Незважаючи на тиск з боку Москви, з початком 1657 р. білоруський полковник мобілізує всі наявні в нього сили на взяття фортеці Старий Бихов, яка впродовж двох років успішно відбивала наступ як військ наказного гетьмана Івана Золотаренка, так і царських воєвод. Після чергового безуспішного штурму та одинадцяти тижнів облоги російськими військами на чолі з воєводою Хованським Нечай надійно перекриває комунікації противникові, чим врешті-решт змушує захисників Старого Бихова капітулювати.
Тринадцятого березня Хмельницький з неприхованою радістю сповістив Москву про цей тріумф свого полковника. Прагнучи хоч якось пом'якшити негативне враження московського керівництва від цієї звістки, гетьман не втомлювався наголошувати, що жителі міста «присягнули на ім'я Вашої Царської Величності піддалися», щоправда тут же уточнював, що биховляни мають усе ж залишитися при Війську Запорозькім... А тим часом, окрилений успіхом під Старим Биховом, Нечай ще більше активізує свою діяльність. Наступник могильовського воєводи Хованського Іван Бутурлін, якого відкликали з Білорусі — скоріше за все, через прорахунки при штурмі та облозі Старого Бихова, що й принесло успіх українському війську, — доносив у ставку Олексія Михайловича про нові прояви самоуправства з боку козацького полковника: він, мовляв, зганяє царські залоги, ставлячи натомість козацькі; його сотники записують — часто навіть силоміць — білоруських селян у козаки, чим завдають немалих збитків місцевій шляхті, яка склала присягу російському монархові; Нечай хоче, на противагу Могильову, який має царське підданство, заснувати козацький Новий Могильов у Лупулові. Крім того, Бутурлін доносив, що полковник вимагає від нього вивести свою залогу з Дашкова, погрожуючи, що інакше розгромить царських людей і битиметься з ними як із ворожою стороною.
Щоб зміцнити позиції російської адміністрації в Білорусі, уряд Олексія Михайловича призначає воєводою до Борисова боярина Василя Борисовича Шереметьєва. Досі в більшості білоруських і литовських міст, за винятком Вітебська, Полоцька та Вільно, воєводами були другорядні особи. Призначення впливового царського сановника воєводою на Білорусі мало на меті підняти авторитет царської адміністрації та продемонструвати серйозність намірів Москви щодо цього регіону. А крім того, Шереметьєв славився неабиякою брутальністю. Прибувши на нове місце служби, він відразу ж направив Нечаю вимогу заборонити сотникам заходити в шляхетські маєтки, а місцевих селян записувати в козацьке товариство. Крім того, наполягав на негайному виведенні козацьких залог із Борисовського, Шкловського, Могильовського, Оршанського та Мінського повітів «в указанное место, где им указано быть». Коли ж полковник відмовився виконувати ультиматум воєводи, покликаючись на те, що козацькі залоги розміщені в цих повітах не для боротьби з російськими ратними людьми, «но для воровання ляховського... которые крестьян до конца разорили», то Шереметьєв висунув новий, дуже «вагомий» аргумент — артилерію. Із листа Нечая від 27 серпня 1657 р. довідуємось, що той «з арматою на мести и деревни, где козаки своє наместье мают, кажет наезджати, козаков имеют и иних и вяземе держат, а иних невест девает, где в домах козацких берет».
Борисовського воєводу наслідують інші представники царської адміністрації в Білорусі: вони силою віднімають у полковника волості, у яких перебував його полк, козаків виганяють із їхніх помешкань і «подданья из их, як из мужиков, требуют, до того чюприны режут, кнутами бьют, грабят». Павло Тетеря, який у серпні 1657 р. перебував на чолі посольства в Москві, повернувшись в Україну, доповідав старшині про наміри царського уряду вивести козацьку залогу зі стратегічно важливого Старого Бихова, розмістивши на їхньому місці царських ратних людей.
Тобто все вказувало на те, що Москва не бажала миритись із розширенням території Гетьманату за рахунок білоруських земель і була готова вдатися до найрадикальніших заходів, аби змусити Чигирин піти на поступки в цьому питанні.
«А царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє»
Незалежна політика Богдана Хмельницького на зовнішньополітичній арені, як і його роль у білоруському конфлікті, викликала не просто негативну реакцію московського керівництва, а дратувала його неймовірно. Щоб усвідомити серйозність ситуації, треба враховувати, що уряд Олексія Михайловича розглядав норми договору 1654 р. як передумову для тіснішої інтеграції України в Московську державу. Тож проявлене керівництвом Гетьманату бажання анулювати й ті нібито незначні обмеження козацького суверенітету провокувало Москву на кроки у відповідь.
Лише за першу половину 1657 р. в Україні побувало п'ять посольств, очолюваних впливовими царськими сановниками — думним дяком Аврамом Лопухіним, стольником Василем Кікіним, окольничим Федором Бутурліним, стрілецьким головою Артамоном Матвєєвим і царським дворянином Іваном Желябужським. Посольські накази та інші офіційні документи, дотичні до їхніх дипломатичних місій, засвідчили кардинальну зміну тональності політики офіційної Москви у взаєминах із Військом Запорозьким. Уже наказ стольникові Василеві Кікіну, відрядженому в Україну в лютому 1657 р., доводить, на думку М. Грушевського, що уряд Олексія Михайловича ще ніколи не брав такого «прикрого» тону у відносинах із гетьманом та його адміністрацією. Козацькій старшині закидали порушення присяги, нелояльність щодо суверена та лякали її карою Божою за неправду та відступництво від слова, даного цареві.
