтешньої Української укріпленої лінії, створеної російським урядом у 30-ті роки XVIII століття.
Утім, Росія перемагала не стільки воєнною майстерністю, скільки більшою концентрацією ресурсів. Наприкінці липня 1770 року командувач Другої російської армії Петро Панін, керуючи облогою турецької фортеці Бендери, захопив у Буджаку збиті в курені єдисанські й буджацькі аули — жінок та дітей. Тим самим він, як свого часу і Менглі Герей І, примусив ногайських вершників скласти зброю. Згодом єдисанські та буджацькі мурзи підписали з ним договір про «союз» із Російською імперією. Відтак Кримське ханство втратило більшу частину ногайської кавалерії, яка здавна становила основу його військової могутності.
Наступного року більшу частину підданих Кримському ханству ногайців російське командування переселило на правобережжя Кубані та згодом інсценізувало обрання ними свого ставленика на ханський престол — Шагін Гірея. Як правовий прецедент щодо того було використано обставини інтронізації Крим Гірея 1758 року. Уряд Катерини II вправно використовував ногайців для доламування останньої чингізидської держави у Східній Європі.
Слобідська Україна. Колонізаційний рух на схід
Одним із головних процесів, що визначав українську історію, є процес колонізації і освоєння нових земель. Процес дуже неоднозначний і подекуди суперечливий. Освоєння лісостепових та степових просторів на південь і на схід є досить важливою ознакою контактів культур, осілого та кочового способів життя. Урешті, як і загалом у світовій історії, осілий спосіб бере гору з багатьма нюансами та ознаками нездоланних переміщень як окремих осіб, так і великих етнічних груп. Для українського історика тривалий час «боротьба зі Степом» була основою для розуміння східноєвропейської історії, лише в сучасну добу йдеться не про «боротьбу», а скоріше про діалог, що містить багато складових від конфліктів до порозумінь, від неприязні до адаптацій. Слобідська Україна є багато в чому саме наслідком такого діалогу.
Слобідська Україна — досить велика українська історико-географічна область, територіально вона перебільшує чимало європейських країн і достоту ледь більша, наприклад, за Болгарію. Чи не найдискусійнішою темою щодо історії Слобідської України є великий переселенський рух і залюднення просторів Дикого поля від Сейму до Дону в середині XVII — XVIII ст. Ці колонізаційні процеси неодноманітні хронологічно і так само мають спалахи і затухання, рух назад. Саме колонізація і виявить найбільшу суперечність щодо терміну. Слобідську Україну (чи Слобожанщину, як її назвуть діячі українського руху пізніше) прийнято ототожнювати зі слобідськими полками, військово-адміністративними козацькими одиницями, що існували з середини XVII ст. до 1765 р. Однак розуміння Слобожанщини значно ширше, воно пов’язане насамперед саме з колонізаційним рухом і часто виходить поза «слобідські полки», захоплюючи й сусідні території, наприклад село Грайворон (зараз районний центр Бєлгородської області Росії), місцевості в Курській області чи українські поселення біля Дону і далі до Воронежа. «Козацьке минуле» тут діє дуже опосередковано, через окремі непевності в територіях власне слобідських полків, слабкість їх автономії і уявлення про Слобожанщину передусім як етнографічний регіон, регіон поширення українського етносу, низки зіткнень і діалогів. Звичайно, багато в чому визначальним для історії Слобідської України є зустріч української та російської культур (у сучасному розумінні), сфера конфліктів та запозичень, відкритості та обмежень.
