— Вони спробували взяти мене та мій персонал у заручники.
За лічені дні українська армія пішла в наступ. Двадцять шостого травня, наступного дня після перемоги Порошенка на виборах, бойові гелікоптери обстріляли позиції проросійських бойовиків поблизу Донецька. До сутінків місцеві морги заповнилися тілами. То був день найсмертоносніших боїв із початку війни, і Порошенко гадав, що демонстрація сили зміцнить його позиції.
— Росія усвідомила небезпечність своєї політики щодо України, — запевняв він мене. — До Російської Федерації повертаються десятки трун. Заради чого вони гинуть?
Путін, схоже, відповіді не знав. Кремль продовжував заперечувати присутність російських солдатів на Донбасі, російська армія зберігала інформацію про їхню дислокацію та загибель у суворій таємниці. До того ж Путін не виявляв інтересу до анексії східних областей України, як це було нещодавно з Кримом. Навіть не визнавав законності сепаратистських «лідерів» на Донбасі. Натомість постачав їм зброю та бійців; його влаштовувало, що на тлі запуску мирних переговорів конфлікт загострюється. Перший раунд провели на початку червня, у рамках церемонії з нагоди сімдесятих роковин висадки союзних військ у Нормандії. Президент Барак Обама відвідав цю подію та допоміг організувати переговори між Путіним і Порошенком. Однак найактивнішими посередниками виступали Німеччина та Франція, які підштовхували обидві сторони до перемир’я.
Того часу Порошенко прагнув переконати мешканців Донбасу, що за його керівництва їхні права будуть захищені. Більшість із них й надалі дивилася та слухала кремлівські пропагандистські канали, а ті стверджували, ніби Київ має намір викорінити російську мову та піддати утискам етнічних росіян. Порошенко щосили протистояв цьому наративу.
— Людям має бути гарантоване право розмовляти тією мовою, якою вони хочуть, — казав він через кілька днів після переговорів у Нормандії. — Важливо обрати представників Донбасу, із якими зможемо вести діалог.
Ці питання — мовні права, місцеві вибори, правовий статус Донбасу — були в центрі мирних переговорів, що стартували влітку й тривали до початку 2015 року. Відбувалися вони у Мінську, столиці Білорусі; своїх представників на переговори відправляли як Росія, так і Україна. За столом переговорів сиділи також і самопроголошені «лідери» зі сходу України, хоча їх, по суті, повністю контролювала Москва.
Усі сторони погодилися на час мирного процесу припинити бойові дії. Проте жодна не дотримала зобов’язання. Навпаки, кровопролиття посилилося. Росію не задовольняв обсяг територій, який на початку переговорів контролювали її ставленики. Тож російські сили сунули вперед, захоплювали нові міста й містечка; під час цього, протягом літа й ранньої осені, вбито сотні українських солдатів. Коли самих воєнізованих формувань виявлялося недостатньо, Кремль неодноразово вводив у дію регулярні російські війська, озброєні танками та важкою артилерією.
Бойовики також отримали від Москви зенітні ракети, і в липні 2014 року — очевидно, помилково — збили цивільний літак Малайзійських авіаліній, що виконував рейс МН17. Усі 298 людей, пасажири та екіпаж, загинули, їхні тіла розкидало по донбаських полях пшениці та соняшника. Кілька тижнів по тому російські регулярні війська в районі Іловайська оточили й розстріляли сотні українських військових, які намагалися відступити. Ці жорстокі атаки чинили величезний тиск на Київ, змушуючи його піти на угоду. Західні лідери розуміли, що Україна не має шансів перемогти росіян на полі бою. Порошенко теж це розумів.
— Не забувайте: ще два місяці тому ми взагалі не мали армії, — казав він мені того літа. — Український солдат по суті був голий, босий, голодний і беззбройний.
Німеччина та Франція як посередники у війні спонукали українців погоджуватися на поступки, і Порошенко пристав на чимало російських вимог. Дозволив контрольованим Росією сепаратистам керувати багатьма справами на захоплених територіях. Ці вимоги містилися в мирній угоді, яку він підписав на початку вересня 2014 року. Однак перемир’я не тривало. Росіяни продовжували тиснути восени та взимку; кульмінацією тиску стала битва, що забрала понад тисячу життів. На початку лютого 2015 року об’єднані сили російських військ і воєнізованих формувань оточили тисячі українців, зокрема й багато цивільних, у місті Дебальцеве та почали обстрілювати їх з артилерії та реактивних систем залпового вогню. Бійня тривала навіть після того, як Україна у розпал битви погодилася підписати новий варіант мирних домовленостей.
Нова угода під назвою «Мінськ-2» була детальнішою за першу та, на думку багатьох українців, сутужнішою. Одне з положень зобов’язувало українців до кінця 2015 року прийняти нову Конституцію, закріпивши в основному законі принцип «децентралізації». На практиці це передало б владу зі столиці в регіони й позбавило Київ впливу на Донбас. Контрольовані Росією регіони на сході залишаються у складі України, але центральний уряд дозволяє їм зміцнювати зв’язки з Росією, мати власні суди, власну систему освіти та власну «народну міліцію» для забезпечення миру.
Зрештою Порошенко дійде висновку, що ці умови — своєрідна повзуча анексія східних територій України. Ідея децентралізації остаточно віддасть Донбас під контроль Москви. Зеленський вивчав ці домовленості чотири роки по тому, як його попередник їх підписав, і дійшов такого самого висновку. Мінські угоди, сказав мені Зеленський, «були засобом постійно тримати Україну в нестабільному стані».
