Такими були сподівання московських політиків. Не менш принадні перспективи вабили й інші зацікавлені в співпраці з Україною держави. Згідно з інформацією царського окольничого, у середині червня в Чигирині перебували, крім посольства московського царя, дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та волоського господарів. Із інших повідомлень довідуємося, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув і посланець турецького султана. У Варшаві завершувалася підготовка до повторного приїзду в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського. Інакше кажучи, усе свідчило про те, що боротьба за Україну невдовзі набуде нової, може, досі й небаченої сили.
Гетьман помер — нехай новий гетьман?
Україна на переломі: виклики осені 1657-го
Перебувати на чолі козацької України Івану Виговському випало після славетного гетьманування Богдана Хмельницького, а відтак йому не так уже й складно було загубитися в променях слави свого знаменитого попередника. До того ж гетьманську булаву Виговський тримав лише з кінця літа 1657-го до початку осені 1659-го, тобто найменше з-поміж усіх козацьких зверхників за всю історію існування Гетьманату в XVII—XVIII ст.ст. Утім унікальний дар Виговського — передовсім як надзвичайно здібного адміністратора, а ще державного й політичного діяча європейського виховання та вмілого дипломата — сприяв тому, що і його ім'я поруч з Богданом Хмельницьким й Іваном Мазепою міцно вкарбувалось в аннали української історії як одного з найвизначніших володарів гетьманської булави.
Народився майбутній гетьман десь близько 1616 р. в сім'ї активного діяча Київського Богоявленського братства Остапа Виговського, що походив зі старовинного роду православної шляхти Лучичів-Виговських. Місцем народження Івана, за одними відомостями, було містечко Гоголів на Київщині (тепер с. Гоголів Броварського р-ну Київської обл.), за іншими — родовий маєток Вигов, розташований за тогочасним адміністративним поділом також на Київщині, але в правобережній, поліській її частині, що на той час входила до складу Овруцького повіту (тепер Коростенського р-ну Житомирської обл.). Освіту здобув, імовірно, у Києво-Могилянському колегіумі. Вільно володів, крім української, церковнослов'янською, польської, латинською й російською мовами. Був добре обізнаний з правознавством. Розумівся на тонкощах європейської дипломатії. Та й загалом був одним з найбільш освічених козацьких зверхників за всю історію існування Української козацької держави.
Службову кар'єру розпочав у Луцькому гродському суді. Згодом завідував канцелярією земського суду. По тому перебував на військовій службі: спочатку служив військовим товаришем у кварцяному війську, а з 1638-го виконував обов'язки писаря при поставленому на чолі Війська Запорозького, згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького», Яськові Шемберку. За деякий час був підвищений до чину ротмістра королівського війська.
З початком Визвольної війни після нетривалих вагань Виговський пристає до повсталого народу й досить швидко стає одним з найближчих соратників Хмельницького, посідає чільне місце серед керівництва новоствореної козацької держави. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що початок служби Виговського у Війську Запорозькому був доволі драматичним. Під час битви з повсталими козаками на Жовтих Водах у травні 1648 р. ротмістр кварцяної корогви потрапив у полон до татар, звідки був викуплений на волю Богданом Хмельницьким. Остання обставина дала дослідникам підстави припускати, що ще перед тим прикрим для Виговського випадком він був добре знайомим і, можливо, навіть перебував у дружніх стосунках з колишнім військовим писарем і чигиринським сотником реєстрової частини Війська Запорозького. Вочевидь, саме ця дружба й стала передумовою стрімкого службового зростання Івана Виговського в службовій ієрархії Війська Запорозького, що чим далі, тим більше набувало ознак повноцінної державної структури. Отож певний час Виговський виконував особисті доручення гетьмана як приватна особа, а невдовзі, уже з початком 1649 р., посів уряд генерального писаря Війська Запорозького.
І саме на посаді генерального писаря якнайповніше розкриваються його здібності як талановитого адміністратора, тонкого дипломата, мудрого дорадника гетьмана в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. За короткий час йому вдається створити потужний орган державного управління Української козацької держави — Генеральну військову канцелярію, налагодити ефективну взаємодію з органами місцевого самоврядування. А ще очолювана Виговським канцелярія поєднувала в собі функції генерального штабу, управління розвідки й контррозвідки, міністерства закордонних справ. Дослідники відзначають також неабиякі особисті заслуги генерального писаря в становленні українського діловодства, реформуванні правопису, в утвердженні фонетичного письма, при якому звукова система відповідала літерній, тощо.
Окрім адміністративної роботи, Виговський був, звичайно ж, залучений, як і решта козацьких старшин, до участі у військових походах. Особливої особистої доблесті чи майстерності в керуванні військами Виговський не виявив, але своєю адміністративною роботою та вмілим керуванням дипломатичною службою Української козацької держави немалою мірою прислужився загальній справі. Ще кілька років по тому, улітку 1651-го, генеральний писар супроводжував Хмельницького в битві під Берестечком. Сумний фінал цієї кампанії особисто для Виговського став початком стрімкого посилення його владного впливу в Гетьманаті. Тверезість розуму й особиста відданість, продемонстровані генеральним писарем у найтяжчі для Хмельницького дні розчарувань наслідками Берестейської битви, гарантували йому практично необмежений кредит довіри з боку гетьмана. Хмельницький передає до рук Виговського вирішення найважливіших справ. Отож і не дивно, що уважні іноземні дипломати, що відвідували в цей час Чигирин, інформували свої уряди, що саме генеральний писар «володіє душею і серцем» Хмельницького й той жодної важливої справи не вирішує, не порадившись з Виговським.
