Підготовка до морських походів, згідно із записами Боплана, відбувалася централізовано. Спочатку тривало приготування припасів, зброї, будматеріалів. Після обрання на раді старшини козацтво ділилося на екіпажи, кожен з яких будував свій човен. Щодо останніх, то французький інженер подає опис великого судна на 50—70 чол. і 4—6 гарматок. Човен мав пояс з очерету. Останній виконував роль поплавка, захищав борти від хвиль, екіпаж під час бою — від куль і стріл. Щоправда, було б неправильно вважати цей варіант основним кораблем козаків кінця XV — першої половини XVII ст. Аналіз джерел показує, що на озброєнні козацтва були й менші човни на 20—30 чол. Напевно, розмір човна залежав від умов, для яких його готували (виключно річкове й прибережне або морське плавання). Окрім того, човен мав удосконалюватися, оскільки швидко розвивалася вогнепальна зброя. Змінювалися й масштаби та умови битв. Якщо у XV—XVI ст. козаки б’ються з турецькими кораблями в дніпровських плавнях, то вже в XVII ст. чайкам доводиться зустрічатися з турецькими ескадрами у відкритому морі. У плавнях козаки діяли зазвичай із засідки, ховаючись в очереті. У морі ж або намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі чи з-під сонця. Якщо такої можливості не було, атакували подібно до кінної лави. Під час атаки частина вояків сідала за весла, а частина вела стрільбу. Як і на суші, козаки максимально використовували рушнично-артилерійський вогонь проти живої сили супротивника. Наблизившись до ворожого судна, козаки брали його на абордаж. Нерідко, захопивши турецькі галери й вітрильники, запорожці використовували їх для подальшого плавання по морю, а перед поверненням знищували.
Узагалі, морські походи козаків є унікальним явищем в історії. Чорне море було турецьким. Проникнути в нього козаки могли тільки через кілька річок, гирла яких контролювали турецькі фортеці з потужною артилерією. Уздовж берегів кочували татари, а на виході часто чатували османські ескадри. Продершись через ці перепони, козаки опинялися ніби в закритому сосуді, крізь горло якого треба було ще повернутися назад. Будь-яка поломка човна загрожувала смертельною небезпекою, оскільки безпечного берега, де б можна було спокійно пристати, не існувало. Такі умови загартовували козацтво і його флотоводців зокрема.
Як ми вже казали, козаки використовували одночасно як стрілецьку, так і холодну зброю. У першій домінували рушниці. Види останніх змінювалися: ручниці, аркебузи, мушкети, яничарки тощо. Нерідким явищем була наявність гаківниць. Також, особливо кіннота, використовувала пістолі. З луків козацтво віддавало перевагу турецькому типу. В холодній зброї домінували шабля, спис і бойова коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави тощо. Останні, окрім практичного застосування, виконували ще роль символу влади у старшини. В артилерії використовували залізні, бронзові й мідні гармати малих калібрів. Можливою була наявність мортир і гаубиць. Найпоширенішим способом забезпечення зброєю були покупка і захоплення у ворога.
Тактика козацького війська залежала від оборони. Під час зустрічі з ворогом козацтво оточувало себе возами, будувало земляні укріплення. При виборі місцевості перевагу віддавали важкодоступній — яри, пагорби, ліси тощо. Важливою була наявність поряд води. Під час бою козацтво намагалося знекровити ворога щільним вогнем, а потім у слушний час контратакувати. Під час веденні вогню застосовували різноманітні маневри і хитрощі. Окольський описав, як в боях на Старці козаки за допомогою таких фортелів підпускали кінноту і впритул розстрілювали її. Під час денних контратак головну роль відводили кінноті. Дуже поширеним у козацтва було використання нічного часу. Саме під прикриттям темряви козацька піхота непомітно підходила під ворожі позиції й відчайдушно атакувала.
Стратегічні думки, ідеї, плани української старшини внаслідок дефіциту документів, що вийшли з її середовища, визначити важко. Можна лише, спираючись на події, визначити загальні тенденції.
Як уже зазначалося, в основі воєнної діяльності козацтва лежало три складових, кожна з яких мала стратегічні особливості. Під час вторгнення турецько-татарських військ козацтво намагалося за допомогою розвідки вирахувати час і напрям їхнього походу. Якщо це вдавалося, то козацькі полки і сотні ішли на перехоплення, аби унеможливити вторгнення. Якщо противнику вдавалося оминути прикордонні чати, що було не так важко в умовах величезного степу, то козаки, розсипавшись на багато загонів і спираючись на укріпленні поселення українського прикордоння, переслідували ворожі чамбули. Під час відступу противника козаки рушали за ним у степ, намагаючись знайти його головний кіш.
