На півдні ЗУНР межувала з Буковиною, яку зайняла армія Румунії. Так сталося, що саме Румунія була визнана й у Варшаві, й у Парижі як головний потенційний партнер Польщі в Центральній Європі. У Бухаресті діяло дипломатичне представництво Польщі, до складу якого, зокрема, входив член польського Генштабу генерал Р. Лямезан-Салінс. Навесні 1919 р. від Румунії Польщу відділяла лише смута ще підвладної ЗОУНР території, захоплення якої дало б змогу встановити польсько-румунський кордон. На початку березня 1919 р. Генштаб поінформував Р. Лямезана-Салінса про те, що переговори з українцями зірвано й виникла нагальна потреба продовжувати боротьбу з Галицькою армією, тому необхідно домовитися з Румунією про військову допомогу. Ключовим питанням польсько-румунської співпраці стало перекидання до Польщі 4-ї стрілецької дивізії генерала Л. Желіґовського. Це з’єднання, утворене на Кубані, перебувало із зими 1918—1919 рр. в Одесі, проте через виведення союзних військ із міста у квітні 1919 р. перейшло на територію Румунії. Дивізія чисельністю близько 4000 осіб могла суттєво допомогти полякам у їхній війні з українцями. У необхідності військової співпраці Варшави з Бухарестом проти ЗУНР були впевнені французи. Зокрема, маршал Ф. Фош на засіданні Ради чотирьох заявив, що для того, щоб зупинити проникнення більшовизму в Європу, необхідно створити бар’єр із Польщі та Румунії, закривши Львівський прохід.
Через революцію в Угорщині, небезпеку поширення більшовизму в Європі та можливості встановлення «червоного» коридору з Росії та України до Угорщини питання спільного польсько-румунського «бар’єру проти більшовизму» знову постало у квітні. 30 квітня Головне командування Війська польського інформувало військового аташе в Бухаресті, що близько 10 травня польські з’єднання атакують українців із наміром розбити Галицьку армію, захопити територію Східної Галичини й з’єднатися з Румунією. Румунські війська мали, взаємодіючи з польськими, завдати удару на Станіславів. 8 травня до Варшави надійшла відповідь аташе: нову польську офензиву було сприйнято прихильно. Румунські війська почали готуватися до операції із зайняття території на південь від Дністра. 21 травня 1919 р. було видано наказ про переведення дивізії Л. Желіґовського до Галичини.
Першого потужного удару поляки завдали 14 травня на півночі по Волинській групі Дієвої армії УНР. Ця операція закінчилася для українців катастрофою: 16 травня частини Війська польського зайняли Луцьк, де взяли в полон 2000 осіб і захопили чимало гармат. Армія УНР відступила, і противником поляків на Волині стала вже Червона армія. 15 травня поляки перейшли в наступ на всьому фронті, проте розгромити, обійти чи оточити українські частини Ю. Галлеру не вдалося. 18 травня поляки форсували Дністер і увійшли до Дрогобича. Під тиском Д. Ллойда-Джорджа Найвища рада в Парижі ухвалила вимогу припинити наступ у Галичині. Водночас через загострення відносин із Чехословаччиною Ю. Пілсудський мусив терміново передислокувати частину сил із Галичини до чехословацького кордону. Невдовзі у зв’язку із загостренням ситуації на німецькому кордоні прийшов наказ перекинути на захід одну «блакитну» дивізію, а згодом із фронту було відкликано й самого Ю. Галлера. Незважаючи на це, 24 травня поляки відновили наступ, зайнявши 2 червня Тернопіль. 24 травня 8-ма румунська дивізія перейшла кордон ЗОУНР, зайняла Коломию, Снятин, Косів і рушила на Станіславів. Польські військові частини вступили в Станіславів, Галич і Калуш, а румуни зайняли Покуття. Проте повністю розгромити Галицьку армію з півночі не вдалося, і травневий наступ Війська польського припинився.
Після травневих боїв збройні сили ЗУНР відступили на невелику ділянку земель між річками Збручем і Дністром та містом Чортковом, зайнятим ворогом. Політичне керівництво республіки було готове перейти через Збруч на Наддніпрянщину й віддати відповідний наказ військам. Польське командування тріумфувало, вважаючи Галицьку армію цілковито переможеною. Бойові групи, дивізії та полки Війська польського були розпорошені по широкому фронту, а їх частина передислокувалася під Броди на більшовицький фронт.
Останні дні відступу Галицької армії минули практично без боїв. Стоячи перед альтернативою відступу за Збруч чи проведення офензиви, що могла врятувати становище, командування армії вирішило скористатися спадом бойової активності супротивника й розпочати контрнаступ. Рішення Паризької мирної конференції щодо Галичини ще не було прийняте, і демонстрація українським військом успіхів на фронті могла вирішити долю краю позитивно для української сторони. 8 червня 1919 р. розпочалася операція Галицької армії, що увійшла в історію як Чортківська офензива. Першим її успіхом стало визволення вже надвечір того ж дня Чорткова — важливого вузла комунікацій. На фронті утворився небезпечний для противника пролом, і цим успішно скористалося командування Галицької армії. Не вірячи в силу українського наступу, генерал В. Івашкевич намагався відповісти контрударами малих груп і лише 11 червня почав вживати масштабніших заходів для зупинення української офензиви. Галицька армія визволила від противника Бучач і Тернопіль, 14—16 червня тривали бої за Нижнів, у результаті яких поляків було відкинуто за Дністер; після цього українці зайняли Зборів і Бережани.
