У квітні 1935-го Климишина доправили в іншу Варшавську в’язницю — Мокотув (вул. Раковецька, 37), де він та інші ув’язнені оунівці, зокрема Бандера, Лебедь і Підгайний, перебували в камерах-одиночках (з водопроводом і туалетом зі змивом). Ув’язнені також могли відвідувати тюремну бібліотеку, яка налічувала понад 12 тисяч книг; деякі з них цим регулярно користувалися. Климишин не міг встановити контакту з Бандерою, оскільки до Варшавського процесу той перебував у камері з протилежного боку в’язниці. Одного разу Климишин зустрів Бандеру в коридорі: той був у звичайному одязі та в кайданках[651].
У в’язниці Мокотув Бандеру утримували протягом декількох тижнів. Залишається невідомим, у якій з в’язниць він перебував під час Варшавського процесу: у Мокотуві чи в тюрмі на вул. Дзельна, 24[652]. Після закінчення суду Бандері дозволили поспілкуватися з іншими в’язнями-оунівцями, які перебували в тюрмі Мокотув. «Прекрасного зимового дня», за кілька тижнів після закінчення Варшавського процесу, Бандеру разом з Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Климишиним доправили у в’язницю Свенти Кшиж (під Кельце), одну з найсуворіших та необлаштованих в’язниць II Речі Посполитої[653]. Тюрма Свенти Кшиж (Святий Хрест) була розміщена в колишньому монастирі і мала 35 камер на загальну кількість 600-1000 ув’язнених. Віддалене розташування робило цей заклад важкодоступним для відвідувачів; більшість його ув’язнених вважалася особливо небезпечними злочинцями[654].
Всіх оунівців, включно з Провідником, відразу після прибуття до в’язниці Свенти Кшиж підстригли. їм видали громіздкі дерев’яні черевики та драний тюремний одяг. За словами Климишина: «…найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, і все таке страшно подерте, і підіравлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!.. Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно бльонд волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною. Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по своєму, з гумором»[655].
П’ятеро оунівців обмінялися своїм «новим» одягом, щоб краще підібрати те, що більше пасувало один одному за розміром. Спочатку їх розмістили в ізоляторі, де не було ліжок. їм обіцяли, що тільки-но вони вивчать правила тюремного розпорядку, їх переведуть до кращих камер з ліжками та видадуть ліпший одяг. Утім, вони отримали якісніший одяг і ковдри набагато раніше, ніж це передбачав тюремний регламент. їм допоміг український охоронець, якого про це попросив український в’язень (він сидів у тюрмі ще з кінця Першої світової). Санітарні умови у в’язниці були украй поганими: не було водопроводу і туалетного паперу. Крім надзвичайно смердючого туалету, розташованого в коридорі, в кожній камері було барило для фекалій і сечі, яке вранці випорожнювали двоє ув’язнених. За межами камери ув’язненим завжди доводилося ходити з руками за спиною та дивитися вниз під свої ноги, що завдавало незручності та мало вигляд очевидного приниження. Ув’язнених будили релігійною піснею польського поета Франтішека Карпинського «Коли ранні встають зорі» (Kiedy ranne wstajq zorze), яку виконували інші засуджені. Співкамерник Бандери оунівець Книш згадував, що було «прикро щорання слухати того невільницького співу»[656].
На десятий день до ізолятора навідався начальник в’язниці; його супроводжувала охорона та мисливський пес. Книш згадував, як начальник звернувся до них з такими словами: «Часи студентські й ті, коли ми вдавали “богатеруф” [героїв] скінчилися раз назавжди. Тепер ми маємо до смерти сидіти в нього під ключем. Все залежить від того, як ми будемо поводитися. Як будемо порядними в’язнями, він нас буде трактувати як інтелігентних людей, а не як звичайних злодіїв, а як ні, то по морді, по морді, до карцеру й кінець»[657].
Після цього візиту Бандеру перевели в камеру, де, окрім Лебедя, не було жодного члена ОУН. У звичайних камерах перебувало по 1520 в’язнів різного соціального походження, характеру та інтересів. Ці відмінності та обмежений життєвий простір призводили до конфліктів, а іноді й до бійок[658]. 25 або 26 квітня 1936р. Бандеру доправили до Варшави у зв’язку з розглядом справи у апеляційній інстанції. Він, Лебедь і Климишин увесь цей час перебували у в’язниці Павяк (вул. Дзельна, 24/26). 30 квітня розгляд апеляції закінчився, але невідомо, чи повернули після цього Бандеру до в’язниці Свенти Кшиж, чи утримували у в’язниці Павяк. Можливо, його відразу доставили до львівської в’язниці на вулиці Казимира Великого, де він перебував під час Львівського процесу[659].