З низки історико-політичних причин територія Слобожанщини виявиться розділеною між Україною та Російською федерацією. Тим більше жодна із сучасних адміністративних областей не є повністю «слобідською». На сьогодні Слобожанщина — це східна частина Сумської області (Буринський (частково), Білопільський, Краснопільський, Сумський, Недригайлівський, Лебединський, Охтирський, Тростянецький, Великописарівськйй райони), північна та південно-східна частина Харківської області (Краснокутський, Богодухівський, Золочівський, Дергачівський, Харківський, Вовчанський, Валківський, Нововодолазький, Зміївський, Коломацький, Печенізький, Шевченківський, Балаклійський, Ізюмський, Куп’янський, Дворічанський, Великобурлуцький, Борівський), північ Донецької (частково Слов’янський, Краснолиманський, Артемівський райони) та Луганської областей (Біловодський, Біло-куракинський, Кремінський, Марківський, Міловський, Ново-айдарівський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський, Троїцький райони). Багато в чому межі історичної Слобожанщини особливо на Луганщині збіглися з розмежуванням українсько-російського протистояння 2014—2015 рр. Окремі райони Слобідської України — це зараз частини Російської федерації, скажімо містечко Суджа та Глушкове в Курській області чи Острогозьк, Калач, Павловськ, Богучар у Воронезькій області. Слід визнати, що межі Слобожанщини дуже історичні, до неї можна уводити окремі населені пункти, однак можна і не вважати їх Слобожанщиною. Дуже часто велика територія колонізації мала свої анклави, інакші за етнічним складом населення та підпорядкуванням (скажімо, Чугуїв на Харківщині). Найголовніше слід визнати, що межі Слобідської України є історичними, тобто змінними і непевними.
Сама територія майбутніх оселень сполучає три географічні зони: на півночі від Путивля на схід — ліс, далі від Охтирки до Харкова в основному лісостеп і де-не-де степові території, але на схід і на південь від Острогозька ліси трапляються уже зрідка понад річками, часто там переважно степ. Уже саме розуміння початків стабільного оселення Слобідської України пов’язане з вивченням способів життя. Передусім в історико-географічному розумінні на середину XVI ст. територія майбутніх слобід — «поле», малолюдна територія з бурхливою природою, а щодо людності, напевно з перевагою тюркського кочового елементу, що збереглося в топонімічних назвах (Охтирка, Харків, Чугуїв, Балаклія тощо), слов’янські назви — північні, чого варта лише річка Тиха сосна (поблизу Острогозька), межа претензій Великого князівства Литовського в XVI ст. Тобто ця територія, крім географічного різноманіття, була тривалий час територією конфліктів та суперечок між кількома державними утвореннями, серед яких напевно основну роль тривалий час відігравало Кримське ханство та його північні васали кочівники, ба більше — цей тюркський компонент відіграв подекуди дуже важливу роль. Саме повз ці терени «поля» проходила низка шляхів як для набігів, так і торговельних комунікацій. Назви тих шляхів також містять тюркську складову: Сагайдачний шлях, Муравський шлях, Ізюмський шлях, Бакаїв шлях. Перелази, броди, шляхи, підвищення — це ті пунктири, довкола і біля яких в XVII ст. виникнуть населені пункти, витіснивши тюркську складову. Слід також визнати, що ці «шляхи» переважно проходили вододілами основних українських річок. Цей тюркський чинник, татарська небезпека, конфлікти і порозуміння (прикладів цього чимало) як зі степовими кочовиками, так із Кримським ханством виявиться небезпідставним свідченням початків існування Слобідської України. Набіги на слободи і слобідські містечка містили певну політичну складову і свідчили про претензії Кримського ханства на ці території. Слід також визнати, що значну частку ясиру із українських земель становили мешканці слобід, декому вдалося втікати, а когось викупляли чи визволяли з полону. Водночас в окремих випадках на Слобожанщині, мешкали полоненики з Криму та «турецьких» фортець, а прізвища окремих козацьких старшин зі слобідських полків: Турчин (Турчинов) чи Татаринов, Татарчук, Черкес виразно свідчать про походження цих представників з вищих прошарків. Ці неоднозначності дуже характерні для прикордонних історій. Коли ще тільки починалися слободи, мешканці Змієва 1656 р. ходили на пограбунок татарських кочовищ і, коли царський уряд заборонив їм те робити, у листі відповіли так: «Часом татари нас беруть, а часом ми татар. І на те не жаліємось. На тому Україна почалася». Однак небезпека набігів і полону упродовж другої половини XVII ст. була постійною, тож мешканці слобід ходили навіть на польові роботи зі зброєю. Численна документація, однак, свідчить про неодноманітність тих відносин. Купці зі слобід охоче торгували в Казикармені, а сотник із містечка Печеніг (біля Харкова) Йосип Щербина поїхав викупляти з неволі в Криму свого брата, та, не маючи грошей сплатити мито, позичив кошти в татар, а повернувшись додому, повернув татарам, які приїхали з ним, борг. Сюжети прикордонних зв’язків дуже цікаві і неординарні.
