(31%) та «полков охочекомонныхъ» — 10 (21%)403. До першої вертикалі
відносилися старшини генеральні, полкові й сотенні, включно із виборними
козаками, до другої — служителі Генеральної та полкових артилерій, до третьої —
урядники Генерального та полкових судів, канцеляристи всіх рівнів, включно із
городничими та сільськими отаманами, до четвертої — старшини компанійських
(охочекомонних) полків і жолдацької команди, включно із рядовими жолдаками
(при цьому, чомусь було пропущено подвійних і поєдинкових товаришів
компанійських полків). Структура «Степенного порядку» виразно засвідчує
наслідування ним російської Табелі про ранги 1722 р., звідки було запозичено
поділ на класи та галузі державного управління. Втім, за своєю сутністю він
виходив з тих традицій і реалій державного устрою, котрі становили питому
сутність автономії гетьманату. «Порядок» являв собою першу спробу
систематичної ієрархізації урядів козацької держави, без їхньої прив’язки до
російських відповідників. В загальних рисах він був покладений в основу всіх
майбутніх аналогічних проектів і склав підставове бачення старшиною-шляхтою
своїх службових прав і обов’язків. 30 травня 1742 р. генеральна старшина подала
в Сенат чолобитну з проханням присвоїти їм класи, подібно до російського
чиновництва, а «малороссийские воинские и статские чины достойними класси
пожаловать и на те всякого по его достоїнству надлежащими патентами
снабдить» 404. 28 квітня 1746 р. Сенат відповів, що це питання знаходиться
виключно у височайшій компетенції й він жодних рішень винести не може 405.
Попри те, що схвалення імперською владою «Степенного порядка» 1742 р., як і
всього кодексу «Прав» так і не відбулося, козацькі урядовці, судячи з усього,
цілком впевнено послуговувалися його ієрархічним поділом на практиці.
Прикметно, що це стосувалося не тільки урядової старшини, але й носіїв
403 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С. 547.
404 НБУВ.ІР. — Ф.61. — Спр.1084. — Арк. 9 зв.
405 Там само. — Арк.10.
167
титулярних рангів — значного товариства. Все це свідчить про те, що вже з другої
третини XVIII ст. практика обрахунку старшинства урядів й відповідні уявлення,
що стояли за нею, мали вже загалом усталений характер406.
Характер управління, командної ієрархії й кар’єрних практик козацьких
старшин було б некоректно оцінювати з точки зору уявлень про субординацію,
ієрархію та дисципліну, властиву регулярним арміям. Козацьке військо було, в
першу чергу, становим ополченням, лицарською спільнотою, де кожен її член,
бодай формально, був наділений приблизно однаковим обсягом соціально-
політичних. В перші роки Козацької революції вирішальне значення для
ефективного управління армією мав всіх авторитет командирів, від полковника
до курінного отамана, яких висунула на ключові ролі повстанська стихія.
Наприкінці XVII ст., коли намітилося певне замикання козацького стану, й
витворення старшинської верстви, що мала тенденцію до спадкового
передавання влади, важливого значення набули різного роду приватні пов'язання
— сімейні, сусідські, патронально-клієнтарні. Система службових зв'язків таким
чином визначалася не абстрактними принципами субординації й публічних
правил, а тонкими мереживами приватних зв'язків, розташованих у певній
ієрархії, баланс між якими постійно змінювався. Службова піраміда чинів лише
на позір визначалася усталеними традиціями чи нормами права. В реальному
житті в її основі так чи інакше перебували стосунки пан-слуга, або родич-свояк.
Можливо, лише на низовому рівні городових і сільських куренів сильнішу роль в
функціонуванні територіальних корпорацій козацтва мали сусідські зв'язки. Втім
за від сутності джерел, котрі б несли якусь інформацію про цю «мовчазну
більшість» козацького стану, не варто відкидати в ній роль сімейних пов'язань,
які добре видно на старшинській верстві. Все це відповідало духові й сутності
станового козацького ополчення, котре продовжувало лишатися конгломератом
військово-служилих корпорацій. Очевидно, що в очах козацьких старшин,
406 Сокирко О. «Степенный порядок малороссийских чинов» 1742 р. //Вісник Київського національного університету ім.Т.Шевченка. Серія «Історія». — 2014. — Вип.5. — С. 54.
168
справність служби полягала зовсім не в дисципліні та субординації, а тих
якостях, котрі віддавна вважалися лицарськими цнотами — вірністю володареві,
побожністю, особистою відвагою та хоробрістю.
3.3. Козацький реєстр, землеволодіння та мобілізація
Чисельність козацького реєстру попервах залежала від воєнних потреб і
платоспроможності скарбу Речі Посполитої, але вже на початку XVII ст. швидко
набула характеру політичної проблеми в стосунках уряду з козаками 407. Це було
пов’язано із поступовим розширенням соціальних привілеїв козаків, прийнятих
на державну службу, котрі претендували на офіційне визнання себе окремим
станом і наділення політичними правами, рівними шляхті. Відтак, питання
чисельності реєстру стало питанням не лише чисельності козацького війська, але
й питанням кількісного виміру нової привілейованої соціальної верстви 408.
