Водночас вкрай несприятливі обставини імперської дійсності, передусім жорсткий заборонно-репресивний тиск із боку російської влади, призводив до значного спотворення інтелектуального та ідеологічного оснащення національного руху, що продукувався українсько-орієнтованим інтелігентським середовищем. Як зауважував М. Грушевський, «у таких умовах, звичайно, не мислимий був правильний рух не тільки української літератури чи науки, а й політичної та суспільної думки, позбавленої будь-яких легальних органів свого розвитку»[39]. Цілком зрозуміло, що українство в межах Російської імперії до революційних подій початку XX ст. було представлене переважно культурницькою течією.
У період революції 1905 р. українська громадськість вустами своїх лідерів чітко висловлювала розуміння неприродності спроб штучного обмеження власного суспільно-політичного руху лише поточним моментом. Подібне «відсікання» традиції було наслідком не лише названих вище свідомих охоронних заходів імперських поліцейських структур, а й певної несвідомої внутрішньоукраїнської «гуртківщини» та конкуренції різних інтелігентських середовищ. Негативні наслідки такого стану речей адекватно осмислив С. Єфремов. Оцінюючи відсутність будь-якого планового розвитку, він констатував: «Залишений у питаннях опрацювання національного світовідчуття майже на власні сили, українець природно звикав ледь не всю історію українського руху починати з самого себе чи того гуртка, до якого він належав». Тому Кирило-Мефодіївське братство, «Основа», Шевченко, Куліш, Костомаров, Драгоманов, радикальна партія тощо для українців тривалий час лишалися тільки іменами, позбавленими внутрішнього сенсу та значення, такими, що нічого не промовляли ні до серця, ні до розуму й тому не мали чи майже не мали впливу на формування української свідомості. Як приклад наводився факт відсутності історії навіть Кирило-Мефодіївського братства, цієї першої української організації з визначеною суспільно-політичною програмою. Наслідком цього було те, що українське суспільство втратило можливість нормальної національної еволюції та цілеспрямованого розвитку зрілої суспільно-політичної думки. Її становлення йшло своєрідними стрибками, амплітуда ж сягала крайнощів — від проповіді «безполітичної культури» до заперечення будь-якої культурної праці, від радикальних національних заяв до повної національної індиферентності.
Брак історичності національного руху був досить швидко подоланий із появою низки спеціальних досліджень. Однак в історичній та суспільно-політичній думці з’явилася інша надмірність — відбулася певна абсолютизація загальної уваги лише до інтелігентської течії у визвольному русі. Більше того, виникла небезпека зведення всієї новітньої історії України лише до національно-визвольних змагань. Навіть М. Грушевський волів розглядати український історичний процес XIX — початку XX ст. здебільшого як «національне відродження», уявляючи його «діяльністю національно свідомої інтелігенції». Подібні дослідницькі настанови сформувалися на тлі сприйняття Грушевським ідеї про роль інтелігенції як провідного класу.
Але варто враховувати, що погляди історика на центральну роль інтелігенції у націотворчому процесі не лишалися незмінними. Досвід визвольних змагань 1917—1921 рр., а надто непідготовленість українських інтелектуалів до практичного державотворення, посилили його критичні настанови до інтелігенції. Закиди щодо невиконання нею соціальної та національної місії містилися, зокрема, у статті Грушевського «На село (Чергові завдання української трудової інтелігенції)», опублікованої 1920 р. у журналі «Борітеся — поборете!».
Особливості українського націостановлення позначилися і на невизначеності термінологічного ряду щодо назви та самоназви нової нації. Лише з часом з’ясовується анахронізм використання терміна «українофіли» щодо українського національного руху. Той же Єфремов цілком логічно зазначав: «Назва „українофіл“, що вживається для означення відомого напряму серед людей українського походження, є позбавленою всякого певного змісту і, будучи не більше як філологічним і логічним непорозумінням, породжує й у подальшому непорозуміння»[40]. Пропонувалося перейти виключно на використання назви «українець» на позначення особи, що належить до української нації, виходячи з аналогії — росіянин, німець, француз тощо. Назва «українофіл» набувала семантичного відтінку поверховості, парадності, штучності у виявленні своїх симпатій до українства або ж стосувалася носіїв іншої етнічності, які симпатизували українській справі. Але навіть у період національного підйому часів революції 1905 р. назва «українець» уживалася з певними застереженнями щодо рівня національного усвідомлення.
