Вій-ник

Відьма не виглядала надто вже задоволеною таким поповненням але й не плювалась. Драк знав що для неї це нормальна реакція. Не відкладаючи справу у довгий ящик, хлопець повідав начальству про свій прямий інтерес у цьому поході. Стила нахмурилась але пообіцяла що обдумає можливість того аби заглянути до його рідного села.

— Якщо твоя сестра знайде коня то ми візьмемо її із собою. Знахар нам не завадить. Але я не буду жертвувати мобільністю.

Із пояснень відьми виходило що вона хоче зібрати невеликий кінний загін із досвідчених козаків, та в бою використовувати тактику нападу та швидкого відходу. Велика кількість людей для цього не потрібна, а от понаднормова двійка ворожбитів зайвою не стане.

— Скільки всього людей плануєте зібрати?

— Зо три десятка. Дві третини із цього числа вже знайшла. Почекаю до завтрашнього ранку, може ще хтось з'явиться, а тоді будемо відправлятись. У вечері ще раз зберемося та обговорим деталі.

— Чим ми можемо допомогти зараз? — запитала Шумен.

— Підберіть собі коней в сотенній конюшні. Конюха я попередила, але якщо буде бурчати, то шліть його до мене.

Батурин бурлив. У невеличкому містечку-фортеці базувалось дві сотні козаків, що мешкали в найближчих селах та хуторах. Отримавши тривожну звістку про наближення навали песиголовців, всі вони поспішали прибути до місця збору. В одну мить зброя, кулі, розмелений в порошок ритал, магічні амулети ритуали, коні та всі інші дрібниці необхідні в воєнному поході, набули шаленої популярності.

Козаки хмуро чистили рушниці та знімали зі стін шаблюки, господині тихо плакали та пекли свіжий хліб. Старі, немічні люди розповідали переляканій малечі про звірячу натуру песиголовців. Страшні створіння ніколи за пам'яті людської не виказували милосердя та не щадили своїх ворогів. Нападаючи на села, вони знищували не тільки боєздатних чоловіків. Ні. Там де пройшлись чудовиська із собачими головами не залишалось нічого живого. На відміну від вороже настроєних сусідів, песиголовці беруть полонених не для того аби використовувати їх як робочу силу, перетворювати на безвольних рабів, чи продавати за викуп.

Песи — людоїди. І полонених вони беруть тільки для одної, вельми очевидної, цілі.

Шукаючи місцеву конюшню, молоді ворожбити пройшли біля розлогої старої яблуні, під якою влаштувався сивий як лунь старий. Почувши як той розповідає десятку малечі про звірства песиголовців, Велет згадав своє дитинство. Він виріс у прикордонному селищі, і звісно ж знав усі ці страшилки, усі байки. Мораль яку намагались донести до підростаючого покоління старші, ховала в собі одну просту істину — монстрів не можна жаліти, бо вони самі не знають такого явища а отже і вас теж не пожаліють.

Кинувши занепокоєний погляд на Шумен, хлопець постарався якомога переконливо, донести таку думку до дівчини. Історія знає багато прикладів, коли люди жаліли песів, зберігали життя їхнім самкам та щенятам. Нічим хорошим це не закінчувалось. Варто було показати їм спину, як в неї негайно ж впивалась зброя чи хижі зуби.

— Розумію, — дуже серйозно кивнула дівчина, вислухавши друга. — Я не буду щадити нікого. Та ти мені краще скажи, з цих песиголовців можна зняти щось цінне. Золото там?

Інколи Велет забував що дівчина виховувалась зовсім в іншому культурному середовищі. Та інколи, як от зараз, вона могла проявляти приголомшливу кровожерність. І любов до усяких золотих прикрас, так. Сорока.

— Золото вони не визнають, — зітхнувши прийнявся пояснювати хлопець. — Але без тями від намиста, та коштовних каменів. Також досить ціниться їхня кістяна зброя. Її можна продавати алхімікам. Окрім цього з них знімати більше нічого. Тай не заради хабара ми із ними воюємо.

