— Ви плакали, — запитав журналіст англійською, — коли побачили ці фото?
Президент втомлено посміхнувся та якийсь час дивився в нікуди.
— Я більше не плачу, — відповів. — Давно не плакав[164].
У перші дні вторгнення часто ледь не плакав і далі намагався не звикати до картин смерті. Утім, визнав він, із часом став більш товстошкірим.
— До цього звикаєш, — сказав.
— Ви відчуваєте ненависть? — провадив далі репортер.
— Так, відчуваю. Відчуваю ненависть до військових. До російських військових — так. Це ніяка не таємниця. Ненависть виникає, коли бачиш такі зображення або відвідуєш місця, приїздиш на місце вибуху й бачиш, що залишилося. Бачиш людей. Мертвих дітей. Тобі показують світлини дітей без кінцівок, і це жахає. Я батько, одразу думаю про власних дітей, як таке пережити…
Однак навіть тоді, навіть після поїздки до Бучі чотири дні тому й після вранішніх фото з Краматорська, Зеленський не дозволяв собі висловлювати особисту ненависть до Путіна. Ба більше, у відповідь на наступне запитання — чого Путін хоче? — стверджував, що російський лідер може не знати про всі страждання, завдані його вторгненням.
— Я не певен, що він в курсі того, що відбувається. Я переконаний, що Путін живе в іншому інформаційному світі. Не володіє всією інформацією. Віддає наказ наступати, так, зайняти те чи інше місто. Однак яким чином? Скільки людей при цьому загинуло?
Ця заява мене вразила. Зеленський ніби й досі тримався за ілюзію, із якою йшов у президентство. Здається, вірив, що якби він міг звозити Путіна на екскурсію до Бучі, якби міг підвести до краю могили на церковному подвір’ї та дозволити глянути вниз, на тіла, — війна зупинилася б.
— Не думаю, що ми маємо інший вибір, — казав Зеленський. — Хай як завзято б’ємося, я не бачу іншого варіанту, крім сідати з ним за стіл переговорів і розмовляти.
РОЗДІЛ 12. ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ
Володимир Зеленський пробував порозумітися з Володимиром Путіним з перших своїх днів на посаді. Під час передвиборчої кампанії та в інавгураційній промові навесні 2019 року Зеленський обіцяв, що відновлення миру на сході України стане головною метою його президентства, і розумів, що це вимагатиме компромісу з Кремлем. Путін, зі свого боку, не поспішав оцінювати перспективи переговорів. Хоча він не телефонував Зеленському з вітаннями після його перемоги на виборах, та все ж хотів подивитися, на що телесеріальний президент спроможний у реальному житті.
— Одна справа — грати когось, — насмішкувато заявив Путін у червні 2019 року, два тижні по тому, як Зеленський посів президентське крісло. — Інша справа — бути кимось[165].
Для Зеленського з командою успіх усієї їхньої президентської програми залежав від необхідності досягти миру. Після російської анексії Криму та початку війни на Донбасі валовий внутрішній продукт України різко скоротився — з понад 180 мільярдів доларів 2013 року до 90 мільярдів через два роки — і на момент вступу Зеленського на посаду був далекий від відновлення до передвоєнних рівнів[166].
— Щоб повернутися до стану економічного розвитку, ми мали якось завершити цей конфлікт, — пояснював Андрій Богдан, що на той час працював керівником президентської адміністрації.
Зеленський казав радникам: «Нам потрібен хід» — їхня кодова фраза часів студії «Квартал 95». Тоді Зеленський вимагав цією фразою від сценаристів сюжетного повороту чи жарту, який захопить авдиторію. Тепер потребував ходу, який переконає Кремль у серйозності намірів Зеленського щодо завершення війни. Команда придумала кілька варіантів. За перший календарний місяць своєї каденції Зеленський наказав відвести війська від трьох позицій на лінії фронту на сході України[167]. Бійцям звеліли відступити на один кілометр, розчистити мінні поля та розібрати укріплення[168]. Західних союзників Зеленського, надто американців, непокоїло, що він віддасть забагато землі. Вони застерігали його не говорити з Путіним безпосередньо — боялися, що Зеленського перехитрять. Один високий американський дипломат пригадує, як попереджав нового президента:
— Не дайте пошити себе в дурні[169].
