Унія двох українських держав мала величезне політичне значення: століттями розділений народ об’єднувався у власній єдиній національній державі. Пориваючи з міжнародними договорами старого світу, що колись встановили кордони Росії й Австро-Угорщини, українці обох цих померлих держав заявили разом з іншими раніше підневільними народами Європи про настання доби національних держав. Водночас злука не сильно вплинула на військове становище ЗУНР. Насправді ухвала УНРади від 3 січня та Універсал Директорії від 22 січня 1919 р. лише задекларували проведення державного об’єднання в майбутньому, що його мали закріпити Всеукраїнські установчі збори. Але оскільки скликати їх за тих умов було неможливо, унія між УНР та ЗУНР мала характер угоди конфедеративного характеру, і в кожної республіки були свої уряди, системи державної адміністрації та збройні сили.
Одразу після встановлення контакту між УНР та ЗУНР було здійснено перші спроби організувати матеріальну допомогу Галичині. Мільйони карбованців виділив із цією метою С. Петлюра на потреби УНРади із забезпечення населення продовольством, функціонування залізничного транспорту, культурного життя та державної служби ЗУНР. З Наддніпрянщини до Галичини надходили вагони зі збіжжям, цукром та іншими продуктами харчування. ЗОУНР у відповідь постачала Києву оливу й нафту. Окрім грошей і продовольства, УНР допомагала галицьким українцям і в їхній війні проти поляків. У грудні 1918 р. до Галицької армії була включена Козятинська піхотна бригада, наступного місяця — 1-ша Дніпровська дивізія, що взяла участь у Вовчухівській операції. Серед з’єднань Галицької армії було розподілено артилерію київських Січових стрільців, 60 літаків із Наддніпрянщини, велику кількість гвинтівок, кулеметів, гармат, набоїв. На потреби Галицької армії УНР передала медикаменти та санітарне обладнання, а для місячного «вдержання армії ЗОУНР» було виділено 240 000 000 гривень. Суттєво допомогли галицьким стрільцям поставки обмундирування, взуття та спорядження з колишніх російських складів. Брак у Галицькій армії фахових офіцерів вищих рангів також компенсували за рахунок наддніпрянців: 10 грудня 1918 р. колишній російський офіцер, а на той час генерал Армії УНР М. Омелянович-Павленко став головнокомандувачем Галицької армії. На цій посаді його замінив у червні 1919 р. інший наддніпрянець — генерал О. Греків. Тим не менш допомога УНР галицьким українцям виявилася недостатньою для перемоги: українські гроші знецінювалися, склади вичерпувалися, а згодом і сама УНР опинилася в скрутному становищі, втративши Київ і більшу частину України.
Українсько-польський фронт на Волині
Східна Галичина не була єдиним фронтом українсько-польського протистояння. На думку частини польських політиків, Польська держава мала відродитися як нова Річ Посполита в кордонах, які існували перед її поділами, тобто станом на 1772 р. Найменш радикальні польські політики (ті, хто не мав нічого проти існування незалежної Української Держави, чи ті, хто жив у Наддніпрянщині й брав активну участь у роботі Центральної Ради) вважали, що Україна мала зректися будь-яких претензій принаймні на Підляшшя, Холмщину й західну частину Волині. Українські ж державні діячі намагалися охопити кордонами України максимум земель, населених українцями: у III Універсалі Центральної Ради (19 листопада 1917 р.) серед таких земель була названа Волинь, а щодо Холмщини зазначалося, що тут кордон «має бути встановлено по згоді організованої волі народів». Водночас за Брестським миром 9 лютого 1918 р. УНР отримала Холмщину й частину Підляшшя без жодної згоди на це поляків. Тому щойно в Німеччині сталася революція, а Австро-Угорщина взагалі розпалася й почалося визволення польських земель, група підпільників із ПОВ зайняла 2 листопада 1918 р. Холм. У Києві 19 грудня 1918 р. відбулася нарада керівників УНР, на якій було ухвалено рішення вести війну на холмсько-волинському напрямку. Майже одночасно, 22 листопада, збройний загін уродженця Бережан полковника Е. Ридза-Сміґлого разом із місцевим батальйоном ПОВ захопив Володимир-Волинський. Таким чином, наприкінці 1918 р. у вирішенні питання про державну належність спірних територій Холмщини й Волині УНР та Польща перейшли до силових методів, що призвело в січні — червні 1919 р. до бойових дій на Волині між Армією УНР та Військом польським.
До кінця 1918 р. поляки не стали просуватися на схід: основна їхня увага була прикута до Галичини, а на Волині перебували малочисельні загони, що налічували разом трохи більше, ніж 2000 осіб. Збройні сили УНР у цей час були формально організовані в три фронти: Лівобережний (командувач — полковник П. Болбочан), Південний (командувач — отаман О. Греків) та Південно-Західний (пізніше — Холмсько-Галицький, командувач — отаман М. Шаповал). Основним своїм завданням отаман М. Шаповал вважав захоплення Бреста, Холма та Львова. Холмський напрямок, де в розпорядженні М. Шаповала перебувала група полковника В. Оскілка кількістю 15 000 багнетів, 200 шабель і 33 гармати, отаман розглядав як допоміжний, утримання якого мало сприяти у звільненні Львова й Перемишля від поляків. Проте до кінця 1918 р. збройні сили УНР лише ознайомлювалися із силами й намірами супротивника й не здійснювали наступів у західному напрямку.