Шумен дещо скисла, але вочевидь не із за того що Драк намагався її пристидити. Майя не бачила нічого поганого у своїй закоханості в сонячний метал, і майже не намагалась приховувати цього.

За розмовою вони і не помітили як дійшли до конюшні. Більшість тутешніх коней мали своїх власників, але тут також розводили жеребців на продажу, і деякий запас скакунів у головного конюха звісно ж був. Стила, користуючись військовим станом, та своїми правами, зобов'язала того поступитися двійком хороших жеребчиків на користь молодих ворожбитів. Чоловік був змушений підкоритись, але весь час поки супроводжував гостей, непривітливо бурчав та жалівся на те що кляті песиголовці розорять його та пустять по світу в одній сорочці.

Велет розумів стан конюха, і терпів його скиглення. Він терпів його наміри всучити молодим людям самих слабосилих коней. Терпів і терпів, аж поки терпець не увірвався. Коли загорілий чолов'яга із чесними очима, спльовуючи через слово, намагався переконати його що зайвої збруї у нього немає, Драк, добряче втомившись від усього цього, пустив у голос побільше хари, та просто наказав тому принести все необхідне. Не до ніжностей.

Певно цілу годину вони із Шумен доглядали за своїми новими улюбленцями, привчали тварин до себе, та об'їжджали їх за межами містечка. Гладячи великого буланого коня, по шиї, Драк раптом збагнув, що може зробити одну корисну штуку. Пустивши Соломона скубти траву, Велет всівся в тіні високого в'язу що ріс на берегу річки Сейму. Довго копирсавшись у своїй сумці він зрештою, таки знайшов на самому її дні округлі кістяні пластинки — пусті заготовки під амулети. Слідом на світ показався замотаний у ганчірку різець, точило, та зошит із записами.

Свого часу, Віт навчив їх із Оленкою власноруч робити подібні прості амулети, і з часом Велет тільки поглиблював та розширював свої знання та вміння. Наприклад про рідкий у вжитку амулет ясниці, він дізнався із хортицької бібліотеки. Там же він знаходив малюнки та замовляння для ще одного амулету. Дух Тарпана додавав коням просто неймовірної витривалості. Саме те коли немає запасного скакуна, а потрібно подолати велику відстань. Котик ніколи раніше не пробував зачаровувати такий амулет, і читав що зробити його дуже важко, на його думку у разі успіху, воно буде того варте.

Отож наточивши різець та звіряючись із малюнком в зошиті, прийнявся вирізати вельми детальне зображення коня на невеличкій кістяній пластині. Праця видалась кропіткою, і під кінець Драк ледь не зіпсував усе коли руку неочікувано звело. Нажаль робити паузи під час роботи він не міг, адже різьба супроводжувалась безкінечним повторюванням необхідного замовляння. Зрештою Дух Тарпана вдався таким як і планувалось. Амулет приємно потеплів у руці, натякаючи таким чином що кращого результату годі було очікувати.

— І що ти робиш? — зацікавлено запитала Шумен. Добре що вона не стала відволікати його під час роботи.

Потягнувшись та розім'явши закам'янілі м'язи спини, Велет розповів майя що таке Дух Тарпана, і віддав їй амулет, пояснивши що вона має прилаштувати його так аби той постійно торкався тіла її Ластівки. Дівчина побігла чіпляти амулет, а Велет, відпивши води, та умившись холодною водою Сейму, прийнявся вирізати амулет для Соломона.

— А в інших є такі амулети? — запитала Шумен після того як хлопець закінчив з другим Духом.

— Цікаве запитання, — потерши перенісся промовив Велет.

Насправді так. Питання досить актуальне. Можливо Велет зможе допомогти ще комусь? Чому б не спробувати? Подумавши так вони із Шумен відправились шукати Стилу. Рудоволоса відьма Як і всі довкола, мала вельми заклопотаний вигляд. Та побачивши молодих ворожбитів, ледь помітно посміхнулась. Певно їй було щось від них потрібно. Інакше пояснити цю посмішку хлопець не міг. Шумен, поведінку відьми ще не вивчила і тому одразу ж прийнялась розпитувати ту на рахунок амулетів Духу Тарпана. На ламаній українській, виходило у неї кумедно і не зовсім зрозуміло, тому не Стила вирішила перепитати:

— Стривай, ти хочеш сказати що Велет за декілька годин змайстрував два таких амулета, і готовий робити ще?

