З намірами залучити населення до «громадсько-корисної праці» пов'язане і зникнення у правовому полі такого поняття, як «в'язниця». 18 квітня 1920 р. була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР «Про скасування поділу в'язниць на роди за важкістю кари та зміну їхньої назви на „бупри“ — будинки примусової праці». 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну в судових вироках слів «замкнення в тюрьмі», яких «на території УСРР не існує» на «примусові роботи з позбавленням свободи». У законодавство було введено таке поняття, як «трудове дезертирство», покарання за яке постійно шліфувалося і вдосконалювалося, а тлумачення самого поняття — розширювалося.
Протягом 1920 р. створювалися різного рівня комісії з боротьби з дезертирством, оголошувалися «трудові мобілізації», призначалася мілітаризація тих чи інших установ тощо. За введеною у дію 31 січня 1921 р. постановою РНК УСРР трудовими дезертирами вважалися навіть ті особи, які, приховавши свою спеціальність, працюють в іншому місці. Комітети праці мали право заарештовувати таких дезертирів на 2 тижні або передавати в штрафні трудові частини на термін до 6 місяців, а у випадку «зловмисного труддезертирства передавати судові ревтрибуналу». Постанови про застосування трудової повинності видавалися включно до березня 1921 р., коли було ухвалено рішення про підвищення до 55 років віку чоловіків, які їй підлягають, про використання військових частин для проведення весняної польової кампанії тощо. Та врешті-решт компартійне керівництво усвідомило, що принаймні на тогочасному етапі загальна примусовість праці веде у безвихідь.
Попри всю економічну безперспективність курсу на примусову працю в місті комуністична влада мала істотну підтримку. Підстави для цього справді були, адже влада взяла на себе роль годувальника міста. Якщо держава примушувала до праці й через заборону вільної торгівлі забрала можливість щось придбати на вільному ринку, то вона тим самим брала на себе зобов'язання якимось чином забезпечувати життєдіяльність своїх підлеглих. Тим більше, що гроші з часом дедалі більше втрачали свою вартість, а Наркомат фінансів «перетворився на орган, який постачав грошові знаки, як Наркомпрод був органом, що постачає продовольство».
Ефект емісії щороку знижувався, і у всеросійських масштабах за тогочасними підрахунками вона дала прибутку 1920 р. 186 млн руб. золотом, тоді як 1919 р. — 386 млн руб., а 1918 р. — 525 млн руб. Незважаючи на колосальну емісію (лише за 1920 р. номінальна вартість грошових знаків в обігу зросла з 225 млрд до 1 трлн 168 млрд) вартість усіх грошей у золотому обрахунку, які були в обігу на 1 січня 1921 р., становила 44 млн руб. Емісійний вид податку перестав давати вагомі результати. Частка грошових податків у прибутках держави (звичайно, у всеросійському масштабі) 1920 р. становила 0,2 %.
У грудні 1920 р. в Наркомфіні РСФРР розгорнулася підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі з С. Струміліним готувала пропозиції щодо заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Документ, що розроблявся, назвали так: «Декрет РНК про трудову одиницю обліку в державному господарстві РСФРР». Інша комісія одержала завдання розробити заходи щодо скасування грошових податків. Вивчаючи представлений проект декрету, В. Ленін у цілому схвалив його і зауважив, що перехід до безгрошового продуктообміну є незаперечними.