2 липня начальник Львівської в’язниці знову наказав відправити Бандеру до варшавської тюрми Мокотув, оскільки він боявся, що Бандеру та інших ув’язнених звільнять їхні товариші. Наступного дня їх знову перевели до в’язниці Свенти Кшиж, де ще в квітні начальник дістав вказівку посилити заходи безпеки і перевести деяких українських засуджених, які мали стосунок до ОУН, в інші тюрми[660].
У тюрмі Свенти Кшиж Бандера наполіг на тому, щоб його, разом із товаришами — Підгайним, Карпинцем, Качмарським, Лебедем і Клими-шиним — помістили до камери № 21, де вже сиділо троє оунівців (Григорій Перегіняк, Юрій Батіг і Петро Луциняк). У цій камері їм дозволили читати книги (Бандера мав при собі три томи Української загальної енциклопедії, іл.104) та українські газети, на які підписалися Бандера і Лебедь. У цій камері також відбували покарання двоє неписьменних українців і ще двоє, у яких була тільки початкова освіта. Ув’язнені оунівці навчали своїх співкамерників читати й писати, а також узялися за їхню всебічну освіту. Климишин викладав курси з граматики і літератури, Підгайний — з математики, фізики та хімії, а Бандера — з історії та ідеології. Найздібнішим українцем, якого навчали Климишин, Підгайний і Бандера, був Григорій Перегіняк — коваль зі Ст. Угринова. У березні 1935 р. він убив Василя Ільківа, за що через 6 місяців його засудили до довічного ув’язнення. У тюрмі Перегиняк заприятелював з лідером Крайової екзекутиви. Уроки з історії та ідеології, які йому давав Бандера, мабуть, дуже вплинули на Перегіняка, який під час Другої світової відіграватиме важливу роль у процесі створення УПА на Волині та в організації етнічних чисток проти польського населення[661].
У тій самій камері перебували також ув’язнені, що не належали до ОУН, серед них були і поляки. Один із них, Войцицький, був інформатором. Хоча всі в камері знали про це, ніхто цього не обговорював. Раз на тиждень в’язні їли капусняк, суп з квашеної або сирої капусти, популярний у Польщі, Україні та деяких інших країнах. Якось, чекаючи в черзі на суп, Бандера стояв позаду Войцицького. У камері була тиша, як раптово Бандера вимовив слово «капусь», до якого потім додав «нячек» (capus польською означає «стукач»)[662].
Напередодні Різдва 1937р. Бандеру та інших оунівців відвідав священик Осип Кладочний. Вперше за три роки позбавлення волі вони отримали можливість сповідатися. У своїх мемуарах Книш згадує, що кожна сповідь тривала досить довго. Тому можна припустити, що ув’язнені жили не без гріха, або вони використовували час, відведений на сповідь, для обговорення інших питань. Кладочний провів у камері церковну службу. На Різдво оунівцям також дозволили хоровий спів. Хором керував Бандера, найталановитіший вокаліст. Климишин згадував Різдво 1937-го як «надзвичайно духовну» подію[663].
Однак після Різдва в’язнів знову розподілили у різні камери. Швидше за все, Бандеру і Лебедя перевели в ту саму камеру, з ув’язненими якої Бандера раніше намагався налагодити контакт. Йому вдалося це зробити, залишивши клаптик паперу під туалетним барилом, про що він повідомив в’язневі з камери Климишина. Використовуючи цей метод обміну інформацією, ув’язнені оунівці організували голодування, яке тривало п’ятнадцять днів. Однак з восьмого дня їх насильно годували подрібненою їжею, проштовхуючи її через трубку в носі. Під кінець голодування Бандера став настільки худим і слабким, що тулився до стін, коли йшов коридором. Після голодування оунівців знову перевели до колишньої камери та тримали там близько трьох місяців, проте згодом розосередили до інших камер і тюрем[664].
