Вій-ник

Перев'язавши розрубану ледь не о кістки руку одного із козаків, Велет всунув тому амулет, та наказав показатись через дві годинки. Мабуть це була сама вагома рана котру хтось із них отримав в сутичці. Решту вберегла їхня майстерність а від неминучих помилок захистили ритуали.

— А як же шамани? Я чув що саме вони ведуть орду в набіги.

— Так, шамани користуються авторитетом і змушують інших слухати себе. Але їх мало. Вони сильні, та незвичні супротивники але їх справді не так багато.

Велет хотів запитати ще дещо, але мав допомогти іншим пацієнтам. Кому дісталося у січі, так це деяким коням. Ту стукнули кістяною палицею, ту поранили списом, а та сама лапу підвернула, наступивши на ненадійний камінець. Чого їхній загін не міг собі дозволити так це втрачати цінні засоби до пересування. Тому Котик підвівся на ноги та пішов оглядати стригунців.

Відпочивали вони не довго. Варто було Велету поставити усіх на ноги, як півсотня вирушила далі. Вони поступово звертали на захід, і йшли вздовж кордону. Їхали не швидко, берегли лошаків. Пластуни заїжджали у найближчі села та хутори, розпитували місцевих.

Упродовж трьох днів, вони ще двічі натрапляли на ворога. Кожного разу їм вдавалось відійти на зручну позицію та зустріти песів на своїх умовах. Заманювати їх на себе потреби не було. Ті й самі із охотою накидувались на таку смачну невеличку здобич. За що неодмінно розплачувались своїм життям.

Нажаль зовсім без втрат обійтись не вдалось. Песиголовці відрізнялись надмірною кровожерливістю та не людською силою. Одним ударом вони могли просто вибити із сідла. Ну а далі вже як повезе. Трьом із козаків не поталанило. Їхні ритуали не витримали серії надлюдських ударів. Козаки залишились в живих, їх вчасно врятували, але їхні рани так просто вилікувати не можна. Велет зробив усе що було в його силах, та поранених вирішили залишити в одному із хуторів.

На четвертий день обережного просування, вони виїхали на околицю Озерного.

Село палало. Декілька димних стовпів підіймалися до неба та повільно зносились високим вітром, десь у сторону. Вони бачили їх раніше, тому і поспішали до села. Озерне гуділо, лунали поодинокі вистріли, крики, пронизливий до кісток дитячий крик, та ні з чим не зрівняний шум бою. Велет боявся що поки вони доберуться до села, воно уже вщент згорить. Та якщо придивитись, горіло не так багато господ, вогню не давали перекинутись на сусідні будівлі. Озерне стогнало від чужого натиску, але не ламалось. Знайшлось достатньо воїнів аби затримати песиголовців на вулицях, не дати їм пробратись глибше.

На цей раз нестачі песиголовців не відчувалось. Важко було підрахувати точну кількість ворогів, та те що їх тут зібралось не менше тисячі, то і до гадалки не ходи. Дивно. В Озерному, не дивлячись на деякі його особливості не мешкало стільки людей аби протриматись проти ворога так довго. Та часу для роздумів не було.

— Розділяємось, — вирішила Стила, оцінивши ситуацію. — Поділ на десятки. Котик та Шумен — ви в парі, інші десятками, я постараюсь виманити їх із села на відкрите поле. Ти і ти зі мною, прикриєте.

Пояснювати ще щось сенсу не мало. Кожний із них і так все чудово розумів. Стила могла знищувати за раз велику кількість ворогів, та її ворожба не бачила різниці між своїми та чужими, а отже серед сільських вулиць з неї буде менше користі. Велет мав приглядати за Шумен, навіть якщо у ближньому бою вона здавалась більш сильною та вправною, але так наказав Головатий, і хлопець не хотів порушувати своє слово. Козаки йшли меншими групами, вибравши собі напрямок, аби знову ж бути у змозі діяти на не таких вже й широких вулицях.

На під'їзді до самого села, Велет зупинив коня та виплигнув із сідла. Що не говори, але метати ножі в нього краще виходило твердо стоячи на ногах. Та й постійний острах за Соломона, постійно змушував Драка діяти занадто обачно, і не ризикувати зайвий раз. Для козака то гарна риса, але не для ворожбита. Шумен вчинила так само. Відправила свою Ластівку в сторону озера. Вона вже показала що окрім кров'яного батога досить непогано орудує дивним, кров'яним же мечом із шипами. Але віддавала перевагу все ж батогу. Кивнувши один одному вони зірвались в сторону лунких звуків ударів метала об метал.

Вони ввірвались у спину песів, і вирізали їх не зустрівши адекватної відповіді. Захисники Озерного отримавши допомогу із полегшенням зітхнули, та ледь не попадали на землю. Майже всі вони мали вкрай втомлений вигляд, але ніхто не був серйозно поранений. Велет помітив на шиях декількох кристали ритуалів. Розпитувати їх не було часу, тому хлопець обмежився кивком та поспішив далі.

Кинути ніж — смикнути пальцем. Кинути — смикнути. Кинути...

Ухилитись від великої кістяної булави, відскочити у сторону. Кинути переляканий погляд на незвично великого песиголовця. Ворог що не очікувано вийшов на них у супроводі невеличкої зграї підлеглих, мав неймовірний ріст у півтора рази вищий за чоловіка! Ось чому в деяких переказах песиголовців називають велетнями. Бо серед них зустрічаються от такі от монстри. Зазвичай песові гіганти мають всього лиш одне око посередині лобу. Невідомо чому вони такими народжуються, але воїни із них виходять просто неймовірні.

Шумен хльоснула батогом та одноокий тільки невдоволено рикнув, невеличка рана на його плечі, зовсім не турбувала гіганта. Він знову підняв свою булаву, на з неочікуваною швидкістю зробив крок у сторону Велета. Хлопець змістився у сторону, перехопив ножа зворотнім хватом, та встромив його у волосату лапу монстра. Гостре лезо ледь прорізало товсту шкіру. Певно замовляння втратило свою силу, і його потрібно поновити. Але ж не посеред бою?

Шуме відійшла трішки далі та знаками дала зрозуміти Велету що той має виграти трішки часу. Ну це він міг. Драк зосередився на єдиному, вочевидь слабкому місці монстра — на його оці. Та запущені із близької відстані ножі, не потрапили до цілі. Велетень також чудово розумів куди буде цілити його ворог. Він діяв так впевнено та майстерно що Велет на мить знову відчув себе так ніби вийшов на тренування проти свого наставника із бою на кинджалах. Та мана швидко розсіялась. Під час справжнього бою навіть думок подібних не можна допускати.

Декілька довгих секунд він танцював навколо велетня, більше відволікаючи його, аніж намагаючись по справжньому поранити. Краєм ока Велет побачив що Шумен закінчила підготовку, та пригнув догори. Встромив кинджала в ліву руку песа. Відштовхнувшись, він ледь встиг розминутись із булавою. Кинжал залишився у тілі гіганта, але то вже було не важливо. Майя запустила в сторону ворога довгого списа із крові. Дивовижно але гігант встигав відхилитись, ледь-ледь але встигав!

Велет посміхнувся та смикнув пальцем. Величезного песиголовця різко повело у сторону хлопця, і спис таки знайшов свою ціль, пробивши її навиліт.

— Ти як, — запитав хлопець, помітивши як важко дихає його подруга.

— Н-нормально, тільки дай мені хвилинку.

— Важкий супротивник, — хмикнув Котик, діставши бурдюк з водою.

Короткий відпочинок приніс свою користь. Шумен знову зібрала чужу кров у звичні батоги, що за межами бою обкручувались навколо рук дівчини. Велет за цей час встиг оновити замовляння на ножах та на ритуалі.

Подальше відкладалось у пам'яті не завжди зв'язаними між собою уривками. Вони рухались вулицями селища і поступово знищували усіх ворогів до котрих могли дотягнутись. Велет не рахував кількість тих у кого забрав життя. Подібне знання нічим йому не допоможе. Йому здавалось навпаки, тільки більше буде давити на психіку.

Вони вийшли на незвично часті звуки вистрілів. Коли Драк роздивився нових ворогів то спершу навіть не зрозумів хто перед ним. Невисокі, створіння схожі на прямоходячих ящірок, без хвостів, розстрілювали стихійно організовану барикаду із возів, та іншого сільського краму. Вони цілили із уже знайомої Велету зброї, револьверів, та дивних рушниць що також за короткий час без перезарядки могли випускати по декілька куль.

Котик глянув на Шумен. Дівчина виглядала втомленою, але кривава посмішка з її обличчя не сходила.

— Залишся тут, — промовив він. — Не сперечайся. Я не знаю скільки влучать витримає мій ритуал, хочу перевірити. Ти будеш тільки заважати.

Майя неохоче кивнула, і Велет зірвався на біг. Кожна секунда зволікання могла коштувати комусь життя. Ящери — старий, та досить відомий для хлопця супротивник. Цього разу вони були куди як більш небезпечними, адже їхня зброя відмінно працювала. Хлопець не знав як вони цього досягли, і навіть не розмірковував на рахунок цього. В першу чергу він справді хотів перевірити як ритуал справиться із прямим попаданням. Хоча, він звісно не бажав підставлятись надміру. Одного влучання буде вдосталь. Вбивча сила кулі випущеної із подібної зброї — ось що його цікавило. Деяку думку на рахунок цього, Велет встиг скласти ще коли в перший раз тестував свого револьвера, та хотів переконатись на собі.

Йому навіть не довелось спеціально підставлятись. У розпалі бою, щось відчутно влучило йому у руку, та відскочило від невидимого барьеру. Ніж яким він саме замахувався випав із долоні. Драк відскочив у сторону, пропустив над головою удар сокирою від одного єдиного пічника, та доторкнувся до його ноги мізинцем лівої руки. Знову відскочити, прийняти короткий меч на ковзкий блок.

Ящери обступали Велета з усіх боків, і він уже був готовий показати щось більш суттєве зі свого арсеналу, але раптом голову одного із ворогів, проткнула невеличка стріла. Судячи з того що вона мала червоний колір та розбризкалась кров'ю одразу після влучання, було не важко збагнути чиїх це рук допомога.

Котик не хотів аби Шумен втручалась, та перетягувала увагу ящерів на себе. Її ритуал не такий великий як у нього і не здатний витримати багато влучать, а тим паче що до цього часу він повинен триматись на чесному слові. Тому перестав гратись і взявся за справу серйозно. Ворожбит почав рухатись набагато швидше, кожен його удар знаходив свою ціль. Метальні ножі літали у повітрі, і здавалось що їх не вісім а всі вісімдесят! Драк смикнув мізинцем, і пічник за його спино. Що якраз замахнувся сокирою, перевернувся догори дригом та так і застиг прямо у повітрі. Він помер останнім.

Потрібно віддати Шумен належне, вона підійшла до хлопця тільки коли той справився зі всіма противниками. В руках, замість лука, вона тримала червону довгу палицю. Дивна зброя, за допомогою котрої можна плюватись тими короткими стрілами, чи то пак дротиками.

— І хто це такі були? — зацікавлено запитала майя.

Та відповів їй не Велет. Із-за стихійної барикади вийшла висока, статна дівчина, років трішки за двадцять. Вона впевнено пройшла до них.

— Ящери, — втомленим, тихим голосом промовила вона. — Мій брат назвав їх не надто вигадливо. Ящери та й ящери. Давно не бачились, Велете.

— Оленко? — не повірив своїм очам хлопець, та в наступну мить уже кинувся обніматись. — Оленко!

Глава 13

Вона уявляла цю зустріч на протязі...

А власне скільки часу пройшло після того як вони розлучились? Рік, півтора? Вона і сама уже не могла б сказати точно. Інколи час тік так же як мед з ложки, інколи скакав як заєць від голодного вовка. Спочатку вона сердилась. Навіть згадувати про буремного брата не бажала, але ж маючи добре серце довго яритись не могла. Однак наздоганяти хлопця було пізно. Тому Олена вирішила просто змиритись.

Вона знала що Велет теж не зможе довго біситись. Нехай спробує жити за власним розумом. Рано чи пізно він повернеться.