Протягом 1920 — березня 1921 р. було ухвалено чимало постанов, які крок за кроком наближали суспільство до прямого комуністичного розподілу. Обмеження, а потім і ліквідація торгівлі та перехід у відносинах із селом на примусові заготівлі продуктів спричинили проблеми у забезпеченні харчами жителів міст. Системне її вирішення було започатковане декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. «Про введення єдиної трудової пайки в містах і промислових центрах УСРР», виконуючи яку Наркомпрод УСРР 24 квітня ухвалив постанову «Про норми постачання населення міст і промислових осередків». Норми постачання коливалися від 7,5 ф. (1 російський фунт = 0,4095 кг) печеного хліба та 5 ф. картоплі в місяць для загальногромадянського пайка до 22.5 ф. хліба, 10 ф. картоплі, 7,5 ф. м'яса або риби, 3 ф. крупи, 1 ф. жирів, 1 ф. сухих овочів та 1,5 ф. бобів на місяць для робітників групи «а» (особи, зайняті фізичною працею). При цьому службовці (так звана група «б») отримували 2/3 від норм постачання групи «а». Свіжі овочі видавалися «в міру можливості у відповідних пропорціях». Діти до 5 років мали отримувати м'ясо, крупи, сухі овочі та боби за нормами групи «6», а від 5 до 16 років — групи «а» робітників, хліба і картоплі малята — 22.5 і 2, а старші — 30 і 15 ф. на місяць. Для «робітників особливо тяжких родів праці» надавалася додатково половина пайка робітників групи «а». Налагодити продовольче постачання жителів міст влада збиралася шляхом розвинення мережі громадських їдалень та забезпечення їх продуктами.
Вказані у постановах норми не виконувалися повсюдно. Та й не могли вони бути виконаними. Окрім того, значна частина мешканців міст тією чи іншою мірою перебували за межею такого постачання. Одним із наслідків директивного способу забезпечення продуктами стало поширення «мішечництва» (торбарства) — дрібної торгівлі продовольчими товарами, якою займалися мешканці міст з метою вижити в роки комуністичного штурму. Поняття утворилась від слова «мішок» («торба»), з якими ці люди подорожували з міста на село і там обмінювали або купували продукти. Радянська влада переслідувала таких людей як «спекулянтів», намагаючись боротися з ними адміністративними заходами. Однак насправді мішечники врятували чимало життів. Одним із негативних наслідків існування такого явища, як торбарство, була руйнація залізничного транспорту, адже саме залізничні потяги торбарі обліплювали з усіх сторін, щоб дістатися до місця призначення (див. вклейку, рис. IX). Мішечництво було закономірним результатом комуністичного будівництва, його реальною, а не вигадано-ілюзорною візитівкою.
Зрівняльні засади оплати праці, при застосуванні яких різниця в заробітку залежала не від якості виконаної роботи, а від її типу, відчутно знизила продуктивність праці. Щоб заохотити в робітників «особисту інтенсивність», 4 грудня 1920 р. було запроваджено положення «Про натуральне преміювання», згідно з яким для кожного підприємства створювався фонд натурального преміювання. Преміювання у розмірі 40 % від повного фонду надавалося у випадку 100 % виконання підприємством «заданої виробничої програми» і пропорційно збільшувалося до 100 % при перевищенні такої програми у 2 рази. У випадку «неправильно встановленої виробничої програми» на наступний місяць натуральний фонд відпускався з урахування попередніх помилок. Однак реально поліпшити продуктивність праці такі заходи вже не могли.
Саме на кінець 1920 — початок 1921 р. припали найбільш відверті спроби запровадити комуністичний розподіл товарів і послуг. 27 грудня 1920 р. В. Ленін підписав «Декрет Ради Народних Комісарів про скасування плати за всякого роду паливо, надане державним підприємствам та установам, а рівною мірою зайнятим в них робітникам та службовцям». Були ухвалені також декрети про скасування плати за житло, користування водопроводом, каналізацією, газом, електрикою (в Україні їх не встигли продублювати). 14 грудня 1920 р. було ухвалено постанову РНК УСРР «Про безплатне відпускання населенню продуктів», яка рішенням від 7 березня 1921 р. була поширена «на відпуск речей широкого вжитку». Того ж таки 7 березня уряд УСРР ухвалив постанову «Про скасування плати за медичні засоби, що видаються з аптек за рецептами лікарів». Така законодавча активність свідчила про те, що комуністичний розподіл не пов'язувався з воєнними обставинами, тобто комунізм не був «воєнним». Але вже в лютому 1921 р. кремлівська верхівка усвідомила безперспективність продовження такого курсу.