Просування як поляків, так і українців на Волині було ускладнене ще й через те, що до середини січня 1918 р. там перебувало німецьке військо. Вихід 300-тисячної німецької армії з України був ускладнений перериванням комунікацій: визволення Польщі з-під окупації та українсько-польські бої в Галичині перекрили безпечний залізничний шлях на захід. Тому німцям залишався тільки один напрямок відступу — через Ковель, Брест і Білосток до Східної Пруссії, тож під повним німецьким контролем перебувала вся ця залізнична лінія. У січні 1919 р. командування військ УНР на Волині спробувало підписати угоду з німецькими частинами: німців переконували не допускати поляків на Волинь до лінії Бугу, куди мали прийти українці. Однак українські політики так і не змогли затвердити цей документ.
Лише після виведення німецької армії в другій половині січня 1919 р. відбувся наступ армії УНР на Волині. 22 січня Українське республіканське військо звільнило Володимир-Волинський та Ковель. У цей час у тил Армії УНР вдарила Червона армія, яка прорвалася на Правобережжя. Польські частини здійснили контрнаступ, унаслідок чого вже 24 січня поляки відбили Володимир-Волинський, а невдовзі захопили Ковель і Торчин. Після цього ініціатива надовго перейшла до польських сил, які очолював майор Л. Ліс-Куля. Але на початку березня його війська провели на Волині невдалий наступ, у ході якого Л. Ліс-Куля загинув.
Оскільки в цей час головним напрямком своїх військових операцій Армія УНР вважала більшовицький фронт, а Військо польське — галицький, надалі бойові дії на Волині мали обмежений характер. Ю. Пілсудський, який бачив майбутнє України не як частини Польщі чи Росії, а як держави-союзника Речі Посполитої, не поспішав воювати з Армією УНР, тому з польського боку воєнні дії на Волині мали на меті не повний розгром супротивника й ліквідацію української державності (як у Східній Галичині), а лише встановлення вигідного для Польщі кордону та примушення С. Петлюри відступитися від союзу із ЗУНР.
Дипломатичний фронт боротьби
Питання приналежності Східної Галичини й Волині, як і всіх міждержавних кордонів у Європі, вирішували не тільки воєнним шляхом. Після підписання перемир’я в Першій світовій війні 11 листопада 1918 р., яке зазвичай пов’язують із її завершенням, союзникам слід було підписати ще низку мирних договорів із переможеними Центральними державами. З огляду на те, що розпалися одна з переможених держав (Австро-Угорщина) й імперія з табору переможниць (Росія), необхідно було також вирішити, на яких територіях розвиватимуться нові державні утворення, що виділилися з їх складу. Окрім того, союзники повинні були встановити світовий порядок, що мав сприяти недопущенню нової світової війни та визначити міжнародні відносини. Ці непрості питання були винесені на розгляд Паризької мирної конференції, яка почала працювати 18 січня 1919 р. Серед багатьох делегатів конференції була поширена думка про те, що «14 пунктів» В. Вілсона й принцип самовизначення народів стануть основними під час будівництва нового світу, тож критерії переділу мапи Європи будуть об’єктивними. Насправді все вирішували впливові держави з табору Антанти — Велика Британія, Франція та США — за участі Італії та Японії (а пізніше й без них). А рішення вони ухвалювали, виходячи з власних економічних і стратегічних розрахунків чи попередніх обіцянок. Франція будь-що бажала обмежити Німеччину, Британія та США — не допустити зміцнення Франції. Основною проблемою, яку розглядали на конференції, були революції в Німеччині та Росії. Держави-лідери Антанти не хотіли допустити об’єднання цих рухів та поширення «червоної чуми» на інші країни Європи.
Франція в українсько-польському конфлікті в Східній Галичині була однозначно на боці свого союзника Польщі. США та Велика Британія прагнули зважити позиції обох сторін. У Лондоні розглядали кілька варіантів долі Східної Галичини, альтернативних французькому: приєднання цієї області до Наддніпрянської України, до Росії чи навіть до Чехословаччини. Уже на початку листопада 1918 р. Британія заявила полякам, що ставлення її уряду до претензій Польщі на Східну Галичину є негативним. Політика США в східногалицькому питанні була окреслена в коментарі Кобба — Ліпмана до «14 пунктів»: більшість населення Східної Галичини становлять українці (русини), тож вона не може бути приєднана до Польщі й на сході Польська держава не повинна отримати земель з українським населенням. Державний секретар США Роберт Лансинг твердив, що Східна Галичина має бути приєднана до України як частини Російської федерації, а головний американський експерт із проблем Польщі Р. Лорд у меморандумі «Проблема Східної Галичини» (квітень 1918 р.) зазначав, що українці становлять більшість (58 %) у регіоні, тож, вшановуючи «абстрактну справедливість», слід приєднати Східну Галичину до України, але з огляду на «доцільність та практичні міркування» бажано віддати її Польщі. Проте в будь-якому випадку всі ці країни бажали забезпечити стабільну політичну ситуацію в регіоні: європейська війна завершилася в листопаді 1918 р., і в усій Європі мав запанувати мир.
Важливу роль у ставленні західних держав до Галичини відіграв той факт, що їхні політики керувалися в цьому питанні передусім інформацією від польських дипломатів. Польські представники за кордоном із перших днів конфлікту розгорнули тотальну антиукраїнську пропаганду. Виступ у Львові кваліфікували як «українсько-австрійський заколот», змову українського населення міста з австрійцями чи більшовиками. Думка ж галицьких українців залишалася невідомою для провідних світових держав, бо українська діаспора не мала серйозного впливу на владу, а українські закордонні представництва в 1918 р. були утворені переважно в Центральних державах.