Подібна ситуація, зрештою, була типова для націй, які ставали реальністю за несприятливих імперських умов, коли існувала відчутна дистанція між етнічною спільнотою (у нашому випадку це наддніпрянські «малороси» й галицькі «русини») та самосвідомою національною спільнотою («українцями»). Проте названа специфіка, напевне, лише очевидніше подає загальну рису процесу націотворення — усвідомлення себе нацією далеко не всією етнічною масою. Завжди буде залишатися певна кількість маргінальних елементів, які перебувають за межами національної спільноти. Суть вирішення проблеми, можливо, полягає у появі певної «критичної маси» носіїв етнічних ознак, які спромоглися усвідомити власну належність до національної спільноти. Тому надзавданням українського руху в усій можливій перспективі було досягти цієї критичної маси адептів нової національної ідентичності, яка змогла б зробити українську націю реальністю. Тоді відпала б потреба у спеціальному наголошуванні щодо національно свідомого виміру у визначенні поняття «українець». Етнічне та національне найменування стало б аналогічним і зійшлося б в одному понятті.
Не менш важливим явищем духовно-інтелектуального простору України була наявність у ньому численного прошарку інтелігенції «російської культури». Ідеться про носіїв подвійної свідомості, людей інтелігентної праці українського походження, але вихованих у спільноімперській російській культурній традиції, які доклали чимало зусиль до розбудови останньої. Від того, наскільки ця частина інтелігенції могла бути включена в український націотворчий процес, значною мірою залежав його перебіг. Слушні думки щодо розуміння цієї проблеми висловив Д. Дорошенко вже після революції, під час дискусії з «євразійцями». Він цілком виважено з’ясував, що сучасне українство не може відцуратися від вагомої культурної спадщини, створеної українцями протягом XIX ст. у межах тодішньої Російської імперії. У відповідь на статтю М. Трубецького про небажаність зречення українців спільноруської культури історик зауважував, що українці усвідомлюють, який величезний внесок був ними зроблений, зокрема, у розвиток російської науки. Зараховані до лику російських вчених лише на підставі того, що писали свої праці переважно російською мовою, Веланський, Лесевич, Остроградський, Костомаров, Потебня, Антонович, Кістяківський, Ковалевський, Ушинський та багато інших були продуктом творчості українського генія, українського духу, і від них українці не збиралися відмовлятися. Як не відмовлялися вони й від своєї української національності[41]. Такий підхід створював важливу для націотворення традицію.
У науковому осмисленні феномена інтелігенції не бракувало поглядів, які заперечували її націотворчу роль. Найпомітнішим українським мислителем пореволюційного часу, який сповідував такі ідеї, був В. Липинський. Хоча його концепцію навряд чи можна назвати антиінтелігентською. Вона радше мала яскраво виражений аристократично-елітарний характер. А до аристократії, на думку Липинського, могла потрапити лише краща частина інтелігенції. Загальна оцінка суспільної, націотворчої ролі інтелігенції визначалася істориком крізь призму його розуміння природи нації та власної соціальної приналежності.
Заслуговує на увагу його визначення самого явища інтелігенції, позаяк тут враховані основні елементи націотворчого процесу. Інтелігентами вчений називав ту категорію людей у нації, які: «1. Зовсім загубили органічний зв’язок з яким-небудь матеріяльно продукуючим класом, тобто здекласувались, і по способу свого життя і по способу свого думання не можуть бути зараховані ані до хліборобів, ані до промисловців, ані до працюючих фізично робітників. 2. Які не володіють ані зброєю, ані засобами матеріальної продукції: землею, фабриками, машинами — не мають власної реальної, матеріальної сили. 3. Які живуть по-інтелігенськи тому, що посідають більшу суму освіти, науки, і тому, що ця здобута в школах більша освіта забезпечує їм необхідний дохід за їхню інтелігентську, розумову працю»[42]. Саме здекласованість, безземельність, непродуктивність інтелігенції зумовила її не самостійну підпорядковану роль у процесі творення нації — бути посередником між державною владою та народними масами. Однак у цій загальній формулі наявні різні складові, від поєднання яких і залежала оцінка діяльності інтелігенції. Розглядаючи український історичний досвід, Липинський звертав увагу на те, що інтелігенція досить часто виконувала свої посередницькі функції між українськими масами і чужою, російською або польською, державою. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не йшлося про можливість творення власної органічної нації.
На думку Липинського, інтелігенція за своїм громадським спрямуванням ділилася на дві зовсім відмінні групи. Перша використовує свою освіту для служби громаді (нації, державі, класу), тим самим виконуючи одну з найбільш почесних і важких громадських ролей у житті нації. Друга натомість використовує громаду (націю, державу, клас) для задоволення власних вузькостанових або особистих інтересів. Остання ситуація має місце, коли інтелігенція претендує не на службову, а на провідну роль у житті нації. Цікаво, що одна з найпомітніших праць Липинського «Листи до братів-хліборобів» написана з урахуванням окресленого вище поділу інтелігенції на дві групи. Так, у вступному слові автор спеціально наголошував на тому, що його книга адресована до світської інтелігенції, яка не претендує на верховну політичну владу: «Для інтелігенції, якої найбільшою амбіцією і найбільше гарячим бажанням єсть дати своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій»[43]. Водночас мислитель критикує іншу групу інтелігенції, яка, порушуючи своє соціальне покликання, живе з політики.