Більш дієвою у плані послаблення або й взагалі унеможливлення вторгнення була організація походів проти Османської імперії та її васалів. У Порти були великі мілітарні можливості, яких не було у козацтва, тож успіха досягали неочікуваністю й швидкістю. Під час походів на південь стратегічна мета з самого початку диктувалася як політичними, так і економічними чинниками. Перші зони нападів козацтва до середини XVI ст. — це передусім пониззя Дніпра з уфортифікованими містами Очаків та Іслам. Мета — перекриття євразійського сухопутного і морського шляхів, погром улусів кримців, контроль над видобутком солі й максимальне послаблення влади татар над регіоном, який де-юре належав Великому князівству Литовському. Поступово зона козацької активності розширилася й охопила весь чорноморський басейн і частину Балкан.
Щодо значення антиосманської діяльності козацтва говорить той факт, що до появи та розвитку української козаччини багатотисячні війська Криму й османів проникали вглиб земель Великого князівства Литовського і Корони польської, загрожуючи навіть їхнім столицям. Річ Посполита ж такої загрози вже не зазнавала, оскільки вся ця важка і кривава війна відсунулася козацтвом на кордон.
Під час козацьких повстань можемо виокремити дві стратегії. Так, у повстаннях під проводом Косинського, Наливайка і Жмайла козацтво виявляється психологічно не готовим до великої війни проти Речі Посполитої, а тому стратегія обирається оборонна. Козацьке керівництво намагається затягнути конфлікт, уникаючи по можливості битв і при першій-ліпшій можливості вступаючи в переговори з противником. У той же час Трясило, Павлюк і Острянин намагаються відштовхуватися від наступальною стратегії. Їхні дії мають більш агресивний характер. Козацькі гетьмани самі провокують битви, намагаючись у них знищити головні сили противника. Новими є й спроби підняти народ на повстання (а не тільки козацтво), причому якщо Трясило робив це за допомогою емісарів, то Павлюк і Острянин посилають на волость окремі загони на чолі з полковниками. Спільним у повстаннях 1630 й 1637—1638 рр. є намагання козацького керівництва захопити в першу чергу Лівобережжя, використовуючи Дніпро як природний захист.
Ще однією специфікою козацько-шляхетських війн є тривалість битв і великі втрати, часто з обох сторін. Навіть перемога над козаками давалася з великими жертвами. Яскравим прикладом є Кумейківська битва 1637 р. між 15-тисячним урядовим військом і 10-тисячним повстанським (дві третини селяни). Шляхта перемогла, знищивши шість-сім тисяч, але сама втратила три тисячі загиблими. За свідченням Окольського, старі вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці».
При ознайомленні з козацькою воєнною історією спадає в око різноманітність прийомів, використовуваних українськими полководцями. Це виходить з внутрішньої структури козацтва — відносна демократичність у сприйнятті й обміні воєнними ідеями, особиста відповідальність старшини перед товариством за якість проведення операцій (досягнути перемоги максимально низькими втратами). Саме покарання керівництва через страту чи видачу ворогу, чим нерідко дорікали козацтву історики, є найвищим рівнем військової моралі й дисципліни. Саме тому козацьке військо, незважаючи на дуже важкі умови, спромоглося не тільки вижити, але й розвинутися, виходячи з часом зі, здавалося б, безвихідних ситуацій.
Українське військо Козацької доби (1648—1775)
Військово-політична історія України Козацької доби
Період кінця XVII—XVIII ст. займає особливе місце в історії будь-якої європейської країни. Причин для цього є декілька. Цей час звичайно називають початком відліку нової історії європейської цивілізації, котра, залишивши позаду добу Середньовіччя, виходила на принципово новий, відмінний від попереднього етап свого розвитку. Він був пов’язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконтинентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які співпали в часі з докорінними змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земельна аристократія) і виділенням нових верств населення (буржуазія, наймані робітники, служиле дворянство тощо). Глобальні зміни в соціальному, економічному і релігійному житті спричинили нові явища й у політичній історії. Недаремно XVII ст. називають «залізним» або «століттям солдатів», позначаючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи та революції, що спустошували Європу. У полум’ї воєнних конфліктів народжувалося те, що згодом назвуть європейською цивілізацією.
Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в українській історії. Центральною подією періоду була, безумовно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову політичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї революції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запорозьке (Гетьманщина), поява якої майже на сто років запрограмувала всі визначні зміни в системі міжнародних відносин, посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московської (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним з творців власне національної ідеології, яка ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами «козацького» (українського) народу.
Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, початок якого припав на 1648 р., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки повстання, сприйнявши його як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Наддніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їхнього числа стихійно формувалися повстанські загони, котрі при підтримці союзних відділів кримського хана протягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемоги повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий оформив головні територіальні та політико-адміністративні контури козацької держави.
