Татари, відійшовши за Дніпро з великим полоном, залишилися в бойовій готовності до нового вторгнення. Не останню роль у цьому відігравала посуха в степу. У цій ситуації Сигізмунд І відправляє до Криму гінця з листом до хана та інструкцією подальших дій Скіндеру. Тон королівського послання був різким. Сигізмунд І дорікав хану, що Велике князівство Литовське посилає до Криму своїх послів з упоминками, щедро обдаровує кримських послів і утримує Ших-Ахмата, несучи при цьому відчутні збитки. А хан у відповідь не тримає свого слова. Далі король ставить перед Мехмед-Ґераєм І умови подальшого розвитку добросусідських відносин: по-перше, «той полон весь, який діти твої в лядській і в литовській землі побрали, зібравши і до нас, у землі наші відпустив»; по-друге, «тих, які ту лиху справу вчинили, покарав, аби наперед того не допускав»; по-третє, «того посла нашого пана Станіслава присягу нам перед ним учинивши і до нас без затримки його відпустив»; і по-четверте, король знову наполягав, щоб хан «людей своїх згідно з обіцянкою своєю в землю ворога нашого московського нам на допомогу надіслав і разом із нами замків наших, які він [московський великий князь] забрав до наших рук добивав».
Татарський напад, що відбувся у червні-липні 1516 р., цілком відповідав політиці Кримського ханату XV — початку XVI ст., яка полягала в тому, щоб не допустити домінування в навколишньому регіоні будь-якої держави. Хоча Московське князівство й виступало основним суперником Криму на середній та нижній Волзі, дозволити відновлення могутності Великого князівства Литовського Крим теж не міг. Крім того, були ще й інші, більш прозаїчні причини подвійної політики Кіркора.
Здійснювана ханатом політика тотального терору проти Великого князівства Литовського й Корони Польської, коли майже щороку на території цих держав організовувалися від одного до кількох походів, призвела до того, що захоплення і продаж ясиру та інших трофеїв стало одним із головних доходів татар, а для багатьох простих кочовиків це був чи не єдиний заробіток. Тому, хотіли цього кримські володарі чи ні, але вони в XVI ст. вже були просто змушені організовувати загарбницькі рейди на сусідів. Більше того, наявність у Криму так званих пролитовських і промосковських угруповань була спричинена, на нашу думку, багато в чому наявністю «спеціалізації» нападів різних улусів на конкретні країни. Так, якщо для кочовиків самого Кримського півострова й північніших від нього територій у межиріччі Дніпра й Дону не було різниці, кого атакувати — Велике князівство Литовське, Корону Польську чи Московську державу, то для улусів нижнього Дніпра та Правобережної України польський і литовський напрямки були основними, бо ці держави розташовані поряд. Їхні кордони були відкриті з боку степу і як природно, так і штучно слабко укріплені. Крім того, слабка централізація влади цих країн і хронічний брак коштів не дозволяли їм утримувати на кордоні війська достатньої кількості. У цих умовах промосковська позиція Ахмат-Ґерая, який саме очолював ці улуси, стає зрозумілою, а похід на Литовське князівство й Королівство Польське був лише питанням часу. Недарма Ахмат-Ґерай, попереджуючи Василія III в червні про виступ Богатир-Ґерая, вихвалявся, що відправив свого сина Геммет-Ґерая проти короля.