Росіяни це визнавали. На початку війни Путін не мав планів поглинути схід України, як це було з Кримом. Натомість хотів, щоб Донбас залишався підконтрольною Росії частиною України.
— Типовий троянський кінь, — пояснював мені один з близьких соратників Путіна. — Нехай нададуть цим регіонам особливий статус, певну автономію, нехай західні партнери переконають українців на це пристати. Буде їм так звана валіза без ручки.
Україна тягтиме регіон, спустошений війною та підвладний російській пропаганді. Мешканці цього регіону — близько 3.5 мільйонів — підтримуватимуть сильний проросійський блок в українському парламенті та пручатимуться будь-яким спробам Києва інтегруватися із Заходом. Із часом, можливо, навіть висунуть впливового кандидата і той зуміє перебрати владу над усією країною, як було з Віктором Януковичем на виборах 2010 року.
Таким був план Москви, прописаний дрібним шрифтом у Мінських угодах, і росіяни цього не приховували. За кілька тижнів після їхнього підписання 2015 року я домовився про зустріч у Москві з одним із творців других Мінських угод, Костянтином Затуліним, пихатим імперіалістом з вусами щіткою. У Росії панували напружені настрої. Минув рік після анексії Криму, і відчуття ейфорії в Москві згасло. Західні санкції почали даватися взнаки, послаблюючи рубль і відлякуючи інвесторів. Багато росіян почали усвідомлювати, що війна в Україні обійдеться недешево. Режим відчув на Донбасі смак завоювань — і вже не обходитиметься з громадянами вдома, як раніше.
За лічені дні до мого приїзду в Москву біля стін Кремля застрелили одного з найвпливовіших критиків Путіна — Бориса Немцова. Друзі та прихильники не могли оговтатися від шоку. Того тижня вони планували вийти до Кремля на черговий масовий марш протесту проти війни в Україні.
Тепер це буде марш жалоби. Однак Затулін, запеклий прибічник жорсткої політики, переживав свої найкращі часи. Він прийняв мене у своєму захаращеному кабінеті, неподалік від місця вбивства Нємцова. Кабінет заповнювали старовинна зброя, церемоніальні шаблі, інші військові сувеніри; полиці ломилися від книг з історії Російської імперії. На цьому Затулін спеціалізувався. Він був одним із засновників політичної партії Путіна, старожилом Кремля. Працював у російському парламенті з 1993 року та займався там справами «близького зарубіжжя» — країн колишнього Радянського Союзу.
Затулін, як і Путін, мріяв відновити контроль Росії над цими народами. Утім, протягом перших двадцяти років політичної кар’єри його зусилля на цьому фронті не приносили значних результатів. Він просторікував на державному телебаченні про зруйновані узи мови та віри, які колись утримували Україну в межах «русского міра». Мало хто сприймав Затуліна серйозно. У 2006 році українська влада визнала його персоною нон ґрата та звинуватила у розпалюванні національної ворожнечі. Лише 2014 року Затулін отримав справжній шанс засяяти. На початку війни він став зв’язковим між Кремлем та його воєнізованими маріонетками в Україні, доправляв гроші «лідерам» сепаратистів, давав вказівки повстати та взяти під контроль місцеві органи влади. Успіх був неповним. Затулін зі своєю когортою сподівалися заволодіти всім сходом і півднем України, принаймні її третиною, а були змушені задовольнитися Кримом і частиною Донбасу. Проте Затуліна така обмежена перемога влаштовувала. Цього вистачить, казав він мені, якщо Україна запровадить Мінські домовленості.
Сіль угоди, за словами Затуліна, — в концепції децентралізації, вона дозволить Росії контролювати регіони України, які «поділяють російські погляди з усіх важливих питань». Місцева влада в цих регіонах зберігатиме вірність Москві. Кремль допомагатиме місцевим вести політичні кампанії та запускати телевізійні канали. У крайньому разі, лояльність місцевих урядовців можна купити або здобути шантажем.
— У великому українському хорі Росія матиме власного соліста, і той співатиме для нас, — казав Затулін. — Оце й буде наш компроміс.
За його словами, якщо влада в Києві прийме таку схему, «ми не матимемо потреби розривати Україну на частини».
Наймогутнішим західним союзникам України цей компроміс видавався цілком прийнятним. Канцлерка Німеччини Анґела Меркель тиснула на Порошенка, щоб він пристав на угоду, а американці закликали до її виконання. Джо Байден, тоді віцепрезидент, наприкінці 2015 року здійснив візит до Києва, сподіваючись прискорити мирний процес. Однією з перших зупинок Байдена став Майдан Незалежності, де американський гість роздивлявся меморіал полеглим під час революції. Наступного дня Байден виголосив у Верховній Раді промову, в якій твердо схвалив Мінські угоди. Пристати на них буде важко для обох сторін, сказав він. Росіянам доведеться відвести війська та роззброїти своїх маріонеток. Доведеться повернути Україні контроль над її кордоном із Росією. Однак владі в Києві також треба буде продемонструвати готовність дотримати свої зобов’язання. Україні доведеться змінити Конституцію, наголосив Байден, і прийняти ідею децентралізації. Він навіть порівняв її, хай і не зовсім влучно, з американським політичним експериментом:
