Фактологічну частину своєї промови Бандера почав з розповіді про справу Коссобудзького. Однодумці, які перебували у в’язниці «Бригідки», восени 1933 р. повідомили йому, що до українських політв’язнів застосовують «особливі методи залякування і притисків». Він наказав провести розслідування і дійшов висновку, що саме Коссобудзький відповідальний за знущання і утиски українських ув’язнених[631]. Бандера додав, що він заборонив політв’язням організовувати голодування, тому що: «…тягар боротьби з цим упав би на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в’язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що організація має обов’язок взяти тих товаришів в оборону, і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на Коссобудзького. Суду не було. Я сказав уже, що організовані судові процеси від ОУН стосувалися тільки українців, а не поляків. Ми вважаємо, що точиться битва між Україною та Польщею, й оскільки досі існує воєнне право, то революційна боротьба за допомогою фізичних методів — це частина нашої вічної боротьби»[632].
Бандера також стверджував, що він особисто наказав убити Гадомського, Перацького і Юзевського. Він, мабуть, сказав це, щоб підкреслити свою роль в ОУН і показати себе сміливим лідером безжального «визвольного руху», а не просто поінформувати суд про те, як було ухвалене рішення про ці вбивства. Він заявив, що наказав убити Гадомського і Перацького як «представників польської держави», а Юзевського — бо той хотів примирити дві нації, що суперечило концепції «перманентної революції» ОУН[633]. Рішення вбити українців Бабія та Бачинського за скоєння «злочину національної зради» було ухвалено, за словами Бандери, «революційним трибуналом», а не ним особисто[634]. Трибунал засудив їх до смерті, тому що: «Всі українці зобов’язані підпорядкувати своє особисте життя на благо нації, і якщо хтось добровільно і свідомо співпрацює з ворогом… тоді ми дотримуємося думки, що цей ступінь національної зради повинен бути покараний тільки смертю»[635].
Наприкінці своєї промови Бандера змішав поняття фанатизму, мучеництва, націоналізму, фашизму та сентименталізму, а також висловив думки, які українські націоналісти згодом завчали напам’ять протягом десятиліть, так само як вони це робили з «Декалогом українського націоналіста»: «Оскільки, під час судового процесу розглядалося питання про численні вбивства, організовані ОУН, може здатися, що організація не дорожить людськими життями, зокрема життями своїх членів. На це я дам коротку відповідь: люди, які розуміють, що можуть втратити життя у будь-яку мить, вміють цінувати його достоїнства. Ми цінуємо власне життя та життя інших людей, але наша ідея, наскільки ми її розуміємо, настільки велична, що для її реалізації доводиться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів…
Так я прожив рік з упевненістю, що загину, я знаю, що відчуває людина, перед якою відкривається перспектива втратити найбільший скарб — життя. Незважаючи на це, увесь цей час я не відчував того, що відчував, коли відправляв інших на вірну смерть, коли я направляв Лемика в консульство чи направляв того, хто вбив міністра Перацького. Наша ідея не вимірюється тим, що ми були готові пожертвувати своїм життям, її мірило — це наша готовність пожертвувати життям інших»[636].
У цій промові цікавим є бездоказовий та ідеологічно структурований наратив, націлений на мобілізацію емоцій і демобілізацію розуму. Ця манера залишиться в промовах і творах Бандери до самої його смерті і змусить його послідовників вважати Бандеру лідером українського «визвольного руху» і навіть напівбогом. Промова Бандери, як зразок класичної пропаганди, була сповнена невірних, але гучних заяв. Наприклад, він заявив, що рішення послати Мацейка на смерть було болісним, тоді як насправді він неприязно ставився до Мацейка, оскільки на негативному рахунку того була історія з арештом члена ОУН Мицика та «непрофесійне ставлення» до вбивства Перацького[637].
Найвизначнішим моментом у промові Бандери були його слова про те, що «…наша ідея в нашому розумінні є така велична, що коли йде про її реалізацію, то доведеться жертвувати не сотнями, а тисячами людських життів». Це твердження є продовженням мізантропічної і параноїдальної ідеології Міхновського, посиленої крайнім націоналізмом Донцова і тяжінням ОУН до етнічного і політичного масового насильства, яке було невід’ємною частиною «перманентної» або «національної революції» та евфемізовано як «визвольна боротьба».
Бандера закінчив свій виступ, і слово знову взяв Прахтель-Морав’янський. Прокурор завершив промову патріотичним закликом до присяжних «продемонструвати батькам Бачинського і сім’ї Бабія — жертв української організації, — що поляки не схвалюють зло, яке ця організація зробила з ними і українським суспільством»[638].
Після виступу Прахтель-Морав’янського розпочалися виступи адвокатів захисту. Член ОУН Горбовий, який захищав Бандеру не тільки як клієнта, а й як свого Провідника, сказав, що «любов до Батьківщини була мотивом, яким керувався підсудний у своїх діях». Потім він заявив, що, оскільки Бандера визнав вчинки, в яких його звинувачували, але не визнав себе винним, його не можна вважати винним[639]. Далі Горбовий стверджував, що Бандера не винен, бо мав на меті не власні інтереси, а виконував національну місію, зумовлену українською традицією[640].
Захисники закінчили свої промови 27 червня 1936р., і суд оголосив вирок. Бандера і Мигаль засуджені до довічного ув’язнення, Підгайний, Малюца, Качмарський, Сеньків і Мащак — до п’ятнадцяти років тюрми; Спольський — до чотирьох років і восьми місяців; Макарушка — до чотирьох років; Зарицька, Пашкевич, Днів, Стецько, Ярош, Феник, Івасик і Равлик — до двох з половиною років; Шухевич, Гнатевич і Коцюмбас — до двох років ув’язнення. Федак, Свєнціцька і Рачун — виправдані[641].