Мехмед-Ґерай І, хоч і відмежувався перед королем від червневого походу, пишучи, що він «нічого не відав», а його син Алп-Ґерай, який очолював нападників, «від нас утік без нашого відома, й Дніпро перейшовши, у ваше де й панство пошли», швидше за все хитрував, бо серед керівників походу, окрім Алп-Ґерая, були й інші ханські діти: Ачарт і Газі Ґераї, а також рідний брат Сахіб-Ґерай, не кажучи вже про вищезгаданого племінника Гіммет-Ґерая. Вочевидь, окрім дотримання батькової політики й бажання поповнити державну скарбницю, ханом керувало й інше. Імовірно, Мехмед-Ґерай І намагався одним пострілом убити аж трьох зайців. Конфліктуючи з Ахмат-Ґераєм, він зрозумів, що походу його улусу на Велике князівство Литовське і Польське королівство не оминути, тому краще не зупиняти його, а, навпаки, очолити. Тоді б уся здобич і слава належала його роду і, зрозуміло, підвищувався б авторитет центральної влади. У зовнішній же політиці хан натякав правителям Порти й Московській державі, що готовий з ними примиритися. Недарма ж хан пропонував Василію III спільно оволодіти Астраханню або Києвом. У той же час, не бажаючи поривати стосунки з Сигізмундом І і послаблювати Велике князівство Литовське та Польське королівство, хан не переходив до політики безперервних нападів на ці країни. Тому, хоч військо і стояло напоготові поблизу дніпровських переправ, повторного походу не відбулося. Сигізмунд І отримав 29 серпня листи від хана та його оточення, в тому числі від Богатир-Ґерая, Довлет-Бахті та князя Абдрагмана з вибаченням і обіцянками надалі підтримувати дружні відносини: «Проти ворога вашого також хочемо неприязнь шаблею нашою доводити». Окрім цього, кримці просили грошей для своїх людей. Богатир-Ґерай прямо писав королю: «Я вас, батька мого, прошу, влітку і взимку слугам своїм не маю чого давати, ви знаєте, чим маєте слуг наших пожалувати». На доказ власної лояльності царевич прислав полоненого його вояками московського боярина.
Але головною новиною було те, що хан був готовий надіслати до Литовського князівства в супроводі Богатир-Ґерая і Скіндера заручником когось із власних синів. На початку вересня 1516 р. до Криму було відправлено два листи. У першому, датованому 9 вересня, литовський уряд висував як старі вимоги — покарати винних за напад, повернути полон і організувати новий похід на Московську державу, так і нові — сина, якого хан збирався відправити до Литовського князівства, кримці мали привезти до Черкас. Звідти кримський царевич-заручник разом із Станіславом Скіндером мав вирушити до Вільна. Крім того, Сигізмунд І наполягав, аби Мехмед-Ґерай І заборонив своїм підданим кочувати біля кордонів Великого князівства Литовського й Корони Польської. На закінчення свого послання король, за методом «батога та пряника», з одного боку, обіцяв кримському володареві, якщо той допоможе повернути міста, захоплені на зламі XV—XVI ст., допомогу Кримському ханату «військом і скарбом». А з іншого боку, хану давалося зрозуміти, що дружні відносини з Литовським князівством сприятимуть тому, аби він міг «на панствах своїх довгі й щасливі часи панувати». Друге послання було охоронним листом, адресованим синові Мехмед-Ґерая Газі. Цей лист надавав йому право вільного переїзду, перебування і виїзду з Литовської держави.
Поки йшли активні дипломатичні зносини з обох боків, відбулась подія, яка, хоч і була за мірками того часу локальною пригодою, але, як це нерідко буває в історії, з часом набула більше слави і легендарності, ніж інші більш масштабні та значущі для свого часу події. Мова йде про похід П. Лянцкоронського на Білгород-Дністровський. Сучасники описали його доволі скупо. Основним джерелом є Деціюс, Ваповський і скарга Мехмед-Ґерая І. Згідно з повідомленням польських хроністів, гурт жовнірів, очолюваний Лянцкоронським, перейшов кордон і захопив турецькі й татарські стада та отари під Білгородом. На зворотному шляху османи з татарами оточили жовнірів біля Овідієва озера, але останні перемогли і з полоном повернулися додому. Деціюс пояснив перемогу Лянцкоронського тим фактом, що турки билися за власні статки, а жовніри за життя. Через кілька років, 1520 р., хан у своєму листі писав, що королівські піддані, «прийшовши під Очаків, чабанів... побили й кілька тисяч овець взяли». У цьому випадку про Білгород не сказано ні слова, проте є Очаків. Це доповнює хроністів, адже за трьома відомими географічними пунктами: Білгородом, Овідієвим озером та Очаковом — можна уявити собі масштаб дій польських вояків. Що ж до відсутності в ханській скарзі саме турецьких територій, то це пояснюється причинами, що спонукали Мехмед-Ґерая І до його написання, а саме — виправдати напад кримського війська на Велике князівство Литовське і Польське королівство влітку 1519 р. Крім того, маршрут руху вояків Лянцкоронського проліг територіями османів і білгородських татар, вороже налаштованих щодо хана. Що ж до погрому кочовиків під Очаковом, то це, як не дивно, теж було вигідно Мехмед-Ґераю І, оскільки очаківські землі належали улусам його брата й запеклого ворога Ахмат-Ґерая.