Курс на «федеральну конституцію РСФРР»: державницька риторика vs управлінська та економічна надцентралізація (грудень 1919 — жовтень 1920 р.)
Питання формального статусу України було складним для Кремля. Адже одна справа говорити про «вільну і незалежну Україну» і зовсім інша — надати цьому формально-юридичне підтвердження. Форма, якою б ефемерною вона не була, має властивість рано чи пізно наповнюватися змістом. Водночас відсутність юридичних підтверджень проголошуваних гасел знищувала «національні» ілюзії та послаблювала вплив більшовиків на суспільство. Одним із методів подолання суперечності між формою та змістом спочатку було «заговорювання» проблеми, що полягало у введенні в публічний дискурс теми «відносин УСРР та РСФРР», — це давало змогу демонструвати рівноправність сторін.
На час закінчення VIII Всеросійської конференції РКП(б) тема відносин між УСРР та РСФРР не виглядала актуальною. Питання здавалося вирішеним, навколо нього вже й на конференції суперечок не точилося. Нагадаємо, що в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада, яка була опублікована 2 грудня 1919 р., наголошувалося, що «на даний момент відносини між УСРР та РСФРР визначаються федеративним зв'язком на підставі рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. і ЦВКУ від 18 травня 1919 р.» (так у тексті, насправді у другому випадку мова йде про резолюцію ВУЦВК від 19 травня 1919 р.).
Формально державний статус України мав визначити IV Всеукраїнський з'їзд рад. А до того для демонстрації «українськості» компартійні керманичі УСРР вирішили створити Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), який мав замінити собою і ВУЦВК, і Раднарком УСРР. Про створення Всеукрревкому було оголошено 11 грудня 1919 р. Він мав складатися з трьох більшовиків, одного боротьбиста та «борбиста» (у червні 1919 це була партія українських лівих есерів меншості). Найвідомішим став склад цього органу з п'ятьох осіб, однак реальні владі важелі над захопленими більшовиками частинами України у грудні 1919 — січні 1920 р. були в очолюваної Й. Сталіним Революційної військової ради Південно-Західного фронту, яка й керувала захопленням України. Найвпливовіші діячі Всеукревкому зображені на малюнку (див. вклейка, рис. X), однак там є помилка: X. Раковський формально увійшов до його складу вже на початку лютого 1920 р.
Ухвалюючи рішення про створення Всеукрревкому, Кремль схилявся до того, щоб відкласти питання про статус УСРР до наступного Всеукраїнського з'їзду рад, (а з'їзд міг бути скликаний лише після захоплення та опанування України), на якому мав намір узаконити «злиття» України з Росією. Однак питання про статус УСРР та її відносини з РСФРР постало набагато раніше. Вагому роль у цьому відіграла діяльність потужної на той час партії боротьбистів, «групи Попова» з КП(б)У і, звичайно, моніторинг настроїв українського суспільства.
Особливо слід виділити діяльність «групи Попова», яку історики нерідко помилково зараховують до «федералістів». Насправді ж, незважаючи на незаперечну близькість позицій цих груп у складі КП(б)У, вони не були тотожними. «Група Попова» одержала підтримку значно більшої кількості впливових діячів КП(б)У, аніж федералісти, вона існувала до утворення федералізму як течії в КП(б)У, а ідейний лідер цієї групи Павло Попов ніколи не був федералістом. Ще одна деталь: якщо «федералізм» був суто внурішньоукраїнським явищем і вирішенням цієї проблеми Кремль напряму не займався, то пов'язані з Поповим питання, тобто з його баченням перспектив комуністичного будівництва в Україні, у листопаді 1919 — лютому 1920 р. тричі розглядалися на політбюро ЦК РКП(б). Написана Павлом Поповим і схвалена українською організацією при Московському комітеті доповідна записка з аналізом стану справ в Україні і визначенням причин невдач комунізму стала помітним явищем, своєрідним путівником практичних дій, роль якого історики традиційно недооцінюють.