— Можу зробити ще сім штук, більше у мене заготовок немає, — кивнув Котик.

— Сім штук? Серьезно?!

— Ну так, — обережно підтвердив Велет, не розуміючи що тут такого. — А що?

— Просто в черговий раз дивуюсь твоїм запасам хари. Пам'ятається ти володарям місцевості віддавав просто неймовірну кількість сили, а Дух Тарпану потребує приблизно такої ж кількості. Я, наприклад, можу за раз два амулети підзарядити, можливо три. Підкреслюю, не зробити, а саме підзарядити. Різницю ти сам розумієш, правда?

— Розумію, — створити щось нове завжди важче аніж поновити заряд на старому амулеті.

— Що ж, я хотіла попросити тебе, хлопче, перевірити ритуали нашої півсотні, та підзарядити їх. Але ваше починання із Духами мені навіть більше до вподоби. Якщо тобі не важко, то роби, заготовки я тобі постараюсь знайти. Якщо ти впадеш від виснаження, то роби. Але завтра зранку щоб здатний триматись у сідлі, так що не перестарайся.

— Гаразд, — посміхнувся хлопець.

— А я можу подивитись до ритуалів! — піднявши руку запропонувала Шумен. — Я вмію їх заряджати! На Хортиці навчили!

На тому і вирішили.

* * *

Із Батурина вони виїхали десь годин в десять ранку. У свою півсотню Стила підібрала сорок двох козаків, не рахуючи ворожбитів. Більшість із них вона знала особисто, і раніше уже працювала із ними, отож була впевнена в них як у своїх руках. Десь третина козаків могла похвастатись що має у своєму розпорядженні Дух Тарпану. За вчорашній день, Велет встиг зробити одинадцять нових артефактів, і тільки тоді почав відчувати себе ослабленим. Стила хмикала, та ходила вельми задоволеною. Вона навіть серйозно подумувала про те аби уполовини загін, і взяти тільки тих у кого є такі амулети. Мобільність у такому разі зросла би на порядок. Але два десятки воїнів, це все ж занадто мало. Вони не зможуть завдавати вагомої шкоди противнику. О того ж Велет пообіцяв що на привалах, під час відпочинку буде робити нові амулети.

Шумен в свою чергу, перевіри ритуали майже усіх членів півсотні і поновила їх заряд. Вчора вона намагалась поговорити із кожним зустрічним, чим не тільки стрімко покращувала свої навички володіння новою для себе мовою, але й значно покращила загальний настрій товариства. А останній добряче впав після того як стало відомо про те що орду песиголовців, бачили на самісінькому кордоні.

До вечора вони їхали строго на північ і подолали майже сто двадцять верст. Відьма додавала у питну воду коней без амулетів якесь своє зілля.

Робили багато коротких зупинок, Велет просто не встигав за цей час вирізувати малюнок на амулеті. Тому хлопець вирішив відкласти сон на декілька годин. Вмостившись біля вогнища він зачарував чотири амулета, перед тим як втома почала брати своє.

Загін прокинувся ще до сходу сонця. Розвідник помітив ворога.

Песиголовці йшли прямо на них, певно теж помітили їх. В іншому випадку, при подібних обставинах, Стила вважала б за краще відступити. Але пластун божився що песів не більше двох сотень. Надмірна кількість як для півсотні звичайних козаків, але цілком помірна для загону в якому є аж цілих три ворожбита.

Блискавично зібравшись, козаки відійшли трішки назад, займаю біль вигідну для бою позицію. Верхівку пагорбу, підступ до якого хоч і був пологим але зате міг похвастатись густими зарощами колючок. Песиголовці вибігли із негустого лісу, і не вагаючись та не зупиняючись поспішили прямо до пагорбу, на котрому стояла така смачна здобич. Ані строю, ані зібранності чи військової дисципліни. На голову вищі за звичних людей, істоти із натуральними головами собак, бігли на них, викрикуючи щось на своїй, гавкаючій мові.