Коливання чисельності реєстру в ході Козацької революції відбивало
траєкторію воєнних успіхів Війська Запорозького: 1649 р., згідно умов
Зборівської декларації, козакам вперше вдалося кардинально збільшити обсяг
реєстру, що сягнув рекордних 40 000. За два роки поразка під Берестечком
змусила скоротити цю цифру навпіл, але ще через деякий час вона зросла до 60
000, гарантованих Березневими статтями 1654 р.409. Щонова зміна чисельності
реєстру спричиняла перегляд його складу, яка мала супроводжуватися виписом з
нього понаднормових козаків. “Випищики” зчиняли бунти, до яких
407 Щербак В. Запровадження козацьких реєстрів //Магістеріум. — 2010. — Вип.41. — С. 6-11; його ж. Зростання чисельності українського козацтва (кінець XVI — середина XVII ст.) //Наукові записки. Національний університет "Києво-Могилянська академія". — 2001. — Т.19. — С. 37-41.
408 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.7. — С. 388-479; т.8. ч.2, 19-34, 125-130, 200-201; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. — К., 2000. — С. 194-246.
409 Історія українського козацтва: Нариси у двох томах. — К., 2006. — Т.1. — С. 246-249.
169
приєднувалися інші групи покозаченого населення, особливо в порубіжних
регіонах, як-от на Поділлі, Поліссі та південній Наддніпрянщині. Масовість і
стихійність цих виступів, на яких намагалися грати політичні противники
Хмельницького та його наступників, становила серйозну небезпеку для держави
та її владних еліт 410. Тому реального переукладання реєстрів, а відтак і пописів
козацького війська, влада всіляко уникала.
Зборівський реєстр 1649 р. є на сьогодні фактично єдиним джерелом, що
дозволяє з більшою чи меншою впевненістю говорити про реальну чисельність
козацького війська-стану411. Інші джерела статистичного характеру, як-от
присяжні книги 1654412, 1676 та 1682 рр.413 або переписні книги 1666 р.414 не
дають повної картини кількості козацтва через погану збереженість чи неповноту
охоплення. Зокрема, в присяжних книгах фіксувалися не лише козаки, але й всі
категорії населення, що приводилися до присяги московським царям; відповідно,
ті, хто від такої присяги з тих чи інших причин, не долучався, до книг не
попадав415. Очевидно, що кількість козацького війська в 40 000 або 60 000,
встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями
1654 р., була умовною, не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді
міг мобілізувати військовий механізм гетьманату. Вона значною мірою залежала
410 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 72-98.
411 Реєстр Війська Запорізького 1649 року. — К., 1995.
412 Акты ЮЗР. — Т.10. — С.291-307, 799-838; Присяга Кальницького полку 1654 р. //Запорозька Січ і українське козацтво: Збірник наукових праць. — К., 2013. — С. 3-36; Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — К., 2003.
413 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Д.42 (1676 р.); д.54 (1682 р.); Сокирко О. Присяжні книги Війська Запорізького 1676 та 1682 рр. //Записки Наукового товариства Т.Шевченка. — Львів, 2008. — Т.256. — С. 561-574; його ж. “Хрестоцілувальні” книги Війська Запорозького останньої чверті XVII ст.: структура, склад, інформаційний потенціал //Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. — К., 2008. — Вип.7. — С. 400-409.
414 Переписні книги 1666 року. — К., 1933.
415 Степанков В. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки //Український
історичний журнал. — 2003. — №6. — С. 36-37.
170
від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час господарських
криз чи епідемій, а також через небажання козаків брати участь в походах,
невдоволенні ними гетьманською політикою тощо. Під час війни чисельність
козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків і обозової
челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців 416.
Вписування до реєстру “старих”, себто спадкових, козаків уже в часи
Хмельниччини було одним з маркерів внутрішньої інтеграції стану. Надалі
єдиною формальною вимогою приналежності до стану стане козацьке
походження (“з діда-прадіда”) й участь у походах. Майнове розшарування
козацтва й поляризація його політичних симпатій в період Руїни поступово
нівелювали другу умову. З цієї причини 2-й пункт Московських статей 1665 р.
приписував “которой бы казак послушен не был и в войско ходить огурялся, и
тот от помянутых статей (себто від всіх привілеїв та імунітетів — О.С.) отпадать
и к градским должностям причтен быть имеет” 417, за чим очевидно, мало б
слідувати виключення з реєстру. Вчергове про впорядкування реєстру було
згадано Глухівськими статтями 1669 р., а пізніше Конотопськими 1672 р., якими
вперше після пунктів Хмельницького було встановлено 30 000 ліміт козаків 418.
При цьому мав бути проведений новий попис війська за результатами якого
“старых казаков не достанет, то в то число принимать в казаки мещанских и
поселянских детей”. Аналіз гетьманських розпоряджень полковникам, власникам
рангових маєтностей, монастирям і дідичам, виданих наприкінці XVII — на
початку XVIII ст., свідчить, що сталого контролю над переходами козаків у інші
стани й, навпаки, посполитих у козаки не практиковано: верховна влада
вказувала на неприпустимість обох випадків лише з приводу конкретних
прецедентів, котрі поводували скарги, конфлікти й відповідні звернення до суду
або рейментаря 419.
416 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 130.
417 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 8.
418 Там само. — С.11.
171
У XVIII ст. контроль над приналежністю до козацького стану й практику
аудиту реєстрів перебирає імперська влада. Першим законодавчим актом в цій
