Найбільший відсоток скандинавських елементів серед південноруських пам’яток демонструє Шестовицький археологічний комплекс під Черніговом, менший відсоток скандинавських знахідок у Києві, Вишгороді, Чернігові та Седневі. Особлива роль таких поселень, як Шестовицьке, підкреслюється схожими давньоруськими комплексами в інших регіонах — Гньоздовським під Смоленськом, Тимерівським під Ярославлем. Такі величезні торгово-ремісничі поселення набули найбільшого розквіту в другій половині X ст., однак несподівано припинили існування на початку XI ст., так і не перетворившись на міста. Ідеться про сезонні місця збору та обслуговування купців на річкових торгівельних шляхах. Склад населення, яке проживало у таких пунктах або помирало в дорозі від хвороб (ми говоримо про поховання), був надзвичайно строкатим, із реально великим відсотком скандинавів (камерні поховання, кремації в човнах, озброєння та прикраси скандинавського стилю). Проте їх вкрай помилково вважати «дружинними» або якось причетними до військової верхівки русів, що яскраво демонструється відмінностями між Гньоздово та Смоленськом, Шестовицею та Черніговом. Кількість предметів торгового інвентарю й іноземних імпортів у комплексах X ст. Чернігова та Шестовиці взагалі малозіставна; та проте, оцінюючи демонстративний соціальний статус великих курганів на горах Чернігова (Чорної могили, Гульбища), порівняно з багатими, але розташованими в щорічно затоплюваній заплаві Шестовиці невеликими скандинавськими курганами, бачимо реальну різницю у демонстрації соціальної ролі таких поховань для місцевих общин.
Розвиток давньоруських річкових поселень та городищ був, без сумніву, пов’язаний із налагодженням торгівлі шляхом «із варяг у греки», який набув особливої актуальності після укладання договору з Візантією 911 р. Близько 915 р. була проведена акція київських військ у басейні Оки, яка супроводжувалася розгромом Супрутського городища та появою низки скарбів. Унаслідок цієї операції було остаточно підкорено Києву окський відрізок Волзького шляху, а потік арабського срібла, включаючи масові булгарські поволзькі[15]наслідування дирхемам, переорієнтовано у Подніпров’я — Київ та Смоленськ. Привласнювальна економіка русів досягла свого піку в середині X ст., коли князь Ігор заплатив життям за спроби збільшити прибутковість полюддя — відома оповідь про його вбивство древлянами.
Слід відзначити, що про певну економічну незадоволеність русів у 40-х рр. X ст. свідчить не лише знаменитий епізод конфлікту Ігоря з древлянами 945 р., але й факт походів 941 та 943 рр. Ігоря на Константинополь. Перший морський похід завершився невдачею — руські кораблі були спалені «грецьким вогнем», однак, зібравши сухопутні війська із залученням як союзників печенігів, русам вдалося змусити візантійців підписати нову торговельну угоду 944 р. Чим саме були спричинені незгоди з Візантією, залишається загадкою, однак нумізматичний матеріал свідчить, що саме у 40-х рр. X ст. почалося різке скорочення об’ємів карбування арабського дирхема на сході, а якість монет за вмістом срібла почала знижуватися. Втрата прибутковості східної торгівлі могла спонукати до пошуків більшої вигоди від торгівлі з Візантією, яка, проте, дуже суворо стежила за торговими квотами для «варварів», щоб ні за яких умов не збільшувати їхньої могутності. А також, як свідчить літопис, руси саме тоді спробували збільшити обсяг зборів від полюддя.
