Проте цілий комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників, що з осені 1657 р. стали визначати ситуацію в козацькій Україні та на її кордонах, урешті-решт змусили Виговського внести принципові корективи в зовнішню та внутрішню політику держави, яку йому випало очолити. Перший сигнал стосовно необхідності пошуку нових зовнішньополітичних комбінацій поступив з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання Олексієм Михайловичем правомочності гетьманського обрання Виговського.
Сигнал із Білокам'яної був, можливо, найбільш виразною, але не єдиною спонукою для Виговського в зміні напрямків зовнішньої політики Гетьманату. Крім тривожних новин з Північного Сходу, значне занепокоєння викликали також повідомлення, що надходили з Заходу та Півдня. Зокрема, провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав політичну єдність коаліції. Трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці, зазнавши значних втрат, був змушений підписати принизливий для себе мир із королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм, зваблений політичними поступками польського короля, пішов ще далі — перейшов з табору союзників Швеції до її противників. А крім того, по смерті «некоронованого монарха» Великого князівства Литовського гетьмана Януша Радзивілла литовські протестанти почали стрімко втрачати політичну вагу в країні й вже не могли, як раніше, бути впливовим союзником шведського короля. За таких умов Карл X Ґустав втратив інтерес і до України, спрямував усі свої зусилля на відновлення власних владних позицій на північному побережжі Європи.
Не менше непокоїли українського гетьмана й новини, що надходили з Півдня. Кримський хан Мехмед IV Ґерай, довідавшись про кризу в українсько-російських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна II Казимира «знести козаків», оскільки, як був переконаний, для цього «зараз є час і погода — між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між собою». Водночас хан переконував і Мехмеда IV спрямувати війська, що були зосереджені на той час поблизу Адріанополя, не в Албанію проти венеціанців, а в Україну проти козаків. Причому, як видно з листа архієпископа Паїсія до царя від 8 жовтня, аргументи Мехмеда IV Ґерая бралися до уваги в надбосфорській столиці й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну. Зокрема, владика був переконаний, що країну козаків буде знищено, якщо православний монарх не надасть їм допомоги.
Тим часом з дипломатичного листування Виговського з царським урядом випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання правомочності гетьманського обрання, пов'язувалася російською стороною з поступками у справі обмеження суверенітету гетьманського уряду на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві на чолі Війська Запорозького потрібен такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника.
Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні Виговський скликає в Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман ефектно зрікається влади й кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки він був щирим у своєму зреченні. Швидше за все, це був лише вдалий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не тільки повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького.
Несподівані політичні ходи гетьмана забезпечили зміцнення його позицій. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Виговського учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-російських відносин.
Протигетьманська опозиція в Україні та Москва: взаємодія заради чого?
Але здобута в Корсуні політична перемога в результаті для Виговського виявилася перемогою пірровою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої й такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні зростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.
Виговський, вихований у дусі шляхетської політичної культури, прагне зміцнити порядок у державі через посилення ролі нової еліти та за допомогою чіткого регламентування прав і повинностей усіх інших верств населення: шляхта й козаки мали захищати Вітчизну, селяни — орати землю й вирощувати хліб, міщани — розвивати ремесла й торгівлю. Жорсткий курс нового уряду викликає невдоволення передовсім декласованих елементів і серйозно дестабілізує ситуацію в країні. На хвилі загострення соціальних протиріч до влади рветься старшина Запорозької Січі. Кошовий отаман Січі Яків Барабані у другій половині осені 1657 р. вивів запорожців із Січі й почав грабувати хутори заможних козаків на півдні Київщини, апелюючи водночас з приводу неправомочності гетьманського обрання, що відбулося без урахування волі запорозької громади та поза межами Запорожжя.
Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насамперед в площині соціальних протиріч: «...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самим они богатеют, а им козакам ничего не дают». Проте, окрім соціальних протиріч, у процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом не останню роль відігравали й політичні мотиви, а саме: прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера, поширити його вплив на гетьманську Україну. У цьому контексті спроби Виговського заполучити гетьманську булаву спочатку на вузькостаршинській, кулуарній, а згодом хоч і на розширеній раді, але знову ж таки без участі запорожців, збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.
У відповідь гетьман Виговський блокує Дніпровський Низ, аби в такий спосіб перекрити шляхи доступу на Січ бунтівних елементів з волості, а також перешкодити постачанню січовому товариству харчів і боєприпасів. Однак це не лише не втихомирило протигетьманські виступи, а й призвело до їхнього подальшого поширення в суміжних із так званими Землями Вольностей Війська Запорозького Низового південних полках, передовсім Полтавського і Миргородського. Економічною передумовою такого розвитку подій стали значні матеріальні втрати, яких зазнавало населення Полтавщини та Миргородщини від блокади Січі. А в площині політичній — залучення до заколотників старшинського угрупування так званих старинних козаків на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем, які були незадоволені стрімким посиленням за гетьманства Виговського позицій шляхетського крила нової правлячої еліти козацької України, значна частина представників якого лише нещодавно долучилась до визвольних змагань козацтва, а вже отримала такі значні дивіденди від цього, відтіснивши тим самим козацько-старшинську партію від влади.
Украй небезпечним для Виговського в цій історії було те, що запорозька старшина, ведучи проти гетьмана боротьбу, зуміла перетягти на свій бік московське керівництво. Власне, досягти цього було вже й не так складно, якщо взяти до уваги ті політичні поступки, на які Січ була готова йти. Зокрема, під час переговорів в Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа декларував необхідність заборони гетьманському уряду провадити самостійну зовнішню політику, а лише обслуговувати потреби царської держави; висловлювався на користь того, щоб в українських містах завжди перебували царські воєводи й щоб обрання на гетьманство обов'язково узгоджувалось з Москвою.
Політична поступливість Коша, його готовність іти в цей час у фарватері московської політики дозволяють січовим лідерам заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найвпливовіших в Україні політичну силу. Оточення царя, маючи на меті передовсім не допустити продовження Виговським незалежного політичного курсу Гетьманату, що утвердився в останні роки правління Хмельницького, надало українській опозиції істотну моральну й політичну допомогу: Запорозький Кіш був визнаний правомочним суб'єктом українсько-російських взаємин, а проблема законності гетьманських виборів в Україні ув'язана з необхідністю присутності на них представників запорозького козацтва та російського царя. Отримавши ж підтримку Москви, навесні 1658 р. бунтівні настрої із Січі поширюються на Миргородський, а згодом і Гадяцький полки.
«Коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни своєму щастю».
Мало переможців — багато переможених у громадянському протистоянні першої половини 1658-го
Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманату, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримували опозицію) змушують гетьманат шукати шляхи до відновлення українсько-кримського союзу. Адже саме військова потуга ханату була найвірогіднішим потенційним союзником гетьмана. Але після осені 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз в цей час зберігав свою силу, й отримати допомогу від хана, будучи в стані війні з королем, було неможливо. Отож саме кримська карта була одним з вирішальних мотивів, який спонукав Виговського до налагодження стосунків з Варшавою.
Крім того, зацікавленість українського керівництва в налагодженні стосунків з польським королем в умовах глибокої кризи у взаєминах з царем випливала також і з потреби стабілізації ситуації в країні, приборканні охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне (так зване кармазинове) козацтво та шляхетський сегмент нової козацької еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору Виговського, отримавши в результаті революції права повноцінного «політичного народу», давно вже бажали ними вповні скористатися, перетворившись на повноцінну еліту нової держави. Москва ж при досягненні своїх політичних цілей ситуативно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, відштовхуючи тим самим їхніх опонентів — козацьку старшину та шляхту — у бік Варшави.