Радники самого Зеленського пропонували те саме. Голова парламентського комітету з питань закордонних справ Богдан Яременко[170] сказав Зеленському, що Путін ніколи не відмовиться від своєї ідеї фікс контролювати Україну, ніколи не пристане на мирну угоду, прийнятну для більшості українців. Зеленський образився.
— Президентові видавалося, що я беру під сумнів його хист дипломата, лідера, — ділився зі мною Яременко.
Попри тодішню недосвідченість у міжнародній дипломатії, Зеленський був певен у власній здатності вивести всіх із безвиході, яку намагалися й не змогли подолати найкращі дипломатичні уми світу. У середині липня, через два місяці каденції, Зеленський наказав співробітникам організувати телефонну розмову з Путіним.
— Усі мене лякали цією розмовою, — розповідав Зеленський. — А я заперечував: чого нам хвилюватися? Чого боятися, коли правда на твоєму боці?[171]
Під час розмови Путін і Зеленський домовилися організувати обмін в’язнями, щоб продемонструвати своє серйозне ставлення до мирного процесу. Наприкінці того ж місяця по всій зоні бойових дій вперше за три роки набув чинності режим припинення вогню, який встановив суворі правила використання зброї у цій зоні. Режим ледве протримався тиждень, а на початку серпня новий спалах боїв призвів до загибелі чотирьох українських морських піхотинців[172]. Однак Зеленський не став завдавати удару у відповідь. Організував ще одну телефонну розмову з Путіним і висловив скаргу.
— Це не наближає нас до миру, — згадує він свої слова до Путіна.
Така стриманість принесла плоди. Наступними тижнями випадків порушення перемир’я значно поменшало. Невдовзі відбувся обмін в’язнями, про який домовлялися Путін із Зеленським. На початку вересня кожна сторона звільнила тридцять п’ять бранців[173]. Серед українців був мешканець Криму, кінорежисер Олег Сенцов, якого в Росії засудили до двадцяти років ув’язнення за фальшивим обвинуваченням у тероризмі. Зеленський зустрічав звільнених на летовищі.
— Як бачите, — прокоментував журналістам на камеру, — ми не лише балакаємо, ми маємо результати.
У листопаді росіяни задовольнили ще одне бажання Зеленського. Погодилися повернути три українські військові кораблі, які захопили 2018 року в акваторії Криму[174].
— Росіяни демонстрували світові, які вони милі, — казав Олексій Резніков, який був одним із провідних учасників переговорів від України. — І у світі це створювало очікування — мовляв, із Кремлем усе гаразд.
Цей жест викликав у Зеленського ще сильніше бажання провести особисту зустріч із Путіним до кінця року. За словами Резнікова, метою команди було поговорити з російським тираном без передумов, залишити позаду ворожнечу, що сформувалася за каденції Петра Порошенка.
— Президент дійсно у глибині душі вірив, що зуміє покласти край війні. Можливо, в минулому люди просто не слухали одне одного, — описував Резніков тодішні міркування Зеленського. — Можливо, накопичилися образи, які треба обговорити. Тому він і мав цю мету. Влаштувати зустріч. Особисту.
Незабаром визначилися з форматом саміту. Він відбудеться у Парижі в грудні. З наближенням дати Зеленський усе сильніше сподівався, що американці його підтримають. Попри шкоду, якої завдала його стосункам із Трампом епопея з імпічментом, Зеленський розумів, що ніхто не має кращого шансу заохотити Путіна до конструктивних переговорів. Однак для США не передбачалося офіційної ролі в мирному процесі. Американців за столом переговорів не буде. Посередниками в переговорах виступали Німеччина та Франція, і Зеленський не мав упевненості, що їм можна довіряти, що вони залишатимуться на його боці.