Попри те, що в тюрмі Свенти Кшиж були високі стандарти безпеки, адміністрація все рівно побоювалася, що Бандеру спробують звільнити. Керівництво в’язниці витратило значну суму грошей, щоб покращити засоби безпеки та запобігти можливій втечі. Особливо цього боявся начальник закладу. Він навіть припускав, що в’язницю можуть взяти в облогу, а викликати допомогу не вдасться, бо телефонні лінії будуть перерізані. З цієї причини начальник вирішив побудувати чотири сторожові вежі.
Група приблизно з двадцяти членів ОУН і справді готувала звільнення Бандери з в’язниці. Оунівці спілкувалися зі своїм керманичем через адвоката Горбового, зокрема за допомогою листів, які перлюструвала адміністрація в’язниці. До спроби звільнення Провідника також міг бути причетний капелан Кладочний, якому Бандера сповідався «годину і довше». Оунівці планували, що замаскувавшись під ченців, вони через монастир виведуть Бандеру в ліс. Тюремна охорона та поліція, отримавши сигнал від своїх інформаторів, розкрили цей план ще на ранній стадії. Інцидент вирішили не розголошувати, намагаючись уникнути зайвої уваги. Допоки Провідник ОУН перебував у цій в’язниці, начальник тюрми не відчував себе комфортно. Наприкінці 1937-го (або на початку 1938-го) Бандеру перевели до в’язниці у Вронках, на заході Польщі[665].
23 травня 1938 р., незабаром після переведення Бандери до іншої тюрми, в Роттердамі вбили лідера ОУН Коновальця (іл.38). Ми не знаємо, як Бандера відреагував на цю новину. Його близький друг Климишин (іл. 69) був глибоко зворушений цією подією і написав вірш[666].
Заходи безпеки у Вронках були суворішими. До того ж, цей заклад, на відміну від в’язниці Свенти Кшиж, був розташований на значній відстані від районів традиційної активності ОУН. Однак це не завадило оунівцям у серпні-вересні 1938-го знову вибудувати плани із звільнення Бандери. Друга спроба врятувати Бандеру, можливо, була пов’язана з раптовим убивством Коновальця, бо багато молодих членів ОУН прагнули, щоб новим лідером керівництва ОУН у вигнанні (або ПУН) став Бандера. На випадок успішної втечі Бандеру планували переправити до Німеччини, кордон якої пролягав усього за 10 км від в’язниці. У ПУН не заперечували проти ідеї втечі Бандери, але й не виказували у ній зацікавленості. При цьому Крайова екзекутива ОУН не підтримала цей план, і він залишався більш-менш приватною ініціативою групи бойовиків ОУН: Івана Равлика, Романа Шухевича та Михайла Куспіся, колишнього в’язня тюрми у Вронках. В організації втечі брав участь Зенон Коссак, ще один колишній в’язень цієї тюрми. За непідтвердженими даними, значну суму грошей на підкуп охоронців надала українська діаспора[667].
Куспісь підкупив колишнього наглядача на ім’я Петро Заборовський, який допоміг йому налагодити зв’язок з вартовим тюремної охорони. Останній, у свою чергу, за відповідну суму погодився звільнити Бандеру. Допомогу в перетині німецько-польського кордону погодився надати ще один доброзичливець[668]. Втечу призначили на 7 вересня 1938р., але операція чомусь не відбулася. За словами Куспіся, в останній момент в ОУН вирішили, що цього не варто робити[669]. Однією з причин може бути те, що ОУН не довіряла підкупленим охоронцям й остерігалася засідки, в якій Бандеру, скоріш за все, уб’ють. Можливо також, що втеча не відбулася, бо ОУН не зібрала достатньо коштів, щоб заплатити своїм помічникам, або план скасували через побоювання, що втеча Бандери погіршить становище інших українських в’язнів[670]. Деталі запланованої втечі Заборовський довірив своєму другу, який повідомив про них поліції. У вересні поліція заарештувала одинадцять осіб[671]. Одна із затриманих, Марія Білецька, в тюремній камері наклала на себе руки. Поліція, як і під час попереднього викриття спроби втечі, діяла дуже обережно, намагаючись не допустити як зайвого розголосу, так і викриття імен поліцейських інформаторів, які перебували у лавах ОУН. Куспіся засудили до восьми років, Заборовського — до трьох.