Найбільш повно ж засади нового московського курсу щодо українських справ відображено й в матеріалах посольства окольничого Федора Бутурліна, який відвідав Гетьманат у травні — червні 1657 р. Висловлені царським окольничим претензії зводилися переважно до зволікання з запровадженням інституту царських воєвод в українських містах, несплати податків із України в царську скарбницю, відмови надавати земельні наділи в Києві московським стрільцям та небажання привести до царської присяги гетьманича Юрія. Водночас із матеріалів посольства Бутурліна стає зрозуміло, що найбільше Москву непокоїв зовнішньополітичний курс гетьманської адміністрації — насамперед укладення союзницької угоди з Трансільванією та «злеє того что гетман и все Войско Запорожское соединились с неприятелем царского величества — Свейским Карлом Ґуставом королем».
На початку червня в Україну відбув із Москви царський дворянин Іван Желябужський. Він мав не лише зібрати інформацію про стан справ у Війську Запорозькому та з'ясувати настрої окремих станів і суспільних груп, але й провести антигетьманську агітацію, скориставшись дедалі більшими міжстановими та соціальними протистояннями, а також активно задекларувати третейські функції московської монархії в нових конфліктах. Вочевидь, місія царського дворянина в Україні не обмежувалася збором інформації, а передбачала й певні агітаційні дії. Недарма ж Іван Виговський через певний час заявив, що «перші бунти почались у війську від посланця царської величності Івана Желябужського».
Зіткнувшись із рішучістю московського керівництва в питанні зовнішньополітичної самостійності Чигирина, український гетьман, попри критичний стан здоров'я, намагається провадити послідовну політику. Скажімо, під час переговорів із окольничим Бутурліним Хмельницький відкинув усі претензії московських представників як такі, що не мають під собою реальних підстав або втратили їх унаслідок сепаратних дій Москви, що дуже зашкодило інтересам Війська Запорозького (ішлося передусім про обставини російсько-польського примирення). На вимогу московських послів розірвати взаємини зі Швецією гетьман категорично відповів: «... від Свейського де короля ніколи не буде відлучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня... і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово дають». Цим він, вочевидь, натякав на недотримання Москвою слова про допомогу Військові Запорозькому в боротьбі з Річчю Посполитою: «...а царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками, хотів нас віддати полякам у руки». Крім того, у розмові з послами гетьман гостро розкритикував зовнішньополітичну стратегію офіційної Москви: «тільки де мені, гетьману, дивно, що йому, великому государю... бояри доброго нічого не порадять: короною Польською ще не оволодів і миру довершеного ще не привели, а з іншим панством, зі Шведами, війну почали!»
Не менш різкими були й відповіді Хмельницького на вимоги російської сторони закріпити царських воєвод в українських містах, а також сплачувати Москві податки. На переговорах 10 червня гетьман заявив окольничому Бутурліну, що «судді де Самойлу і полковнику Тетері він, гетьман, не приказував і в нього на думці не було, щоб царська величність у великий містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути своєї царської величності воєводам». Приблизно такими ж були відповіді й на інші претензії російської сторони.
Та літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації незалежницьких устремлінь Чигирина. Участь українських військ у виправі князя Дьєрдя II Ракоці на землі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські відносини. Усередині червня проти Ракоці вийшло кілька десятків тисяч ординців, а перед тим, 7 травня, брацлавський полковник Михайло Зеленський інформував гетьмана, що хан «Днепр перешод, стоит под Конкой... Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом, чтоб совокупитись». Тривожні дані про можливість вторгнення Орди на українські землі надходили також із інших джерел.
Ситуацію значно ускладнював і той факт, що в Гетьманаті все виразніше назріває внутрішній конфлікт. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни 1657 р. переростають в антигетьманські виступи на Запорожжі, а влітку переходять і на гетьманське військо. Через критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького посилюється й боротьба в середовищі козацької еліти.
За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію у взаєминах із Москвою. Саме тому Хмельницький, висловивши 10 червня рішучий протест проти претензій московського керівництва, уже за день доклав усіх зусиль, щоб дезавуювати попередні заяви. Ще активніше в цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський, який, вочевидь, у такий спосіб розпочинав боротьбу за гетьманську булаву.
Посол шведського короля Ґустав Лільєкрон, котрий прибув в Україну влітку 1657 р., щоб розірвати союз козаків із Москвою, проаналізувавши ситуацію у Війську Запорозькому, дійшов висновку про неможливість виконати покладене на нього завдання. Зважаючи на критичний стан здоров'я Богдана, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української співпраці вже за його наступника. Та завважмо, що шведи не були надто оригінальними в своїх сподіваннях. До вірогідної зміни українського керівництва готувалася й Москва, сподіваючись нав'язати майбутньому суверенові конкретніші та жорсткіші зобов'язання, ніж ті, які мав Хмельницький. Скажімо, у червні Федір Бутурлін доповідав Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради передати булаву гетьманичеві Юрію не варто надавати надто великого значення, бо «після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».
