Інші труднощі виникли у відносинах із Кубанню, з якою Українська Держава не мала спільного кордону. 28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація Кубанської Ради на чолі Миколою Рябоволом. Як свідчив міністр закордонних справ гетьманського уряду Дмитро Дорошенко, під час переговорів між Скоропадським і Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані. Однак утілити її в життя не вдалося. 23 серпня 1918 р. у Новочеркаську голова Кубанського уряду Лука Бич підписав договір про союз із Добровольчою армією, керівництво якої принципово не визнавало за Україною жодних державних прав. Втім, зв’язки Кубані та України не переривалися. У жовтні 1918 р. до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з Вячеславом Ткачовим. Одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло відбутися об’єднання. Проте повалення гетьманської влади завадило реалізувати ці плани.
Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі Центральної Ради Крим не був зазначений як територія України, німецький уряд створив крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, що взяв курс на побудову незалежної держави, а в майбутньому — на об’єднання з небільшовицькою Росією. Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Української Держави на засадах автономного краю. Не знайшовши взаєморозуміння з Сулькевичем, він оголосив економічну блокаду півострова. Сулькевич капітулював і вислав до Київа делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 р. умови були узгоджені, але скидання влади гетьмана завадило включенню Криму до складу України[40].
Хоча владу в Україні після скидання гетьманату здобула Директорія УНР, говорити про її кордон з Росією не доводиться, оскільки відновилися воєнні дії з боку РСФРР. Надалі українська державність із визначеними кордонами збереглася лише в совітській[41] формі.
Перші ради: радянська УНР та Донкривбас (грудень 1917 — квітень 1918 р.)
У період діяльності Тимчасового уряду керівники більшовиків нерідко ставали на захист національно-культурних прав українців і навіть української автономії, але про її територіальне наповнення відкрито не говорили. Проте фактично на час захоплення влади в Петрограді позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була тотожною з підходами Тимчасового уряду. Відповідно територія України бачилася в межах п’яти губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без північних повітів). Саме ці території й охоплювала восени 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю[42]. Однак необхідність боротьби з Центральною Радою змусила більшовиків змінити своє ставлення до цієї проблеми і фактично визнати кордони України у визначених III Універсалом межах.
Сподіваючись опанувати Україну, 30 (17) листопада 1917 р. Йосип Сталін (керівник Наркомату в справах національностей радянської Росії) наполягав на тому, що Київський обласний комітет РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад, причому за справу повинні взятися «кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.»[43], тобто йшлося про всі 9 губерній. Незабаром вже навіть у внутрішньому листуванні керівництва радянської Росії зі своєю делегацією на Брестських переговорах (кінець грудня 1917 р.) Харківщина, Катеринославщина і, зокрема, Донбас, як і південь України з усіма чорноморськими портами неодноразово означалися як територія України[44]. Це вочевидь заперечує поширені в російській пропаганді міфи про те, що південний схід України і, зокрема Донбас, був у якийсь спосіб їй «подарований» під час буремних подій 1918—1920-х рр. більшовицькими вождями — чи то Леніним, чи то Сталіним.
Спроба більшовиків захопити владу на скликаному в Києві в грудні 1917 р. Всеукраїнському з’їзді рад зірвалася. Тоді вони пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати цього з’їзду виїхали до Харкова та приєдналися до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну, який там саме відбувався. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому було обрано Центральний виконавчий комітет рад Української (радянської) народної республіки, який 30 (17) грудня 1917 р. утворив уряд — Народний секретаріат. Цей уряд, як зауважував у квітні 1918 р. його голова Микола Скрипник, від початку свого існування ставив за мету за свою мету об’єднати «для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх територій, на які претендує Центральна Рада»[45].
Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме адміністративне утворення в Криму[46], керівництво радянської УНР розглядало півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від 7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV Універсалів, тобто в тому числі й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські Республіки»[47].
Майже відразу після укладення Україною мирного договору з країнами Четверного союзу поряд з радянською УНР 12 лютого (30 січня) 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-Криворізька республіка (ДКР) (іноді — просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її територію неможливо, оскільки фактично в кожному радянському регіоні влада належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто, кажучи про «територію ДКР», слід розуміти, що йдеться лише про бачення кордонів керівництвом цього утворення. Про реальний контроль над цією територією чи хоча б умовне визнання таких зазіхань якою-небудь іншою стороною мова не йшла. Керівництво ДКР претендувало на такі території: «Західні кордони Харківської і Катеринославської губ., включаючи залізничну частину Криворіжжя Херсонської губ. та повіти Таврійської до перешийка — завжди були і будуть західними кордонами нашої республіки. Азовське море до Таганрогу і кордони вугільних округів Донської області по лінії залізниці Ростов — Воронеж до станції Ліхая, західні межі Воронезької і південні Курської губерній замикають кордони нашої республіки»[48].
Таким чином, окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний чинник при повній відмові від етнічного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала національного коріння. Ось, наприклад, слова Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР та одного з її керівників: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Рад знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному». Причому в цій же статті він зазначає, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями[49]. Інакше кажучи, Філов, по суті, визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, що його незабаром Кремль визнав як єдино можливий у федерації, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР свої підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.
Більшовицький центр трактував марксизм інакше. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з’їзду рад від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на впровадження в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії»[50]. Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з’їзду: «Російська Соціалістична Радянська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів»[51].
Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на з’їзді вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові на III Всеросійському з’їзді рад Володимир Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об’єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію»[52].
На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті документа містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки»[53]. Інакше кажучи, суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були чітко визначені. Власне, внаслідок такої невизначеності й стало можливим утворення ДКР.
Але Донкривбасом при такій нечіткості справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб’єкта федерації. Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. цю ситуацію схарактеризував член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з’їзду рад Росія визнана Федеративною Радянською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з’їзду, ні тепер хоч якось ясно ця форма управління не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з’їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських рад. Кожна губернія має свій радянський уряд — Раду народних комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об’єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму»[54].
ДКР як суб’єкт федерації мав такі самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «донкривбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить сходу України, у лютому — на початку березня 1918 р. не давав беззаперечних вказівок щодо території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.