Канцлерка Німеччини Анґела Меркель схилила Путіна до участі в переговорах. Проте, коли йшлося про економічні інтереси її країни, Меркель підтримувала Україну не надто охоче. Того року Німеччина поспішала завершити спільний із Росією проєкт з енергетики, який міг завдати значної шкоди економіці України. Новий газогін «Північний потік-2» в обхід України доставлятиме російський газ до Німеччини по дну Балтійського моря. Уряд Зеленського щороку втрачатиме через це близько трьох мільярдів доларів, які Україна могла б отримувати за транспортування російського газу до Європи своїми газогонами. Німеччина з Росією по суті відрізали Україну від європейської газової торгівлі. Французи сприймалися не набагато надійнішими. Господарем мирних переговорів буде французький президент Емманюель Макрон, чиї нещодавні звернення до Путіна непокоїли українців. Макрон запропонував розглядати Росію як партнера НАТО, а не як загрозу. До того ж в інтерв’ю часопису Economist зауважив, що НАТО «переживає смерть мозку» і може виявитися не готовим захищати свої держави-члени від нападу Росії.
Під час сумнозвісної липневої розмови з президентом Трампом Зеленський скаржився на європейців. Брав під сумнів їхню рішучість ізолювати російську економіку.
— Вони не забезпечують дотримання санкцій, — казав Зеленський Трампу. — Не працюють для України так, як мали б.
Утім, інших союзників у Парижі Зеленський не матиме. До того ж він і надалі був певен, що переговори можуть призвести до прориву. Цілу осінь помічники носили йому протоколи попередніх раундів переговорів, починаючи з 2014 року, від початку війни.
— Вивчивши їх, я дещо усвідомив, — поділився зі мною Зеленський, коли ми зустрілися в листопаді обговорити підготовку. — Люди їхали на ці переговори з наміром нічого не досягнути.
Я уточнив, про що йдеться. Учасники переговорів прикидалися?
— Таке мені склалося враження, — відповів президент. — Зустрічі часто ходили по колу, люди повторювали одне одному те саме.
* * *
Україна та Росія виставили свої умови для миру на Донбасі задовго до приходу Зеленського до влади. Перша мирна угода під назвою «Мінськ-1» датувалася першими місяцями війни, коли на могилах убитих під час революції 2014 року ще не встигли всохнути вінки. Порошенка того ж року в травні обрали президентом, і перші тижні каденції він мав ту саму мету, що матиме Зеленський п’ять років по тому.
— Я абсолютно певен одного, — казав мені Порошенко в інтерв’ю через два дні після своєї інавгурації. — Мої перші дії на посаді президента будуть ефективними у встановленні миру в східних областях[175].
На той час багато міст і містечок на сході вже занурилися в беззаконня. Російські воєнізовані формування, місцеві банди та озброєні до зубів найманці захопили урядові будівлі та перетворили частину Донбасу на опорні пункти бойовиків, які прагнули вийти з-під контролю Києва. Усі відомства центрального уряду, від дорожньої поліції до податкових інспекторів, залишили регіон на поталу російським маріонеткам. Коли навесні 2014 року Україна намагалася організувати там президентські вибори, озброєні та підтримувані Москвою бойовики не дали провести голосування на підконтрольних їм східних територіях. У Луганській області викрали та утримували в заручниках двох членів виборчої комісії. У Донецькій області підстрелили довірену особу кандидата Порошенка. Під час агітаційної поїздки Порошенка по захоплених територіях група бойовиків вигнала з міста його кортеж, змусивши водія їхати до летовища, де чекав евакуаційний літак, полем навпростець. Тон Порошенка, коли він переповідав мені цей випадок, був рівний, ледь не байдужий:
