Записи являють собою замітки по кримінальній справі відносно М. Горбаля, в яких твердиться, що справа нібито «сфабрикована». За своїм змістом текст ідейно-шкідливий.
48. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату з рукописним текстом, виконаним синім барвником, що починається зі слів: «Привіт, Євгене! Дістав твого листа…» і закінчується словами: «…Будь. І не задирайся до мене. Василь».
Документ являє собою чернетку листа, в якому автор (В. Стус) в чорних фарбах описує про своє життя в Києві, де в нього нібито «ганебна праця, злиденна платня» і жаліється, що листуватися йому «не так легко». В листі згадується цілий ряд осіб, засуджених за антирадянську діяльність, зокрема Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Василь Лісовий та інші. В цілому за змістом текст листа ідейно-шкідливий.
49. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату з рукописним текстом, виконаним російською мовою, що починається зі слів: «Дорогая Нина Петровна, пожалуйста, не серчайте…» і закінчується словами: «…И от этого настроение еще похуже».
Документ являє собою частину листа, в якому автор (В. Стус) змальовує своє життя в Києві, який у всіх відношеннях начебто «удручающе действует» на нього, повідомляє, що з 7 грудня 1979 року йому встановили «жесткий админнадзор» та про одержання запрошень на роботу в США. За змістом документ листа ідейно-шкідливий.
50. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату з рукописним текстом, виконаним синім барвником, що починається зі слів: «Дорогий Славку, дякую за телеграму…» і закінчується словами: «…бо підставі були геть мізерні (сугестивні)».
Текст являє собою частину листа, в якому автор (В. Стус) пише, що він «приголомшений Києвом», і сповіщає: «Ти, Стефа і я — оголошені члени неіснуючої цілком паралізованої групи. Контакти з Москвою, хіба телефонні». В цілому за змістом лист ідейно-шкідливий.
51. Аркуш білого нелінованого паперу розміром 13,5 × 18 см з рукописним текстом, виконаним синім барвником, що починається зі слів: «Дорогий Євгене, не май серця, що не пишу…» і закінчується словами: «…А на суд (17—21) не пустили нікого».
Документ являє собою незакінчений лист до Євгена, в якому автор (В. Стус) описує своє враження про Київ, називає його «оригінальним місцем заслання», сповіщає про судовий процес по справі Миколи Горбаля, який, за його словами, став «жертвою свавілля». За змістом документ ідейно-шкідливий.
52. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату з рукописним текстом, виконаним фіолетовим барвником, що починається зі слів: «Дозвольте, Іване Федоровичу, у ці великорадісні дні…» і закінчується словами: «…Березень 1976 р. Світлана Кириченко… заспокійливі в сто крат Катерина Шевченко».
Документ являє собою лист-звернення до Івана Федоровича (Драча) з нагоди присвоєння йому лауреата Шевченковської премії. Автор (С. Кириченко) дорікає ювіляра за те, що він несе «вірну поетичну службу», коли один із його колишніх побратимів «нині надійно захищений майже сибірськими снігами». В цілому за змістом документ ідейно-шкідливий.
53. Рукописний лист, виконаний синім барвником на двох аркушах білого нелінованого паперу стандартного формату, що починається зі слів: «10.2.80 р. Дорогий Василю! Дістав твого чергового листа…» і закінчується словами: «…Бо все — непевне. Щиро. Василь».
Автор листа (В. Стус) описує своє життя в Києві, де, за його словами, він «ще далі от України, ніж на Колимі», бо «Києва нема. Є пам’ять про в’язнів і засланців». В цілому лист ідейно-шкідливого змісту.
54. Чотири аркуші (подвійні) з учнівського зошита в лінійку, на яких міститься рукописний лист, що починається зі слів: «Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!..» і закінчується словами: «…хоч то бувало не часто, на жаль». Текст виконано різними почерками. На перших двох аркушах — одним почерком, барвником фіолетового кольору, на 3—4 аркушах — іншим почерком, барвником синього кольору.
З тексту зазначеного листа вбачається, що його автором являється Стус Василь Семенович, який, перебуваючи на засланні в Магаданській області, з 20 серпня по 18 жовтня 1977 року знаходився на лікуванні в Транспортинській лікарні Тенькінського району. З листа також видно, що його було виготовлено після 18 жовтня 1977 року, під час перебування автора на «лікарняному бюлетені».
В листі автор з ворожих нашому суспільстві позицій зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад. Зокрема, твердить, що в українського народу начебто «катастрофічне духовне існування», влада нібито «душить» та проводить «репресії українців», а тих, «що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних», висилає «за крайокрай».
Поряд з цим в листі зводяться наклепницькі вигадки на національну політику КПРС та братню дружбу українського й російського народів. Так, автор пише: «Шовіністична лють проливається на нас — у першу чергу» і «взагалі в Росії антиукр. дух дуже високий».
Згадуючи свою колишню судимість, автор — Стус зазначає, що він залишився на тих же націоналістичних позиціях і тепер не буде сидіти, «склавши руки», зокрема вказує: «Проте скажу — аби ви знали: в разі арешту я відмовлятимусь вести будь-яку досудову розмову, хай і запихують в божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародних організацій, членів Наглядового комітету, Конгресу світових українців. А не доможуся — оголошу голодівку на весь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово — буде лише останнім. І в ньому я не дам завузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку страшно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.».
55. Два примірники машинописного тексту, кожен на одному аркуші стандартного формату, що починається зі слів: «Свідомість того…» і закінчується словами: «…Засуджений на довічне життя Василь Стус». По тексту маються виправлення і дописки, виконані фіолетовим барвником. В тексті йдеться про те, що його автора нібито переслідують, не дають йому можливості працювати за фахом. В цілому текст ідейно-шкідливого змісту.
56. Шість аркушів білого паперу стандартного формату з машинописним текстом (не перший примірник), що починається зі слів: «Нещодавно в “Літературній Україні…” і закінчується словами: «…право на життя, на радість праці». Останній аркуш машинопису виконано в двох варіантах. Текст являє собою відповідь на статтю О. Полторацького «Ким опікуються деякі “гуманісти”, надруковану в газеті «Літературна Україна».
В цьому документі автор виступає на захист засудженого за проведення антирадянської агітації та пропаганди С. Караванського, намагається виправдати ворожу діяльність В. Чорновола, М. Осадчого та інших осіб. Поряд з цим зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський і суспільний лад; паплюжить радянську дійсність, стверджує, зокрема, що на Україні нібито переслідуються інтелігенція та науковці, начебто відсутні демократія і свобода, а далі пише: «Чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 р. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів…» При цьому автор намагається переконати читача в тому, що в нашій країні нібито знущаються з «соціалістичної законності, правосуддя, демократичних свобод».
57. Три аркуші білого паперу стандартного формату з рукописними чорновими записами, аналогічними за змістом зазначеного вище наклепницького машинописного документа відносно статті О. Полторацького. Записи починаються зі слів: «В зарубіжній психології…» і закінчуються словами: «…на одне слово що лист».
58. Чотири аркуші білого паперу стандартного формату з машинописними текстами віршів без заголовків, що починаються зі слів: «Тагіл. Зима…», «Опівночі, о дванадцятій годині…», «Чого ти ждеш…», «Йде середня людина…», «Я йшов за труною…», «О краю мій…» і «У щастя, кажуть…». Перелічені вірші за своїм змістом ідейно-шкідливі. В них автор тенденційно описує життя радянських людей, в оточуючому його світі бачить лише чорні фарби.
59. Сімнадцять аркушів паперу, з яких сім стандартних і десять з учнівського зошита, з рукописними текстами віршів, виконаних різнокольоровими барвниками та простим олівцем. Вірші без заголовків, починаються зі слів: «Сьогодні — ти…», «Лиш прориваючись крізь ґрати заборон…», «Потоки», «Немає правди на Землі…», «Перед твоїми очима…», «Идут не образумясь…», «Рубікон як мета…», «Сумнів», «О, як тебе збавляє гріх!..», «Отак і жив…», «І що ти скажеш?…», «Загнав коня свого…», «Дякую Господу — чверть перейшла…», «І знов повзуть вози московські…», «І вже коли набридло ждати…», «Все душите, душителі кохані?…», «Але п’яний сміх Котляревського…».
Більшість віршів за своїм змістом ідейно-шкідливі. В них автор викривлено зоображує минуле та сьогодення України, тенденційно описує своє перебування в місцях позбавлення волі. Зокрема, у вірші «Немає правди на Землі…» він пише:
Немає правди на Землі.
Ані у нас, ні на чужині.
І ходить лихо не по лісі —
по Україні…
60. Аркуш білого нелінованого паперу стандартного формату, перегорнутий вдвоє, з рукописним текстом, виконаним зеленим барвником російською та іноземною мовами. Текст являє собою чернетку листа до закордонного кореспондента, якого автор називає «моя любима сестра», і починається зі слів: «М-а Прок-ра СССР 23 окт. у Киев…» та закінчується словами: «…tausend Verzeiheng».
В зазначеному листі автор в чорних фарбах змальовує своє життя після повернення до Києва, згадує про Миколу Горбаля, який нібито «цинично обвинен в изнасиловании». В цілому за своїм змістом документ ідейно-шкідливий.
61. Подвійний аркуш білого нелінованого паперу розміром 30 × 42 см з рукописним текстом, винонаним барвником фіолетового кольору, що починається зі слів: «Існує тільки дві форми контактування народу з урядом…» і закінчується словами: «…субстанційну народність не зникає».
В зазначеному документі автор з антирадянських позицій зводить злісні наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, паплюжить демократичні основи нашої країни, намагається посіяти недовір’я в народі до Радянської влади та Уряду.
Так, в документі твердиться, що нібито «Існує тільки дві форми контактування народу з урядом: відверта боротьба (в усіх можливих її проявах) і відкрита полеміка». Кожна людина, за словами автора, «неминуче стоїть перед цією дилемою, бо третього не дано». Автор документа намагається довести, що «сила урядової влади» начебто «прямо пропорційна обезвладнюванню кожної людини», а право є «цензуровані державою біологічні людські здатності й спроможності» та «різноманітні форми її життевиявлення».