Повільне та розмірене життя в Сеньківці почало набирати оберти. Звісно основною причиною того послугував випадок із нападом людиноподібних ящерів. Трійка галдовників стала тільки першою ластівкою із цілої низки нових обличь що почали з'їжджатися сюди з усіх, здавалось, околиць. Ящери зацікавили собою широке коло осіб. Звісно у саму першу чергу сюди прибуло декілька сотень козаків із Ніжина. Повторний напад ніхто не виключав зі списку вірогідностей, а саме тому рідне Оленчине село, та значна частина північного кордону посилились регулярним військом.

Пластуни шукали звідки ці ящери з'явились, простежували їхній шлях, ледь не по травинці перебирали аби збагнути. Втім нічого так і не з'ясували. Склалося таке враження, ніби ящери декількома групами з'явились просто із повітря, на близькій відстані одна від одної. Так мовби вони володіли магією. Це твердження ставилось під сумнів усіма ворожбитами що оглядали тіла істот. Мертве тіло не настільки інформативне як живе, але і по ньому можна багато що сказати. Отож усі хто знався на справі стверджували що в незвичних створіннях немає ні капельки хари. Вони не могли творити ніяких чаклунських штук, а особливо таких сильних, за допомогою котрих можна переноситись із одного місця на друге.

Судячи із місця де з'явились ящери, висловлювалась думка що їм могли допомогти песиголовці. Ходили чутки що деякі сильні шамани, можуть переносити себе на далекі відстані. Одначе песи рідко коли йшли на співпрацю із людьми чи кимось відмінним від них самих.

Дехто почав грішити на османів. Ті вже підкидали їм у минулому "добрих сусідів". Чому вони не могли знову зробити щось подібне? Та це не пояснювало відсутність слідів.

Поступово лихоманка навколо ящерів спадала ніц. Близькі да дальні околиці Сеньківки вивчили так як ніколи до того. Тіла ящерів перевезли в якесь невідоме місце. Їхнє спорядження, несправну зброю, одяг та обладунки тих кого Велет назвав пічниками, також забрали невідомо місце. У самому селі залишився невеликий гарнізон у півсотні козаків.

Для жителів, життя поступово сповільнювалось, та входило у звичну колію. Дивацтва дивацтвами але потреба працювати на полі аби прогодувати себе узимку нікуди не ділась.

Оленка не нудьгувала. Незвично пусте та одиноке господарство часто відвідували Балі, та Оленчині подруги. По мірі сил вони підтримували дівчину та не дозволяли почувати себе покинутою. Велетів кращий друг, ніби відчуваючи свою власну провину у тім що не втримав молодшого Драка, постійно крутився десь поряд. Спочатку дівчина сердилась та дратувалась, але трохи остигнувши зрозуміла що Зорян і сам сумує не менше за неї. Змінивши гнів на милість, вона перестала лаяти хлопця, і виявила що він непоганий співбесідник та друг. Ні, вона і раніше це знала. Коли вони були зовсім малими, то грались зазвичай в одній компанії. Все змінилось коли вона стала підлітком. І схоже прийшов час усьому повернутись на круги свої.

Та відверто кажучи навряд чи Оленка сумувала би без компанії Зоряна. Про її знахарські вміння і до того ходили чутки. А вже після того як не стало Віта, кількість пацієнтів тільки збільшилась. Старий справді не любив людей, та поставив себе так, що звертались до нього рідко. Його учениця ще не навчилась відмовляти кому би то не було. Вона приймала усіх хто в тому потребував. Не зважала на те чи є в них гроші чи нема.

Це був урок який вона мала пройти.

Так, паломництво з усіх, навіть самих віддалених околиць, сприяло тому що Оленка досить швидко покращувала свої навички та вчилась новому. Але з часом вона почала розуміти що Велет у чомусь та був правий. Люди справді почали сідати їй на голову. Це усвідомлення огріло її по голові краще за будь який сонячний удар. Вона не зачерствіла до чужого горя або щось подібне. Та трішки передивилась свої пріоритети, та почала відмовляти тим хто поводив себе занадто нахабно або ж звертався до неї з приводу різних дрібниць.