Своїми діями польська влада прагнула не тільки ув’язнити провідних членів ОУН, але й зруйнувати структури цієї організації. На цьому процесі, на відміну від першого, суд не намагався продемонструвати громадськості, що він каратиме окремих осіб або організацію, які нападають на державу, чинять змови проти неї або вбивають людей з політичних мотивів. Проте Львівський процес, як і Варшавський, був пронизаний політичними мотивами і проілюстрував всю складність польсько-українських відносин. Звинувачені намагалися кинути виклик суду, судовій системі і польській владі, наполягаючи на тому, що вони не є громадянами Польщі, що до них не може бути застосоване польське законодавство і що вони мають право вбивати людей, які уособлюють політичну систему, що «окупувала» Україну. Право говорити українською давало їм змогу почуватися комфортніше і чіткіше формулювати свої переконання та цілі, хоча суддям і прокурорам вдалося запобігти чималій кількості таких спроб.
Бандера й наслідки судових процесів
Варшавський та Львівський судові процеси зробили Бандеру відомим серед українців у Польщі та діаспорі. Обидва процеси перетворили голову Крайової екзекутиви ультранаціоналістичної терористичної організації на важливий символ українського «визвольного руху». Молоді українці II Речі Посполитої стежили за кожним днем судового процесу і захоплювалися Бандерою. Вони читали газетні репортажі та обговорювали їх у колі друзів. Бандера став знаним як національний революціонер, що боровся за незалежність України.
Важливим елементом «визвольної боротьби» ОУН став фашизм, який організація взяла на озброєння ще на початку тридцятих років. Демонструючи фашистський салют та визнаючи Бандеру вождем руху, що прагнув «звільнити» народ й утворити державу, підсудні мали на увазі, що услід за своїм «визволенням» українська держава повинна стати фашистською диктатурою. У своєму виступі Бандера зазначив, що для реалізації мети свого руху ОУН готова пожертвувати «тисячами людських життів». Така готовність, як і здатність вчиняти масове насильство, стала невід’ємною частиною порядку денного руху[642].
Обидва судові процеси стали дуже значущими у створенні культу Бандери. Жоден із них не став показовим, але це були політичні процеси, в ході яких залучені особи обговорювали низку актуальних питань — наприклад, до якої держави мають належати змішані території (Волинь і Східна Галичина), або яку роль відіграє ОУН у польсько-українських відносинах. Завдяки докладним і строкатим газетним репортажам,
Варшавський процес привернув значну увагу до становища українців у Польщі й до молодих націоналістичних терористів, які намагаються «звільнити» свою націю. Відлуння цього суду почули у багатьох інших країнах, зокрема у Німеччині, Італії, Литві і Чехословаччині, уряди яких або підтримували ОУН фінансово, або співпрацювали з нею[643]. Висвітлення Львівського процесу в польських газетах, як-от у Gazeta Polska, були менш значними та сенсаційними, ніж у Варшаві, але в українських та польських львівських газетах, як-от Lwowski Ilustrowany Express, усе-таки вийшла низка резонансних статей: (напр. «Тактика ОУН: керівництво» або «Пиятика, фінансована ОУН як заохочення і нагорода за вбивство Бачинського»)[644]. Окремі епізоди Львівського процесу мали сильний вплив на актуальний націоналістичний дискурс. До них належить промова Бандери від 26 червня 1936-го, фашистські салюти та епізод, коли Бандера увійшов до зали суду і всі присутні, за прикладом обвинувачених, також піднялися, як стверджують, зі своїх місць, щоб привітати свого Провідника[645]. У статті, що з’явилася 21 червня 1936р. в газеті «Українське слово», ідеолог ОУН Сціборський назвав молодих оунівців, які опинилися на лаві підсудних — товаришами Бандери [ «Бандера і товариші»][646]. Епізоди судових процесів також увійшли в український фольклор, твори якого швидко набули популярності серед галицьких українців. В одній з пісень були такі слова:
Тридцять п’ятий рік минає,
Ми його минали,
Як в Варшаві в трибуналі
Присуд відчитали.
Де дванадцять українців,
Великих героїв,
Що хотіли здобувати
Україні волю.
Перший герой — то Бандера,
Другий Лебідь зветься,
Вони кайданів не бояться,
З кайданів сміються.
Тих дванадцять засудили
Поляки прокляті.
На їх місце прийдуть інші
Герої завзяті[647].
Бандера в польських в’язницях
З 14 червня 1934р. до 13 вересня 1939р. Бандера перебував у польських в’язницях. Згідно з автобіографією Бандери, під час ув’язнення він тричі голодував. Одне голодування тривало 9 днів, друге — 13, третє -16 днів[648]. За словами Климишина, відразу після арешту (вранці 14 червня 1934 р.) Бандеру, як і Стецька, Климишина та інших оунівців, доправили у в’язницю в Кракові, де Климишин перебував з моменту затримання. За десять днів Климишина і Карпинця доправили в Варшавську в’язницю (вул. Даниловичовська, 7). У своїх мемуарах Климишин не повідомляє, чи Бандеру також доправили в цей пенітенціарний заклад[649]. Войцех Зігала, начальник в’язниці Бригідки, свідчив на Варшавському процесі, що Бандеру утримували в цій в’язниці, але він не уточнив, коли саме[650].