Надзвичайно цікаву інформацію дали археологічні дослідження Іскоростеня (сучасний Коростень) — древлянського центру, спаленого Ольгою 946 р. на знак помсти за вбивство її чоловіка — Ігоря Рюриковича. Коростенське городище продемонструвало включення древлян до сфери впливу давньоруської культури як на рівні гончарного ремесла, так і комплексу престижних прикрас. У шарах пожежі 946 р., окрім характерних слов’янських прикрас Правобережжя, було виявлено повний набір поясних оздоб давньоруських типів, скандинавські підвіски типу «Борре», поясні та збруйні бляшки угорського й печенізького стилів, тобто характерний мультикультурний мікс давньоруського часу, який заведено називати «дружинною культурою». Чи пов’язане це зі знищенням древлянами дружини київського Ігоря, чи весь цей набір був притаманний уже для древлянської знаті — звичайно, залишається відкритим питанням. Однак факт тісного включення древлян до кола впливу давньоруської культури станом на 40-ві рр. X ст. є безсумнівним.
Значення цього факту додатково підкреслюється іншими археологічними спостереженнями, адже у 940—950-х рр. археологи фіксують скарби та спалені городища у всьому слов’янському ареалі від Дніпра до Дністра. Спалені городища цього горизонту є на півдні Київщини (Монастирок), у Південному Побужжі (Червоне), у Пруто-Дністровському межиріччі (Алчедар, Єкимоуци), скарби припадають на той самий ареал (Копіївка, Червоне, Алчедар, Єкимоуци) і верхів’я Дністра (Крилос). Літописи справді згадують про підкорення київським воєводою Свенельдом не лише древлян, а й уличів. Як бачимо, археологія свідчить, що насправді повстаннями було охоплено значно ширший ареал племен від Дніпра до Подністров’я, і завершилися події схожим фіналом — військовим придушенням. Спеціально для контролю племен у другій половині X ст. будуються нові давньоруські міста — осередки князівської влади — Овруч, Галич, Пліснеськ, які демонструють виразно давньоруський характер культури, включно зі скандинавськими рисами (Пліснеськ).
Убивство древлянами Ігоря та широта погромів слов’янських городищ 40—50-х рр. X ст. наочно свідчить про кризу системи полюддя. Тож не дивно, що з наступницею Ігоря на київському столі — княгинею Ольгою, літописці пов’язують першу реформу державного устрою Русі. Остання відтоді поступово почала набувати рис не класичного варварського «вождівства», що жило за рахунок данини підкорених племен та епізодичної присутності в підкорених теренах, а більш прогресивної ранньофеодальної держави з осередками центральної адміністрації.
Кочові народи півдня України у VII — середині XI ст.
(О. Комар)
Хозари
Хозари вперше згадуються у Східній Європі серед переліку північнокавказьких племен, складеного близько 569 р. і збереженого в сирійській хроніці Псевдо-Захарії. Їх поява збіглася з експансією на захід І Тюркського каганату (551—603)[16], і найближчі півстоліття хозари виникають у джерелах лише у зв’язку з військовою активністю каганату. Після розпаду І Тюркського каганату на Західний та Східний хозари становили вже військовий авангард Західнотюркського каганату. У 625—630 рр., коли з тюрками уклав союз візантійський імператор Іраклій, саме «хозарами» джерела називають війська тюрків на чолі з братом Тонйабгу-кагана, які воювали з персами в Закавказзі та брали участь у знаменитому перському поході Іраклія, відзначеного навіть на сторінках «Повісті минулих літ».
Протягом 630—632 р.у Західнотюркскому каганаті починається усобиця, внаслідок якої гинуть основні претенденти на каганський титул; одночасно в поході на Вірменію гине й джабгу хозар[17]. Його син, який мав титул «шад», також стає претендентом на каганський престол, проте несподівано не втручається у тюркську усобицю, водночас на місці західного уділу Західнотюркського каганату саме в 30-х рр. VII ст. виникає окремий Хозарський каганат, який повністю зберігає структуру державного апарату Тюркського. На чолі держави стояв каган та члени його сім’ї — джабгу й шад; нижчу сходинку посідали племінна і родова знать: беги й тархани; залежні народи керувалися власними вождями з титулатурою «ельтебера» або ж каганськими намісниками-тудунами. Самі хозари й Хозарія ще до середини VIII ст. паралельно називалася у джерелах «тюрками» та «Тюркією», і лише з піднесенням II Тюркського каганату[18] (682—745) на сході назва «хозари» остаточно замістила попередній політонім.