Ще більше посилюється вплив Івана Виговського на вирішення державних справ в останні роки життя Богдана Хмельницького, коли важка хвороба гетьмана не дозволяла повноцінно керувати Гетьманатом і ця ноша дедалі більше переміщувалась на плечі Виговського. Отож немає нічого дивного в тому, що за таких умов і він сам, і його оточення почали всерйоз розглядати перспективу заволодіння після смерті Хмельницького гетьманською булавою.
Але на шляху Виговського до гетьманства відразу ж виникло декілька серйозних перешкод. Насамперед об'єктивно Виговські ніколи не були настільки близькими до козацтва, аби сприйматися товариством як своїми лідерами. Та й гетьманську булаву зазвичай передавали в руки тим козакам, які своєю звитягою на полі бою довели козацтву готовність посісти регіментарство. Звитяги ж Виговського розгортались головним чином у тиші канцелярських приміщень, отож про них було обізнане лише вузьке коло посвячених козацьких старшин. А крім того, шлях до гетьманської булави генеральному писареві намагався перекрити й сам гетьман Хмельницький, котрий вирішив передати гетьманство в руки свого сина Юрія. У такий спосіб Богдан, вочевидь, прагнув не лише завадити розгортанню згубної для Війська Запорозького міжусобної боротьби впливових старшинських партій за право очолити козацьку державу. Старому гетьману йшлося і про суттєве зміцнення засад козацької державності. Адже утвердження власної правлячої династії в Україні наближувало її до визнання повноцінним державним утворенням на тогочасній політичній мапі Європи.
Можливо, не останню роль у рішенні Богдана відігравали й певні його егоїстичні прагнення конвертувати власні страждання і величні звитяги в політичні дивіденди для всього роду Хмельницьких. А бажання будь-що реалізувати задумане затьмарювало йому усвідомлення очевидного — неготовності сина звалити на свої юначі плечі таку непосильну ношу. Батьківське ж засліплення перетворювало колишніх соратників і помічників на ворогів. Відтак і намагання Виговського перечити волі гетьмана обернулось для нього гострим конфліктом з Богданом і навіть ганебним приковуванням генерального писаря до гармати. Утім конфлікт невдовзі вдалося погасити чи принаймні притлумити. Навесні 1657 р. Хмельницький домігся від старшинської ради Війська Запорозького, аби та визнала Юрія спадкоємцем на гетьманстві. А для того аби задобрити старшину, до Юрія було призначено наставників-регентів, до складу яких включили й Івана Виговського.
Проте по смерті Богдана Хмельницького, що настигла його вже за декілька місяців по тому, ситуація зазнала принципових змін. Стан справ в козацькій Україні та в стосунках з її сусідами стрімко погіршувався. Необхідно було вживати ефективних заходів для виправлення ситуації, і всі при цьому добре усвідомлювали неготовність Юрія Хмельницького навіть за підтримки регентів взяти відповідальність на себе. Відтак старшинська рада обирає «до повноліття» гетьманича Івана Виговського «тимчасовим гетьманом», а Юрій тим часом мав завершити своє навчання в Києво-Могилянському колегіумі.
Гетьманувати «за» чи «проти» царя?
Чи стояла така дилема перед Виговським?
Порушивши передсмертну волю Богдана Хмельницького та прийшовши ось у такий спосіб до влади, Іван Виговський у своїх перших кроках на гетьманстві намагався акцентовано послідовно продовжувати курс попередника. Передовсім це зримо проявлялось у сфері зовнішньої політики. Так само як і Хмельницький, Виговський визнає тут своїм пріоритетом раднотський курс, що втілилось у зміцнення взаємин з членами антипольської коаліції — Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. У контексті такої політики в середині серпня Виговський підписує союзницьку декларацію з трансільванським князем, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем.
Усіма наявними засобами Виговський намагається продовжити курс попередника й в стосунках з царем. Первісно, як видно з його заяв, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Ференцу Шебеші. Зокрема, тоді ще претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що цар обіцяв йому віддати Україну в його руки, «щоб він нею розпоряджався».
Досить виразно простежується наступництво зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду Виговського й в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника, у другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисарая лист, де зобов'язується виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання щодо відновлення українсько-кримської приязні. І саме тоді забороняє запорозьким козакам виходити з Січі на Чорне море, аби не провокувати конфлікт з турками й татарами.
Абсолютно безпідставними виглядають і твердження тих істориків, котрі переконують нас, що вже з перших днів свого гетьманування Виговський став на шлях пошуку порозуміння з Варшавою, зламавши тим самим курс свого попередника в цій царині. Уже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель «хоче залишитися царським підданим і хоче завоювати для царя Польщу». Отож і приїзд до Чигирина в серпні 1657 р. посла Яна II Казимира С. К. Беневського з метою відриву України від Москви завершився провалом.