Коли песи підібрались на необхідну відстань, один із козаків віддав команду:

— Плі!

Десятки одночасних гучних вистрілів оголосили ранок, та привітали собою, сонце що тільки самим кінчиком показалось за горизонтом. Кожний із козаків мав при собі як не рушницю так пістоля, а дехто так і не одного. Після першого залпу, пролунало ще декілька поодиноких вистрілів. Велет стріляв поміж інших. Половина із шести куль, котрі він випустив, знайшли свою ціль. Інші пройшли повз. Хлопець ще не привчився до своєї нової зброї. А от ножами він володів просто чудово, і підпустивши песів ще ближче, він блискавично викидав усі ножі. Не зупиняючись на досягнутому він швидко повернув зброю, і встиг ще раз кинути два ножа, перед тим як свою майстерність показала рудоволоса відьма у спідниці.

Стила що до цього курила трубку, лишень втягувала у себе дим та не випускала його назовні. Коли ж песиголовці почали підійматись по схилу, та стрягнути у колючих кущах, вона відірвала люльку від губ і випустила у сторону ворогів не очікувано величезну хмару диму. На мить ворожі ряди сховались у димній хмарині. Та куриво швидко в'їдалось в темну та місцями зарослу хутром шкіру песиголовців. Те що сталось далі, Велет волів би забути.

Дві частки із трьох потрапили під атаку Стили. І всі вони без виключення раптом почали кашляти. Простий кашель стрімко переходив у надривний хрип. Песи у буквальному сенсі випльовували із кров'ю свої легені. Більш того, не в змозі зроби подиху вони власноруч, своїми ж кігтями почали рвати собі горлянки.

Кого іншого ця картина налякала б до смерті. Але ті вороги що не полягли від куль, чи ворожби відьми, не злякались. Їх залишилось небагато. Не більше ніж самих козаків. Та вони і не подумали тікати. Песи страшно загарчали та кинулись до верхівки пагорба.

— Бій! — викрикнув той самий козак, і вершники подавши сигнал своїм коням понеслись донизу замахуючись шаблями.

Подальше важко назвати рівноцінним боєм. Бійнею, хіба що. Так сторони зрівнялись у кількості. Але на стороні козаків була краща позиція, коні, та заряджені під зав'язку ритуали. Ах ну ще й Шумен. От кого не налякала магія Стили так це юну майя. Вона врізалась у ряди песиголовців одною із перших, і коли всі вороги полягли, дівчина мала такий вигляд ніби з ніг до голови обмазалась їхньою кров'ю. А радісна посмішка Шумен лякала навіть досвідчених та всякого переживших козаків.

Декілька чоловіків ходили по схилу да добивали поранених песиголовців, ще декілька швидко та зі знанням справи обнишпорювали скромні пожитки ворогів на предмет якихось цінностей. Пластуни розїхались по місцевості, видивляючись нові загони песів. Більша частина відпочивала.

— Дивно це, — задумливо промовила Стила. — Давно я вже не бачила аби песи такими малими зграями ходили.

Відьма сиділа біля Велета і смалила люльку, чим викликала очевидне невдоволення хлопця. Адже Драк не байдики бив а займався корисною справою. Як виявилось із них трьох він умів лікувати краще за всіх. Стила одразу відхрестилася від цієї справи одразу ж. Сказала що відмінно вміє проклинати, а от із цілительством не дружить. Шумен дещо вміла, але Велет кинув на неї один погляд та відправив змивати кров. Нема чого лякати усіх своїм зовнішнім виглядом!

— Справді? — запитав він аби підтримати розмову.

— Раніше, коли вони ще не знали з ким воюють, песи нападали навіть меншими группами. Та коли збагнули що наші ворожбити чудово підтримують війська, почали нарощувати кількість. Так вони зрівнювали можливості. Хоча виходили у них так собі. Мало який вождь здатний утримувати порядок у великій зграї.