У середині VII ст. хозари все ще залишалися союзниками Візантії, воюючи з її супротивником — арабами — на Північному Кавказі. Однак 662 р. візантійський імператор Констант II переносить свою столицю на Сицилію, втрачаючи інтерес до Закавказзя, що змусило хозар стати головним політичним гравцем у регіоні. У 662 та 664 рр. вони вторгаються у Кавказьку Албанію і змушують до союзу та династичного шлюбу її правителя Джуаншера. Вождеві дагестанських савірів Алпу каган надає титул ельтебера і також одружує його з власною донькою, а сам одружується з донькою вождя народу берсилів. Не виходить така політична комбінація лише у випадку з булгарами-унногундурами Прикубання. Після смерті їх правителя Курта («Кубрата», «Кровата») між його синами починається конкуренція, тож надання хозарами титулу «ельтебера» старшому з синів, Батбаяну, призвело до конфлікту хозар із частиною булгарських племен, яку очолював Аспарух.
Після поразки Аспарух утікає на захід і під тиском хозар проходить усе Північне Причорномор’я та поселяється у Придунав’ї в місцевості Онгл. У 70-х рр. VII ст. булгари часто переходили Дунай і здійснювали набіги на слов’ян та сусідні візантійські провінції. Навесні 680 р. імператор Костянтин IV розпочав проти булгар військовий похід, внаслідок якого візантійці зазнали поразки. Булгари вдерлися у Фракію і, за договором 681 р. з Візантією, залишилися там. Саме «в землі Дунаю» Аспарух прийняв собі титул «хана» та швидко підкорив навколишні слов’янські племена, розширивши кордони своєї держави — І Болгарського царства.
Згідно з інформацією хозарського царя Йосифа, хозари переслідували Аспаруха до самого Дунаю. У Північному Причорномор’ї хозари не зупинилися, захопивши Крим і візантійський Боспор, а потім — слов’янські племена українського лісостепу. Літопис повідомляє про підпорядкування хозарами племен полян, сіверян, радимичів і в’ятичів. Більш масштабну картину завоювання дає археологія за ареалом поширення т. зв. «антських» скарбів ювелірних виробів другої половини VII ст., знайдених переважно на Дніпровському Лівобережжі й на правобережному Придніпров’ї. Степи та частково лісостепову зону України в другій половині VII — на початку VIII ст. займають пам’ятки перещепинської культури, що складаються з комплексів кількох соціальних рангів. Пам’ятки найвищої знаті репрезентують таємно заховані в супроводі кісток жертовних коней набори золотих і срібних речей, серед яких виділяються предмети візантійського, перського та тюрко-согдійського походження.
Найбагатшим і найяскравішим комплексом є знахідка з Малої Перещепини на Полтавщині (бл. 25 кг золота і 50 кг срібла), яка, безумовно, належала правителеві кочовиків. Дещо скромнішим за багатством був комплекс із Вознесенки (сучасне м. Запоріжжя), який являв собою великий витягнутий кам’яний вал розмірами 82 х 51 м із залишками обладнання юрти по центру площадки і жертовним комплексом перепалених предметів, що налічував близько 40 комплектів збруї з прикрасами, предмети озброєння і пояси трьох воїнів, а також дорогий золотий пояс правителя. Такі поминальні споруди — «куруки» — будували тюрки Тюркських каганатів у Монголії та Туві для каганів та членів їхніх сімей із династії Ашина. Дещо нижчого соціального рівня були власники комплексів із Келегеїв, Нових Санжарів, Ясинового, Макухівки, Лимарівки, Павлівки, хоча вони й демонструють дорожчі набори речей, ніж лісостепові скарби слов’янської знаті.