Михайло Грушевський у сьомому томі «Історії України-Руси», використавши повідомлення Ваповського, дійшов висновку, що похід Лянцкоронського «досить дрібний сам по собі, очевидно, один із досить звичайних таких нападів». У такому ж дусі писав і К. Пуласький. Польський учений, посилаючись на те, що в кореспонденції з Кримом за 1516 р. не міститься згадок щодо акції Лянцкоронського, зробив висновок, що ця подія є однією з багатьох прикордонних сутичок між нечисленними загонами татар і королівськими підданими. І в майбутньому вони переросли в козацькі походи. Але в тій же своїй праці, описуючи вже події 1519—1520 рр., К. Пуласький, перераховуючи скарги хана на козацькі напади наголошує, що тут ідеться саме про похід Лянцкоронського. Щоправда, при цьому не пояснює, чому ж тепер ця акція згадується у документах. Але повідомлення Деціюса змушує піддати сумніву висновки попередників щодо «звичайності» цієї події. Польський хроніст, який був сучасником тих подій, назвав їх «незвиклими». Вочевидь, походи в степ з українських земель Польщі, на відміну від Литовського князівства, були ще рідкістю.
Напрямок походу свідчить про добру політичну обізнаність його організаторів. Завдаючи втрат білгородським і очаківським татарам, які завжди були авангардом турецько-кримської агресії у Східній Європі, захоплюючи табуни кочовиків, польські вояки автоматично збивали наступаючий порив основних сил степовиків, що стояли в пониззі Дніпра, і демонстрували їм свою бойову готовність. А це, в свою чергу, найкраще допомагало литовським дипломатам у переговорах з ординцями. Принаймні на повторний великий набіг татари так і не зважилися. Тільки наприкінці листопада степовики значно меншими силами, ніж влітку, спробували військового щастя на Поділлі й Галичині.
Кочовики, розраховуючи, ймовірно, що оборонці Литовського князівства й Королівства Польського під впливом власної перемоги заспокоїлись і не очікують нового вторгнення, чотирма загонами рушили до Кам’янець-Подільського, Літовежа, Меджибежа і Зинькова. Цього разу оборона діяла більш організовано, бо, пам’ятаючи літній напад кримців, поляки виставили на кордоні жовнірів. Вільно теж тримало свої війська в бойовій готовності. Знову відзначився Станіслав Лянцкоронський, який, керуючи обороною Кам’янця і Літовежа, завдав нападникам низку поразок, звільнив полон і, як писав М. Стрийковський, «мурзів теж і уланів... кілько піймав». Успішно діяли загони й в інших містах. Під Меджибежем татарський чамбул з 400 вояків 7 грудня був перехоплений жовнірами Павла Фачурея і після тяжкого нічного бою розгромлений. Наступного дня неподалік Зинькова вже жовніри, керовані Сецигньовським, розбили тисячний загін степовиків.
Показовою щодо мінливості прикордонного життя є історія, що сталася з хрещеником і «сестринцем» князя Костянтина Острозького князем Романом Сангушко, якого Папроцький охарактеризував як «мужа пам’яті та слави гідного». Останній, за сприяння Острозького, отримав у січні 1516 р. у довічне володіння Брацлав і Вінницю. Під час переслідування татарського чамбулу князь Роман вирвався вперед, відірвався від своїх служебників і, оточений ворогами, загинув. Це, однак, не завадило його воякам добити ворога. Загалом же ця військова операція закінчилася для агресорів невдало. Бої показали, що навіть наявними силами місцевого населення і урядових військ, за вмілої координації їх дій, можна доволі успішно давати відсіч нападникам.
