сфері став іменний указ Петра І Малоросійській колегії від 16 квітня 1723 р.,
яким окреслено процедуру верифікації козацького статусу 420. Це розпорядження
було пов’язане з черговими планами реформування козацького війська
напередодні війни з Персією й мало спростити процедуру його
доукомплектування. Втім, проблема дотримання “чистоти рядів” козацтва
полягала не лише в спробах вписатися до реєстру вихідців з поспільства.
Російський уряд, намагаючись в умовах війни з турками підтримати принаймні
номінальну чисельність козаків, вводив заборони на продаж козацьких земель,
водночас вимагаючи від власників військових ґрунтів, “служити козацко” 421. Це
відкривало доступ до війська, а відтак служило формальною підставою для
включення в козацькі компути монастирських селян, підсусідків і міщан. Не
було ясності й в тому, як трактувати військові повинності козаків, що втратили
службові землі й оселилися на приватновласницьких422. В 1744 р. Сенат
розпорядився скласти відомості про козаків, що продали свої землі й перешли
жити в чужі маєтності, список власників новонабутих козацьких ґрунтів, а також
вільні маєтності, де можна було б оселити безземельних козаків, підкреслюючи,
що “казацкого стану людям в подданстве, по правам, ни за кем быть не
можно”423. За умов збільшення приватного землеволодіння й планомірного
обкладання посполитих різними видами повинностей в середині XVIII ст. ці
заходи були безрезультатними.
419 Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка XVII — XVIII вв. — К., 1890. — С. 28.
420 ПСЗ. — Т.7. — С. 49; Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — Чернигов, 1902. — С. 238-239.
421 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С.240.
422 Там само. — С. 241.
423 Там само.
172
Зворотною стороною нечіткого й суперечливого характеру міжстанових
критеріїв була також відсутність ретельного обліку козаків на рівні полкових
правлінь. Очевидно, компути полкового товариства, згідно звичаю, велися не
надто старанно й оновлювалися в часи підготовки до воєнних виправ 424. Не
останню роль у невпорядкованості реєстрів грала практика вписування в них
охочих кандидатів за гроші. Звинувачення в цьому були майже стандартним
пунктом у доносах і супліках на нерадивих старшин всіх рівнів. Тим не менше,
звинувачення в цьому полковників свідчать про справжню розповсюдженість і
системність цієї порочної практики425. Очевидно, відчуваючи всю
безрезультатність обмежувальних заходів, петербурзький уряд розглядав як
останній і вирішальний засіб остаточне прикріплення козаків до службових
ґрунтів і заборони переходів на інше місце. В червні 1748 р. з цього приводу
було зроблено запит до Військової колегії, що навела довідки по слобідських
козацьких полках, де подібну практику було впроваджено ще раніше. На думку
сенаторів, аналогічні правила мали бути поширені й на Малоросію, де вільний
перехід дозволено “только посполитому народу, но не казакам”426.
Паралельно із членством в реєстрі, іншим критерієм належності до
козацького стану, що сформувався вже протягом другої половини XVII ст., було
володіння “військовим”, себто козацьким, ґрунтом. Гарантії безперешкодного
володіння землями, їх успадкування, продажу й т.ін., як одне з підставових прав
козацького стану, були закріплені вже в Зборівському трактаті 1649 р., надалі
підтверджуючись гетьманськими договірними статтями. Однак, довгий час
умови й статус козацького службового землеволодіння регулювалися виключно
звичаєвим правом, котре трактувало землю, як колективну власність Війська
Запорозького. При цьому, через те що земельні переписи в Гетьманщині до XVIII
424 [В.М.] Прошение сотников Черниговского полка о казачьих обидах, поданное
императрице Елизавете в 1744 году //Киевская старина. — 1894. — №6. — С. 14-
15.
425 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — К., 1888. — Т.1. — С. 43.
426 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С. 241-242.
173
ст. не практикувалися, правовий статус конкретних маєтностей був до кінця не
визначеним і з’ясовувався прецедентно (наприклад, при успадкуванні, поділі,
продажі тощо), покликаючись на свідчення сусідів і старожилів. Фактичними
розпорядниками земельного фонду країни були гетьман і старшини Війська
Запорозького, з руки яких відбувалися земельні надання або конфіскації.
Практика займанщини, тобто вільного заселення й господарського освоєння
пусток, а також досить значний обсяг покинутих або неколонізованих земель в
Південній Наддніпрянщині та в Лівобережній Україні, вочевидь, не ставили
гетьманське правління перед необхідністю ретельного контролю над фактичним
станом козацького землеволодіння. Ситуація істотним чином змінилася у XVIII
ст., коли фонд вільних військових земель потроху почав вичерпуватися, а
щільність населення на Лівобережжі збільшуватися. Ці фактори, співпавши із
майновим і соціальним розшаруванням в козацькому стані, гостріше поставили
питання про службове землеволодіння, як критерій належності до лицарської
верстви й її матеріальної спроможності нести військову службу427.
В цей час піклування про недоторканість службових козацьких ґрунтів стало
більшою мірою справою імперської метрополії, зацікавленої у боєздатності
безоплатного козацького війська, аніж місцевої старшини, котра не завжди
виявляла відповідну ініціативу, керуючись власними інтересами. Іменний
імператорський указ від 10 липня 1728 р., виданий в продовження розслідування
скандальних зловживань гадяцького полковника Милорадовича, нагадував про
заборону вилучати в реєстрових козаків їхні землі та майно під загрозою
покарання428. Ці ж самі гарантії козацького землеволодіння, з використанням
давньої формули про вислужені, набуті грунти й захист майнового права вдів,
булі підтверджені “Рішительними пунктами” 22 серпня 1728 р.429. Очевидно,
однак, що намагання обмежити ринок обігу службових земель козацьким станом
було приречене на невдачу. Проблеми з мобілізацією козацького ополчення у
427 Сокирко О. Козацький Марс. — С.282-284.
428 ПСЗ. — Т.8. — С. 64.
429 Там само. — С. 78.
174
двох війнах поспіль — за польську спадщину та російсько-турецькою —
видавалися російським урядовцям сумними наслідками розорення й
обезземелення реєстровців. 5 лютого 1739 р. Намісник Міністерського правління
Румянцев оголосив указ “чтоб всем казакам до окончания тогдашней войны ...
грунта продавать и под другими виды укреплять запретить; а ис проданных
должны службу служить те, кто на оных живет или пользуется” 430. Про
неефективність цих розпоряджень на всіх поверхах козацької службової
вертикалі свідчить скарга сотників і сотенної старшини Чернігівського полку,
подана імператриці Єлизаветі в 1744 р. З неї випливає, що незаконно придбані та
набуті іншими способами маєтності козакам так і не було повернено, а полкові
правління не приймали відповідних скарг і навіть чинили розправи над тими,
реєстровцямі, котрі намагалися протестувати431. В 1754 та 1760-1761 рр.
гетьманом Розумовським були видані розпорядження згідно яких “купленние
частями у козаков грунти оставить, поелику из осталного служба государева
отправляется”. Себто, уряд до певної міри змирився із зменшенням обсягу
службових земель, вимагаючи в козаків служби власне з тієї частки наділу, котра
лишилася в них де факто 432.
В 1764 р. Сенат видав розпорядження про беззастережне повернення всіх
розпроданих військових ґрунтів у козацьку власність, що однак так і не було
здійснено, ані гетьманським правлінням, ані Малоросійською колегією, котра
його заступила. Місцеві влади покликалися не лише на складність практичного
переведення цього указу в життя, але й певну несправедливість по відношенню
до фактичних власників козацьких земель, набутих попри урядові заборони 433.
Частина козаків вправно користувалася переходами з одного стану в інший,
430 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С. 240.
431 [В.М.] Прошение сотников Черниговского полка о казачьих обидах, поданное императирице Елизавете в 1744 году. — С. 10, 14, 17.
432 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.63324. — Арк.3.
433 Там само. — Арк. 3 зв. — 4.
175
фактично віддаючи свої земельні ділянки в тимчасові посесії дідичам, а з часом
розпочинала процесувати з ними, “шукаючи козацтва”. Ризикуючи залишитися
без маєтків, за які було справно сплачені гроші, власники забирали у посполитих,
визнаних судами козаками, їхню землю й таким чином поновлений в своїх
правах, але обезземелений, козак все одно залишався матеріально нездатним
служити “кінно й оружно”. Судові тяжби за повернення маєтності могли тривати
роками, тоді як безґрунтовий козак продовжував “быть чуждым всякого
хозяйства и жить праздно в тягость обществу” 434.
Звичайно, всі складнощі із критеріями та порядком обліку козацтва
неминуче мали позначитися й на стані його боєготовності, а також ефективності
мобілізаційних механізмів, про які мала подбати держава. Першу спробу, власне
законодавчого врегулювання засад військової служби зустрічаємо в «Правах, за
якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Зокрема, в кодексі питанням
воєнного управління та судочинства присвячено Главу V «О службѣ государевой
военной и о порядкѣ воинскомъ», що стосувалася організації «земської оборони»
та інших воєнних повинностей435. «Права» постулювали традиційну норму
литовсько-руського права: кожен землевласник, незалежно від шляху набуття
маєтності, мусить відбувати відбувати воєнну службу 436. Правило стосувалося в
першу чергу, «всих обще, званїя шляхетского и воинского, чиновных, знатных
такожъ рядовїх людей», а також вдів і міщан. Обов’язок служби також
поширювався на осіб козацького стану, які віддали свої ґрунти у заставу, або й
зовсім не мали землі, живучи з торгівлі й промислів437. Увільнення від особистої
явки у військо могло відбутися за віком, каліцтвом, хворобами й неміччю.
Батькам дозволялося виставляти замість себе на службу повнолітніх синів, а
родичам, що мешкали спільно на нерозділених ґрунтах — когось одно з-поміж
434 Там само. — Арк. 4 зв. — 5.
435 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С. 68-76.
436 Там само. — С. 68.
437 Там само. — С. 69-70.
176
себе, на власний розсуд або в порядку черги. Окремі артикули встановлювали
покарання за неявку на військові огляди, пописи, передчасне залишення війська
й дезертирство438.
Мобілізації козацького ополчення спеціально присвячено 13 артикул «О
собранїи воинского званїя людей к походу на маршѣ», що складається з трьох
пунктів439. За неявку чи спізнення на збір команди накладався штраф. Так само
штрафувати належало тих, хто вийшов у військо з чужим (позиченим) конем,
озброєнням та амуніцією440. Останній артикул розділу «О распущенїи воинскихъ
людей з похода в доми» трактував фінальну фазу воєнних зборів. Згідно нього,
всі команди мали слідувати на чолі з командирами, «совокупно подъ знамямъ ...
до определенного мѣста, откуду будутъ роспущени ... дабы безпорядочнымъ