Такий стан речей не на жарт стурбував Бельведер, і 23 червня Ю. Пілсудський прибув до Львова. Разом із маршалом до Галичини підтягнулося значне підкріплення. 25 червня, перебуваючи у Львові, Ю. Пілсудський отримав депешу з Перемишля, у якій було зазначено, що Антанта дала згоду на окупацію Східної Галичини, а через два дні — ще одну телеграму, якою союзники дозволяли використати для цього армію Ю. Галлера в повному складі. Начальник Речі Посполитої почав скрупульозно готувати план наступу. 27 червня Головне командування повідомило Генштабу, що «контрофензива за повернення теренів Східної Галичини розпочинається протягом найближчих годин». 28 червня Ю. Пілсудський прибув на фронт, щоб власноруч командувати генеральним наступом.
Тим часом 24 червня українці зайняли Броди фактично без бою. Польське командування очікувало швидкого наступу Галицької армії на Львів і готувало місто до оборони. Як згадував учасник подій, комендант 7-ї сотні УСС І. Галушка, «тоді панував у наших частинах сильний бойовий дух і завзяття, навіть приходили гадки, що вдасться нам відбити Львів та цілу Східну Галичину. Фронт, однак, не знав, яке загальне положення...» Фатальною для Галицької армії виявилася нестача набоїв. Опір поляків у багатьох випадках доводилося стримувати силами лише артилерії, бо піхоті не було чим стріляти. Галицька армія зупинилася, і Чортківська офензива перетворилася на її лебедину пісню. Відбувся загальний відступ українців, і польські частини майже без опору просунулися до Збруча. Армію ЗУНР знову було затиснуто в районі Чорткова — Заліщиків.
Коли ще тривала Чортківська офензива, у Львові в червні 1919 р. відбулися переговори між польським командуванням та української делегації на чолі з генералом Армії УHP С. Дельвіґом, до якої також входили представники Галицької армії. Під час перемов обговорювали не лише питання припинення війни, а й можливість співпраці проти більшовиків. У ніч на 16 червня було підписано угоду, яка зобов’язала обидві сторони припинити бойові дії й відвести війська на лінію, яку вони займали станом на 1 червня 1919 р. Оскільки ця угода не враховувала здобутки Чортківської офензиви (керівник української делегації не був проінформований про неї), командування Галицької армії проігнорувало її. Наддніпрянські делегати запевнили, однак, що УНР давно ліквідувала свій польський фронт і що за наказом головного отамана бойові дії не веде. Командування Війська польського відтак зупинило війну на волинському напрямку. У спеціальній телеграмі С. Петлюри до польського командування від 17 липня 1919 р. іще раз було підкреслено прагнення до «мирного співжиття з польським народом та ведення спільними силами боротьби з більшовиками» за умов виконання угоди від 16 червня. Загалом позитивно поставившись до цієї телеграми, поляки висловилися щодо необхідності подальших переговорів. Хоча й пізніше траплялися дрібні сутички, війна між Польщею та УНР фактично завершилася.
Війна Польщі проти ЗОУНР також завершувалася, і українці її програвали. Можливість відступу всієї Галицької армії за Збруч, на територію Наддніпрянщини, керівництво ЗОУНР і командування розглядало ще в травні 1919 р. Метою такого переходу було об’єднання з Армією УНР в одну потужну військову силу, здатну обстоювати українську незалежність хоча б на частині українських земель, звідки можна було б вести боротьбу за решту. Водночас розглядали й альтернативний план — перейти за Збруч на територію, контрольовану більшовиками, щоб разом із Червоною армією продовжувати війну проти поляків. Звісно, перший варіант опрацьовували більш серйозно й 1 червня прийняли як подальший план дій. Зупинення польського наступу й Чортківська офензива відклали цей задум, але лише на півтора місяці.
Під час останнього польського наступу в липні 1919 р. диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич розпочав переговори з головним отаманом С. Петлюрою про перехід Галицької армії на контрольовану Армією УНР територію. 16 липня з полудня галицькі стрільці почали перехід Збруча. Уряд ЗОУНР та Начальна команда Галицької армії перебралися до Кам’янця-Подільського — ставки С. Петлюри та уряду УНР. З відступом Галицької армії за Збруч припинилася дев’ятимісячна українсько-польська війна. Формально вона завершилася під час переговорів у Дембліні, де 1 вересня 1919 р. представники УНР і Польщі підписали перемир’я, що встановлювало кордон по лінії Збруча. Наслідком цієї війни для галицьких українців стала втрата національної незалежності, для решти України — втрата чималої території, виснаження сил боєздатної армії, яка могла знадобитися для боротьби за українську самостійність, і втрата тисяч життів мирних жителів і солдатів. Вважають, що війна забрала 10 000 польських і 15 000 українських життів. Східна Галичина стала найбільш зруйнованим краєм, який у 1919 р. отримала Польща.
Дипломатична боротьба за Східну Галичину й Волинь, однак, не була завершена. Держави Антанти все ще не ухвалили остаточного рішення про маркування польського кордону на сході. Вони продовжували розглядати Росію як свого союзника з часів Першої світової війни й усе ще чекали, що радянська влада там впаде. У разі приходу до влади в Росії антибільшовицьких сил, які підтвердять свої союзницькі зобов’язання, представники країни мали також узяти участь у визначенні східного польського кордону. Саме тому Ю. Пілсудський не хотів покладатися на вердикт Антанти й здійснював власну політику. Вона полягала в утворенні в Східній Європі поясу союзних антибільшовицьких держав навколо Польщі, що відділятимуть її від Росії. Ліквідація ЗУНР відкрила С. Петлюрі шлях до порозуміння з Польщею з метою спільної боротьби проти радянської Росії, на що й розраховував Ю. Пілсудський. 2 грудня 1919 р. та 21 квітня 1920 р. представники УНР підписали з Польщею угоди, у яких взамін на допомогу у відновленні української державності в Наддніпрянщині фактично визнали польську владу в Західній Волині та Східній Галичині.
